шпора

1. ЖУРНАЛІСТИКА ЯК ВИД ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Якими б важливими не були організаторські здібності журналіста, яким би вагомим не був вклад працівника редакції у створенні відповідної атмосфери у редакційному колективі, яким би контактабельним і пробивним не був співробітник газети, головне, що робить його професіоналом у сфері масової комунікації, - це вміння правдиво, оперативно, аргументовано, яскраво і переконливо писати, говорити і показувати, якщо йдеться про аудіовізуальні засоби інформації. Людей можна ділити за різними критеріями: за ростом, кольором шкіри, соціальним статусом, темпераментом, вдачею, належністю до тієї чи іншої віри, партії тощо. Літератори, журналісти у вузькому професійному колі ділять людей ще й на тих. хто вміє добре писати, і тих, хто не вміє добре писати, навіть якщо у його кишені два дипломи. Здатність ця може бути більшою або меншою. Вона може усвідомлюватись чи ні самою особою. Ця здатність може бути виявленою змолоду, а нерідко так і залишається нерозкритою чи нерозвиненою. Але й серед тих, у кого явні літературні задатки, хто, як кажуть, володіє пером, трапляються особистості із особливими нахилами. Одні тяжіють до"ґрунтовного наукового аналізу і спокійного вдумливого опису природних і соціальних явищ. Такі переважно обирають науку. Інші схильні до образного, художнього осмислення життя і тому пробують свої сили у поезії чи прозі. А є й такі, які не можуть мовчати, які прагнуть негайно поділитися своїми думками із сучасниками і які шукають для цього трибуну. Не всі з них стають журналістами-професіоналами. Більше того, практика свідчить, що одна і та ж людина може бути і вправним журналістом, і вдумливим дослідником - соціологом чи істориком, - і непоганим белетристом. Але є й крайнощі, коли талановитий художник не може впоратись з елементарним репортажем, а майстер журналістського слова терпить фіаско, коли береться за роман чи драму. Багато залежить від обставин та від значної кількості інших факторів, врахувати які практично неможливо. У всякому разі, багато письменників, учених-суспільствознавців розпочинали свій творчий шлях як репортери, журналісти і все життя із вдячністю згадують про газету чи журнал. Правда, при цьому зазначають, що з газети треба вміти вчасно піти. Не говоримо вже про ті щасливі випадки, коли видатні мислителі, філософи, політологи довго не поривали із газетою, журналом чи навіть телебаченням, а політики здобували особливу славу саме завдяки мас-медіа. І все ж, кожен із видів літературної праці має свою специфіку, вимагає своєрідних задатків. Літературна робота в журналістиці не належить до найскладніших. Нерідко вона видається надивовижу простою. У всякому разі, кожна освічена, грамотна людина може написати замітку для газети чи сказати кілька слів у мікрофон. Але дописувати епізодично до газети і бути журналістом-професіоналом не одне й те саме. Не будучи найскладнішим видом літературної творчості, журналістика, за загальним визнанням, є водночас найважчим її видом. І це пояснюється характером творчої праці саме у ЗМІ. Вона вимагає насамперед оперативності, максимальної зібраності, зосередженості, вміння шукати інформацію та її найрізноманітніші джерела, здатності наводити контакти з людьми. Журналіст має бути всебічно обізнаною людиною, бути якоюсь мірою універсалом, бачити зв'язки між різними явищами. Він повинен вміти швидко схоплювати сутність подій і явищ. Учений, кажуть, бачить глибше, журналіст - ширше. Оскільки журналістика є строго документальною, адресною, вона потребує виняткової акуратності і точності, відповідальності за кожен факт, кожне слово, про що детальніше мова йтиме згодом. Це накладає на журналіста ніби додатковий тягар, примушує жити у постійній напрузі. Нарешті, журналістика вимагає від професіонала постійного фізичного та психологічного напруження, зв'язаного з поїздками, чергуваннями, надзвичайними ситуаціями, непередбачуваними подіями. Складність журналістської праці полягає також у необхідності власне поєднання літературно-творчої та організаторсько-редакційної, а іноді й комерційної роботи. У Законі України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" для обґрунтування необхідності застосування окремих і особливих норм соціального захисту досить вдало і точно сформульовані такі риси та умови журналістської діяльності: "творчий характер, інтенсивність інтелектуальної праці, її нерегульована тривалість за умов жорсткої регламентації редакційного і технологічного циклу підготовки та випуску видань і програм; суспільне впливове за наслідками значення роботи, висока соціальна відповідальність за свою працю та її результати; постійно значне морально-психологічне навантаження і напруженість виконання службових обов'язків і реалізація творчих планів у стресових ситуаціях; систематичне перебування у відрядженнях та роз'їздах, включаючи відрядження до місць надзвичайних подій, професійна творча діяльність в екстремальних умовах, виконання спеціальних завдань з ризиком для здоров'я і життя; необхідність здійснювати власний творчий пошук нової, потрібної інформації та її джерел, наявність об'єктивних та суб'єктивних труднощів та перешкод у добуванні інформації; прояви морально-психологічного тиску, погрози та безпосередні загрозливі дії проти журналіста у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків"1. Із сказаного випливає, що журналістський твір, на відміну від наукового чи художнього, характеризується рядом специфічних ознак. Сюди слід віднести насамперед актуальність, оперативність, політичну гостроту, практичну спрямованість, постійну циклічну повторюваність тем, строгий документалізм та ін. Актуальність (від лат. слова - означає важливий у певний час, злободенний, назрілий) є важливою прикметою саме журналістики. Вона насамперед присвячена злобі дня, тому, що хвилює публіку в певний момент. Цю злобу дня ЗМІ підслуховують, вловлюють і виносять на суд громади. Актуальність є однією з підвалин такого важливого феномену журналістики, як цікавість, про що мова нижче. У журналіста повинен бути вироблений постійний інтерес до того, що насамперед болить людям. Джерелами суспільного настрою є редакційна пошта, дзвінки в редакцію, офіційні звернення громадян, ,збори і мітинги. Сьогодні важливим джерелом соціальних настроїв є соціологічні дослідження, відповідні документи тощо. І все ж журналіст повинен мати відповідне чуття, здатність, перефразовуючи І. Франка, боліти чужим і власним горем. Його душа - чутливий інструмент, який негайно резонує на настрої сучасників. Це одна з притаманних рис майстерності журналіста. Українська журналістика разом із ЗМІ колишньої радянської імперії пережила досить тривалий час, коли теми виступів преси, їх так звана актуальність, диктувались зверху. Зверху визначалось те, що мало цікавити читача та слухача і, навпаки, те, що справді цікавило людей, відсувалось на задній план або заборонялось зовсім. Реципієнт відповідав взаємністю. Він починав читати газету з останньої сторінки, бо там була спортивна інформація, розваги, гумор. Журналісти старшого покоління ще добре пам'ятають так звану проблему першої сторінки, де була передовиця, казенна інформація про успіхи соціалістичного будівництва, які майже не цікавили широку громадськість. Саме" життя змело атрибути цієї квазіжурналістики, але це не означає, що пошуки актуальних тем і проблем у ЗМІ знято з порядку денного. Актуальність сьогодні перемістилась у площину конкурентоздатності, творчої змагальності редакційних колективів. Не зняті певні об'єктивні перепони у постановці гострих питань, не всі журналісти здатні професійно досягати належної актуальності виступів. З актуальністю тісно пов'язана оперативність журналістики, хоч актуальність оперативністю не вичерпується. Адже актуальними є не тільки оперативно написані інформаційні виступи, але й історико-публіцистичні, теоретичні, економічні, філософські роздуми і навіть практично-господарські поради. Оперативність - це здатність журналіста і редакції вчасно донести відповідну інформацію до аудиторії. Оперативність інформації залежить від її характеру. В одному випадку, коли йдеться про стисле повідомлення про факт, подію, явище, тобто про новини, оперативність вимірюється годинами, навіть хвилинами. Такими ж оперативними повинні бути стислі коментарі до новин. Коли ж йдеться не просто про новини, а про ширші узагальнення подій, явищ, цілої системи фактів, тобто про аналітичні, розслідувальні жанри журналістики, виступи оглядачів, їх оперативність вимірюється більшими відрізками часу, тобто днями, тижнями. Здібний і досвідчений журналіст, щоденно друкуючи чи передаючи в ефір оперативну інформацію, може паралельно працювати над аналітичними матеріалами, навіть книгами чи фільмами. І все ж сучасна журналістика - це насамперед новини. І її наріжний камінь - оперативність. Цьому сприяє сучасна техніка і технологія. Цивілізований світ практично став "великим селом", давно передбачуваним канадським професором Маршалом Маклюеном: подія, що трапилась в одному його кінці, швидко стає відомою для всіх. Це має не тільки суто професійне, а глобальне політичне, стратегічне значення. Одна із причин нищівної поразки комуністичного блоку в холодній війні полягала у тому, що тоталітарна система не могла конкурувати із західним світом в оперативному і докладному інформуванні населення про події і факти. У часи існування найдикішого виду цензури - заборони на факт, коли повідомлення про важливі події у світі жорстко контролювалися, а тому подавалися із великим запізненням або замовчувались зовсім, - говорити про оперативність журналістики не доводиться. Проте у процесі ідеологічного впливу діє психологічний принцип: "Перший прийшов - 12 перший зайняв". Той, хто першим повідомляє про подію, факт, явище, першим формує думку про нього. Незважаючи на заклики, докази вчених про необхідність підвищення оперативності інформації, саме її трактування як різновиду пропаганди, як спосіб агітації фактами, тобто тенденційного їх підбору, не могло сприяти формуванню інформаційної культури журналістів, яка, крім оперативності, включає всебічність, точність, об'єктивність. Враховуючи традиції української журналістики (переважання журнальних і тижневих видань), виховання інформаційної культури, зокрема, й оперативності, залишається актуальним. Політична гострота журналістики випливає із самої її природи як частини політичної системи суспільства, як своєрідної форми влади над суспільством. Відмовившись від вульгарного і примітивного тлумачення ЗМІ як служанки політичної системи, ми не повинні забувати, що журналістська праця є різновидом суспільно-політичної діяльності, а журналістські виступи, з огляду на всю багатоманітність тематики, мають більше чи менше політичне спрямування, оскільки забезпечують інформаційно практично всі політичні процеси у державі. По-перше, у більшості ЗМІ політична тема є якщо не домінуючою, то дуже важливою. По-друге, для журналістських творів, особливо для публіцистики, характерний розгляд багатьох явищ життя під суспільно-політичним кутом зору. По-третє, ЗМІ здійснюють своєрідний контроль за діяльністю різних гілок і рівнів влади, ставлячи з допомогою громади актуальні питання державного будівництва, слідкуючи за їх виконанням, тобто беруть активну участь в управлінні соціальними процесами. Працівник газети, журналу, телебачення, радіо, інформаційного агентства, як і інших видів інформаційних служб, повинен вміти передбачити можливий політичний резонанс будь-якого виступу. Своєрідне надзавдання журналістського матеріалу, позитивного чи критичного, - впливати на політичну свідомість аудиторії, активізувати людину-громадянина молодої держави, спонукати її до дії. Але це ще одна характерна ознака журналістики як виду творчості. Мається на увазі її практична спрямованість, націленість на досягнення певних конкретних результатів як у сфері свідомості, так і практичних вчинків конкретної людини, групи людей, органів влади, громадських організацій тощо. Іншими словами, йдеться про результативність преси. Відсилаючи читача до відповідної літератури з цього питання1, зазначимо, що, відкинувши як недієздатний спрощений більшовицький принцип трактування преси як засобу комуністичного будівництва, ми разом з тим принизили пропагандистську, виховну функцію ЗМІ. Сьогодні на виступи преси, навіть найправдивіші, найгостріші, найпереконливіші, ніхто не реагує. У багатьох журналістів просто опускаються руки. Кращі з них стурбовані втратою більшістю працівників мас-медіа чіткої відповіді на питання до самого себе: заради чого? Заради чого критикувати, заради чого пропагувати досвід кращих? Процес впливу журналістського твору на практику складний і диференційований. Певні ідеї, судження, концепції, тобто пропагандистська інформація знаходить своє втілення у відповідних журналістських формах. Вона засвоюється аудиторією, внаслідок чого ми досягаємо певного духовного ефекту у вигляді зміни чи посилення відповідних поглядів, думок, настроїв і психологічних установок, тобто готовності діяти відповідно до проповідуваних ідей. І як результат - відповідний поведінський ефект, тобто зміна поведінки конкретної людини чи групи людей. Отож журналіст впливає на стан конкретних справ шляхом впливу на свідомість, на переконання аудиторії. Своєрідність регулятивно-управлінської діяльності ЗМІ, їх відмінності від інших форм управління, які безпосередньо спонукають людей до дії (закон, наказ, розпорядження, постанова), і є обов'язковими для них, інформація, яку несуть засоби масового впливу, за певним винятком, не мають директивного характеру і навіть не є обов'язковими для засвоєння. Тому найперше завдання журналіста - зацікавити своїм матеріалом, своєю газетою, журналом, передачею читачів, слухачів і глядачів. Але існує й інша система прямого організаційного впливу ЗМІ на стан справ у суспільстві, чим широко користувалася тоталітарна журналістика. Переставши здебільшого бути органами відповідних партійних і урядових інстанцій, ЗМІ втратили їх організаційну підтримку у формі обов'язкового реагування на виступи преси. Відсутність правових норм стосунків "журналістика - соціальні інститути" призвели до очевидного для всіх зниження результативності, особливо дієвості, практичної віддачі слова. Бюрократи, казнокради, бездарні господарники стосовно критичних чи конструктивних виступів ЗМІ діють за принципом героя відомої байки Крилова: слухають публічну критику і продовжують робити свою справу. Відмінність журналістики від інших форм творчості полягає також у постійній повторюваності тем і проблем. Журналістика. яка постійно слідує за людським життям, як саме воно, живе за певними циклами: річними, сезонними, тижневими і т.д. Щороку людство проводжає і зустрічає календарний рік, святкує Різдво Христове і Великдень. Щороку селяни сіють і збирають, а комунальники готуються до зими і т.д. Зрозуміло, журналістові щороку доводиться порушувати одні і ті самі теми. Коли це триває багато разів підряд, неминучі повторення, певний вироблений трафарет. Особливо в складній ситуації опиняються регіональні редакції, які змушені повторювати не тільки теми, але й ті самі об'єкти і суб'єкти відображення. Об'єктивно виникає так небажана у мас-медіа несвіжість, банальність. Журналіст'змушений кожного разу шукати нові повороти теми, помічати незвичайні подробиці, тобто збільшувати інформаційний потенціал виступу завдяки оригінальності підходу, небанальності мислення. Дуже важливою особливістю журналістського твору є його документалізм. Журналістський виступ, від замітки у три рядки і до великого за розміром нарису чи памфлету, як правило, будується на дійсних, достовірних фактах. У цьому велика привабливість ЗМІ і журналістики як виду творчої діяльності, що за неї події і факти "придумує" саме життя. Водночас, це накладає на журналіста особливу відповідальність. Журналіст має право писати лише про те, про що добре знає. Він нічого не повинен сприймати на віру, з чужих слів без перевірки, мусить дотримуватися золотого правила: по змозі, побачити подію власними очима. А оскільки це не завжди можливо, потрібно знаходити людей, які були учасниками відповідних подій, ґрунтовно вивчати документи, радитись із фахівцями. Інакше не уникнути помилок, неточностей і плутанини, чим дуже грішать сучасні ЗМІ. При цьому слід враховувати, що сучасна журналістика зорієнтована на пошук незвичайних фактів, вона функціонує в умовах сильної конкурентної боротьби. Але і в цих умовах журналіст не має права порушувати достовірності у викладі фактів, перекручувати їх. Зрештою, багато залежить від розуміння характеру журналістської творчості. Що таке журналістика з точки зору психології творчості? Дещо спрощуючи цю складну проблему, можна сказати, що творчість - це така діяльність, у результаті якої народжується щось нове, досі невідоме, цінне, суспільне корисне. В науці мислення прийнято ділити на репродуктивне і творче. Одні дослідники вважають, що між першим і другим видом мислення існує неперехідна межа, інші небезпідставно твердять, що, незважаючи на величезні Вживаючи слово "творчість" стосовно журналістики, хочеться слідом за Оксаною Забужко сказати: "...от не люблю цього слова - а чим заступити розважне й геть-то неромантичне англійське слово «тіІіп§5: "писанням", "текстами", - що вже є далеко серйозніше" (Забужко О. Хроніка від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х. К... 1999. С.273).відмінності, між ними є щось спільне, й у звичайному репродуктивному мисленні, навіть у мисленні учня, є елементи творчості, тобто малесенького відкриття. Не заглиблюючись у це складне питання, зазначимо, що є різні рівні творчості. Є творчість геніїв, у результаті яких народжуються такі епохальні відкриття, як закони Архімеда, гравітаційна теорія Ньютона, теорія відносності А. Енштейна. Не менш важливими є прикладні винаходи, зроблені на основі фундаментальних законів, як, наприклад, паровий двигун чи електрика в побуті, польоти в космос тощо. Твори журналістики не можуть претендувати на високі епохальні відкриття. Вони здебільшого мають прикладний характер. Масштаб узагальнення незрівнянно нижчий, ступінь узагальнення незначний. Це дає підстави спеціалістам у сфері психології творчості заперечувати трактування журналістики як виду творчості. Тут потрібен диференційований індивідуальний підхід. Журналістика, коли мати на увазі літературну частину цієї справи, - це водночас ремесло і творчість. Як і всяке ремесло, вона включає елементи творчого підходу. Літературна праця журналіста грунтується здебільшого на використанні уже відомих теорій, прийомів, підходів. В усі епохи журналістика давала і дає для науки необхідний емпіричний матеріал. Не формулюючи нових законів, вона все ж наштовхує вчених на нові відкриття своїми свіжими здогадками, припущеннями, оригінальними гіпотезами. Як уже зазначалось, особливе творче значення журналістика і публіцистика відіграють у переломні епохи історії. Така ситуація склалась на наших очах у 80-х - на початку 90-х років, коли нові ідеї, конструктивні рішення проголошувались не в науці, а саме в публіцистиці. Публіцистичні дослідження Миколи Руденка, Івана Дзюби, Олеся Гончара, Сергія Плачинди, В'ячеслава Чорновола, Юрія Щербака, Юрія Бадзя, Івана Драча, Бориса Олійника, Євгена Сверстюка, Мирослава Мариновича, Степана Колесника та багатьох інших авторів були новим етапом у розвитку науково-політичної думки періоду українського відродження. Якщо головна ознака творчості - новизна, руйнування стереотипу, то творчість у журналістиці - це нові оригінальні думки, нові погляди на явища, нові образи, втілені у відповідну досконалу форму. Журналіст повинен володіти здатністю помічати суперечності, альтернативи, піддавати сумніву істини, хай тривалий час очевидні, вміти ставити запитання і уникати поверхових відповідей. Він не може обійтись без творчої уяви, інтуїції. Йому повинні бути властиві велика схвильованість, активний інтерес до проблеми, поєднання сміливості, захоплення і творча розважливість. Зрозуміло, це характерно лише для певного виду журналістських творів, певного потоку журналістської інформації, а тому на питанні про різновиди інформації слід зупинитись детальніше. Схематично всю інформацію, яку несуть засоби масового впливу, можна поділити на кілька груп (див схему): Офіційна інформація - державні постанови, партійні документи, резолюції та звернення, заяви офіційних осіб тощо. Це дуже важлива інформація, яка йде від владних структур до населення. Мас-медіа служать у цьому випадку каналом зв’язку. Такі документи, як звичайно, передаються державними інформаційними агентствами чи прес-службами. У часи так званого демократичного соціалізму тексти офіційних документів друкувались у всіх виданнях, а довжелезні промови вождів годинами передавались по радіо і навіть читались дикторами телебачення. Сьогодні офіційні документи друкуються лише державними виданнями, насамперед у газетах "Урядовий кур'єр" та "Голос України", партійні документи - у відповідних партійних органах. Загальнополітичні газети, а також телебачення та радіо, у більшості випадків, обмежуються їх стислим викладом. При цьому журналіст мусить бути абсолютно точним і відповідальним за об'єктивний виклад документа. Подієва інформація - оперативні повідомлення про все, що відбувається у світі. Подієва інформація зі стислим оперативним коментарем є хлібом насущним журналістики, без якого не може обійтись щоденна газета і навіть тижневик. Без цього інформаційного хліба неможливе успішне функціонування радіо і телебачення, причому останнє має величезну перевагу над іншими, оскільки має змогу не тільки сказати, але й показати. Домінуючу роль у передачі оперативної подієвої інформації відіграють сьогодні потужні інформаційні агентства світу - технічно добре оснащені комунікаційні гіганти з цілою системою кваліфікованих репортерів у найважливіших, найгарячіших точках Землі. В Україні, крім державного інформаційного агентства "Укрінформ", діє низка незалежних інформаційних агентств, зокрема Українська пресова агенція. Найпоширенішим і найавторитетнішим універсальним за характером інформації та її достовірністю є УНІАН (Українське незалежне інформаційне агентство новин). Все більше значення у розповсюдженні найрізноманітнішої інформації, зокрема опублікованої і переданої в ефір, має неоднозначно оцінюваний із правової та етичної точки зору Інтернет. Якщо ж йдеться про оперативне донесення новин до аудиторії - тут поза конкуренцією радіо ітелебачення. Газета, яка довгі роки була монополістом у повідомленні новин, в умовах широкого розповсюдження електронних засобів інформування опинилась у досить скрутному становищі, з якого ліпші періодичні видання знаходять свої шляхи виходу. По-перше, газети переорієнтовуються на аналітичну інформацію, грунтовніше коментують найвагоміші новини. Програючи в оперативності, якісні газети виграють у достовірності і компетентності, документальній точності (можливість звірити, повернутись ще раз до інформації, запам'ятати цифру, прізвище тощо). По-друге, ліпші газети, тижневики прагнуть знайти і повідомити такі новини, яких немає в офіційних повідомленнях інформаційних агентств, на екранах телевізорів і комп'ютерів. У гіршому випадку намагаються знайти непомічені нюанси, ширший погляд на уже відомі події. Найбільш достовірну і точну, найширшу і найдетальнішу інформацію про трагічне вбивство в Донецькому аеропорту в 1996 році родини Щербанів можна було одержати із газети "День"1. Так само з різних поглядів подала ця ж газета повідомлення "Авіакатастрофа в Підмосков'ї. Нещасний випадок чи трагедія?"2. Кожна газета по-своєму подає оперативну інформацію. "Молодь України", наприклад, найважливіші з точки зору редакції події стисло друкує під традиційною рубрикою "Факт". Дещо ширші повідомлення переважно офіційного характеру газета об'єднує під загальною шапкою "Коли верстався номер". Львівська регіональна газета "Високий Замок" має постійну рубрику "Дуже коротко", популярна в Україні "Комсомольская правда" - "Коротше не можна". У газеті "День" у кожному номері є інформаційні рубрики "Цей день в історії", "Соціологічна служба "Дня". Власне публіцистика - тобто аналітичні авторські матеріали різних жанрів - від стислого коментаря, полемічної замітки до значних за обсягом статей, оглядів, есе, політичних портретів, нарисів, памфлетів, у яких трактуються гострі суспільно-політичні питання з метою прямого впливу на громадську думку. Це най-кваліфікованіший вид журналістських виступів, який потребує від автора відповідного обдарування та досвіду. Публіцистика, яка, з огляду на історичні умови, має в українській журналістиці та літературі багаті традиції, є своєрідним згустком громадської мужності і політичної енергії. Про неї мова в окремому розділі. Науково-просвітницька інформація - різноманітні, дуже популярні сьогодні виступи фахівців, позаштатних авторів на теми історії, культури, мистецтва, науки, економіки, політики, філософії і т.д. Важко знайти чітку межу між власне публіцистикою і науково- 1 Див.: Політика з летальним фіналом // День. 1996. 5 листоп. 2 День. 2000. Юберез. 18 просвітницькою інформацією у сучасних ЗМІ. Остання відрізняється насамперед меншою, порівнюючи з публіцистикою, політичною заангажованістю, більшою об'єктивністю, освітницькою, пізнавально-науковою, ніж прямо політично-спонукальною, характерною для власне публіцистики, функцією. Типовим прикладом такої інформації може бути рубрика "XX століття: українські акценти", яку в газеті "Голос України" протягом років ведуть талановиті журналісти Віталій Абліцов, Віталій Жежера, Володимир Краснодемський. Ділова інформація - різноманітні поради, консультації, виступи спеціалістів, скажімо, лікарів, агрономів, екологів, педагогів, юристів, присвячені найширшому колу практичних питань від побутових, наприклад, як ліпше вирощувати помідори на балконі, до глобальних, таких як запобігання зараження СНІДом. Відповідно до профілю, специфіки видання чи мовлення ця інформація може вирізнятися за характером і подаватись по-різному. У певної категорії читачів чи глядачів ця інформація викликає більший інтерес, аніж подієва чи публіцистика. Найбільша за тиражем газета "Сільські вісті" цікава не тільки кваліфікованими виступами на теми сільськогосподарської технології, але й порадами чисельній армії дачників. Традиційна рубрика "Ваше здоров'я" у газеті "За вільну Україну" теж приваблює увагу читачів. Більше того, сьогодні популярними є спеціалізовані видання, зокрема "Порадниця", "Ваш сад і город", "Народний лікар" тощо, які мають незрівнянно великі тиражі. Естетично-розважальна інформація. Сьогодні це колосальний масив специфічної і дуже різноманітної інформації. Якщо у XIX і на початку XX ст. століття естетична інформація у вигляді прозових та поетичних творів, репродукції картин зосереджувались переважно у журналах, частково потрапляла на шпальти газет, то з виникненням радіо і особливо телебачення естетична інформація -пісня, музика, художній фільм, а також суто розважальні програми у формі найрізноманітніших шоу, ігор, музичних змагань - забирає велику частину ефірного часу. Аналіз виявив, що, по-перше, естетично-розважальна інформація значно переважає всі інші потоки інформації на радіо і телебаченні, а в окремих програмах є домінуючою, а по-друге, саме розважальна'інформація має найбільшу аудиторію. Як би ми критично, скептично не ставились до так званої масової культури, її реальність очевидна. А з реальною аудиторією "мильних опер" ненашого виробництва і ненайвищої якості не може конкурувати навіть аудиторія міжнародних футбольних матчів. Припинити цей об'єктивний процес, який має глибокі економічні, психологічні причини, не можна. Але можна і треба стави- 19 ти заслін низькопробній, шкідливій для морального і навіть фізичного здоров'я нації, народу, людства інформації, індустрії космополітичних розваг. Екологія інформаційного середовища - серйозна проблема нашого часу. Для її розв'язання потрібні добре і різнобічне підготовлені кадри працівників ЗМІ. Довідкова інформація, здавалось би, не належить до найважливішої у журналістському середовищі. Реципієнт же нерідко ставить її чи не найперше місце. Прогноз погоди, повідомлення про курси валют, програми телебачення, інформація про театральні вистави і концерти, гастролі естрадних знаменитостей та інша довідкова інформація є серйозними, іноді навіть вирішальними стимулами звертання до мас-медіа. Не випадково, мабуть, усі інформаційні програми радіо і телебачення починаються і закінчуються зведеннями про погоду, а читач газети неминуче звертає увагу на карту погоди. Реклама давно уже стала одним із самостійних різновидів публічної інформації. При цьому реклама у ЗМІ є лише одним, правда, дуже важливим, різновидом потужної рекламної індустрії у сучасному світі. У ст.1 Закону України "Про рекламу" вона визначаться як "спеціальна інформація про ,осіб чи продукцію, яка розповсюджується в будь-якій формі і в будь-який спосіб з метою прямого або опосередкованого одержання прибутку". Виробництво реклами, звичайно, здійснюється на замовлення спеціальними рекламними агентствами чи підрозділами редакції. У згаданому законі виробником реклами називається особа, яка повністю чи частково здійснює виробництво реклами. Як, на нашу думку, у наведеному вище визначенні пропущений дуже важливий момент: реклама поширюється не тільки з метою одержання прибутку, але й з метою розповсюдження, популяризації відповідного виду товару чи послуг, а у політичній чи соціальній рекламі ще й певних осіб, груп осіб, партій тощо, що не завжди вимірюється одержанням навіть опосередкованого прибутку. Звичайно, реклама - дуже специфічний різновид інформації, який потребує своєрідного літературного обдарування й особливої підготовки. Однак, потрапляючи у контекст інших потоків інформації, яка передається мас-медіа, вона відіграє свою роль у змісті газети, телебачення, радіо. Оприлюднення реклами - важливий засіб прибутку редакції. Та насамперед журналісти повинні дбати про те, щоб реклама не шкодила тому чи іншому виду ЗМІ, не відштовхувала, як це нерідко буває, аудиторію, споживача журналістської інформації. 20 Схематично подаючи потоки багатоманітної інформації, ми мали на увазі не тільки вербальну (словесну) інформацію, а й візуальну. Як слушно наголошують дослідники, ці види інформації по-різному діють на людину, оскільки обробляються різними півкулями головного мозку, що сприяє гармонізації сприйняття1. Слово і відображення відіграють різну роль і перебувають у різному співвідношенні у газетно-журнальному тексті та на екрані телевізора, де зображувальний ряд, якщо не домінує, то є рівноправним із словесним. Але це вже питання типів дискурсів2. Отже, літературна праця у ЗМІ характеризується рядом ознак, що вирізняють її з-посеред інших видів творчої роботи. Необхідний диференційований підхід до масиву інформації, що його несуть засоби масового зв'язку. Відсутність такого підходу, по-перше, спричиняє творчі невдачі, оскільки різні закономірності виявляються під час написання, скажімо, подієвої інформації й аналітичного художньо-публіцистичного твору. По-друге, не можна за одними і тими ж критеріями оцінювати публіцистику і ділову інформацію. Оцінка буде неадекватною, що нерідко виявляється на практиці. 1 Див.: Почепцок Г. Теорія комунікацій. 2-ге вид., доп. К.. 1999. С.80. 2 Там само. С.75-99. 21 2. ПУБЛІЦИСТИКА ТА її ПРИРОДА Необхідність виділення й окремого тлумачення публіцистики пояснюється декількома причинами. По-перше, великим значенням, яке вона має у житті суспільства. Будучи сьогодні одним з потоків журналістської інформації, публіцистика функціонувала і продовжує функціонувати і поза ЗМІ. По-друге, публіцистика у пресі, на телебаченні відіграє не тільки особливу роль, але й своєрідно впливає на інші потоки журналістської інформації. По-третє, як і будь-яке важливе явище духовного життя, публіцистика зазнає постійних змін, трансформується, набуваючи певних нових якостей. Слово "публіцистика" (від лат. риЬНсиз, що означає суспільний, народний) прийшло до нас з німецької, звідки було запозичене також польською, російською, болгарською, чеською та іншими слов'янськими мовах. Зокрема в українській, мабуть, одним з перших його широко почав вживати І. Франко. Натомість воно майже не вживається в англо-сакських мовах, хоч і зафіксоване в енциклопедіях та наукових словниках. (У побутово-практичному житті англійці та американці публіцистом називають агента торгової реклами. Потік журналістської інформації, який ми називаємо публіцистикою, там іменують словом "журналізм"). Спочатку публіцистом називали того, хто займався цивільним правом, а згодом усіх, хто виступав з правових і загалом суспільних питань. У більшості словників, енциклопедій слово "публіцист" пов'язується із виступами на актуальні суспільно-політичні теми, із роботою у ЗМГ. В. Даль пов'язував це слово з поняттям "публіка", "публічне право". На його думку, "публіцист, письменник, більш газетний, журнальний, із сучасних, загальних питань, з народного права". Публіцистика не як термін, а як певне суспільно-творче, духовне явище значно давніше від журналістики і навіть друку. Першими публіцистами древності були оратори, проповідники, священики. Один з відомих католицьких церковних діячів сказав: "Якби апостол Павло жив сьогодні, він був би публіцистом". Із поширенням письма публіцистика фіксується з допомогою знаків, із винайденням друкарського верстата набуває масового поширення, не припиняючи, однак, усного функціонування. Усна публіцистика наново відроджується і набуває масових масштабів у зв'язку із виникненням радіо й особливо телебачення. Нові можливості розповсюдження публіцистичного тексту дає всюдисущий Ін-тернет. Історія журналістики, літератури, політичної думки, аналіз праць чи принагідних висловлювань, присвячених публіцистиці, переконує нас у тому, що цим словом, принаймні у нас. прийнято називати, хоч і близькі, та все ж не тотожні явища. Тому, на нашу думку, доцільно розрізняти публіцистику у широкому і вузькому, професійно-журналістському значенні слова. Публіцистика в широкому значенні слова включає всі публічні виступи на актуальні суспільно-політичні теми, а отже, практично всі журналістські виступи1. Без сумніву, публіцистика - своєрідна ділянка духовної культури, вид творчої діяльності, вираженої у живому і писаному слові, звуці, зображенні. Вона споріднена, нерозривно зв'язана з наукою, мистецтвом, філософією, релігією, але не є, як каже Микола Шлемкевич, жодною з них. Трактуючи публіцистику у найширшому значенні слова, М.Шлемкевич зрікається її точної логічної дефініції. Він вважає, що публіцистика не має специфічного предмета, що предмет її є водночас предметом, яким займаються і наука, і мистецтво, і релігія. Немає, на його думку, якоїсь "спеціальної публіцистичної методи". Тому М.Шлемкевич відносить до публіцистики найдавніші промови і послання, що ними користувався найбільший публіцист християнства апортол Павло, промови Демосфена і Ціцерона, газетну і журнальну статтю, есе, ескізи, розвідки. Поряд живуть і навіть процвітають старі форми ораторства, створюючи наймодер-ніші типи публіцистики в радіопередачі й телевізії. До публіцистики автор відносить і "особливо актуальні, пекучо-теперішні, праці політично-ідеологічного, критично-естетичного, світогля-дового змісту, які не вміщуються в поняття релігії, мистецтва, науки"2. Така точка зору на публіцистику досить поширена в науці. І все ж, як нам здається, цілком можливий і логічно, а головне практично виправданий погляд на публіцистику у більш вузькому значенні цього слова. Що ж стосується багатьох наукових, художніх, філософських та інших творів, то у цьому випадку доцільніше говорити про їх публіцистичність (див. нижче). Публіцистика у вузькому значенні слова, власне публіцистика - своєрідний вид літературної творчості з певними, властивими 1 Детальніше див.: 3(>оронсга В. У майстерні публіциста. Львів. 1969. С.7-24 1 Див.: Фе<>ченко П.М. Преса та її попередники. К.. 1969. С,8 ' Шлемкс'кич М. Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики) // Верхи життя і творчості. Нью-Йорк. Торонто. 1958. Т.5. С. 111 -112. 24 25 їй особливостями і внутрішніми закономірностями. Якщо публіцистика у широкому трактуванні слова справді не становить цілісного внутрішнього утворення, то власне публіцистика дає підстави для розгляду її з точки зору функцій, предмета й особливо змісту, форми, методу пізнання і відображення дійсності. Зрозуміло, у чомусь вони збігаються з іншими потоками соціальної інформації, з тією ж наукою, філософією, іншими видами журналістської інформації, а у чомусь є специфічними, особливими. Публіцистика як один із потоків мас-медійної інформації не може не виконувати чи не сприяти виконанню головних функцій ЗМІ - оперативного інформування, тлумачення подій і фактів, вираження і формування громадської думки, масової свідомості, управління соціальними процесами і т.д. Але ці свої завдання у загальному контексті газети, програмах телебачення і радіо вона реалізує шляхом прямого впливу на свідомість людей, шляхом формування відповідних поглядів, соціальних установок, домагаючись при цьому відповідних практичних результатів. Публіцистика у цьому плані відрізняється від подієвої, науково-просвітницької, естетичної інформації, як і від навіть найактуальніших філософських, соціологічних трактатів. Від подієвої інформації тим, що не просто повідомляє, а осмислює події, від науково-просвітницької інформації, від тих же наукових трактатів - своєю практичною цілеспрямованістю, спонукальністю до відповідних вчинків, своєрідністю підходу до буденних явищ різних сфер діяльності людини. Зрештою, публіцистиці властива специфічна мова і спосіб впливу на аудиторію, спорідненість з ораторським мистецтвом. Об'єктом публіцистики, як і науки та мистецтва, є реальна суспільна дійсність у всій її складності і взаємозв'язках (включаючи економіку, виробництво, право, побут, мораль і т.д. ). Предмет же публіцистики (тобто вичленувана з метою пізнання частина, "сектор" об'єктивної дійсності) - насамперед соціальні стосунки між людьми, соціально-політичний, людинознавчий аспект виробничих, економічних, морально-етичних, мистецьких та всіляких інших явищ. Мова, таким чином, йде про відносну самостійність підходу до життя, який відрізняється від наукового і зближується з художнім. Це, як свідчить досвід і як видно з опитування, є однією з причин популярності, читабельності публіцистики. Талант публіциста органічно включає здатність автора бачити у повсякденному житті суспільне значиме, морально-етичний смисл як незвичних, так і буденних явищ. Йому мало зафіксувати те чи інше виробниче, технічне, наукове питання. Він пропускає їх через свою чутливу душу. Щоб стати добрим публіцистом, необхідно, крім всього іншого. 26 здолати ніби два бар'єри: якомога глибше знати об'єкт дослідження, а також вміти перебороти вузькопрофесійний підхід до реалій життя, побачити і розкрити для інших взаємозв'язок явищ, їх внутрішній соціальний зміст. Інакше, як це нерідко буває, його писання чи оповідь може у ліпшому разі зацікавити окремого фахівця. Сучасні ЗМІ дуже мало говорять (і у цьому їх слабкість) про те, що зробити в реальному житті, щоб знайти шлях його дальшого розвитку, виходу із кризового стану. І одна з причин у тому, що відсутня талановита, мисляча публіцистика. Публіцисти, якщо вони є. продовжують викривати, сварити і сваритися. Наші ЗМІ дуже важко відходять від потрібної у певний історичний момент мітин-говості. Отже, своєрідність і структура змісту - те, що суттєво виділяє публіцистику з-поміж інших потоків журналістської інформації і зближує її з наукою, політологією, соціологією, філософією. Іноді настільки, що вони зливаються. Не випадково найліпші публіцисти сьогодні - це політологи, соціологи, філософи, люди, які вміють професійно аналізувати дійсність, володіють відповідною методикою дослідження соціальних явищ. "Публіцистика починається там, де є мисль". - любив повторювати відомий публіцист А. Аграновський, один з тих, хто своїми публікаціями значною мірою стимулював перебудовчі процеси у колишньому союзі. "Публіцистика, - писав він, - повинна будити думку. Коли літератор, сідаючи за стіл, шукає новий поворот теми, новий сюжет, но^і слова, все це робиться для того, щоб повести читача дорогою думки... Добре пише не той, хто добре пише, а той, хто добре мислить"1. У подієвій інформації зміст зводиться, як правило, до повідомлення про подію, тобто тема інформації, кажучи умовно, майже збігається з відображеним об'єктом. Тема ж публіцистичного твору - не тільки об'єкт відображення, але й певне питання, проблема. Тут важлива не тільки новизна фактів, а насамперед новизна думки. Якщо вдатись до аналогії і скористатись термінологією кібернетики, то у змісті публіцистичного твору домінує програма суб'єкта над програмою об'єкта. Вміння оригінальне мислити -одна із першорядних ознак публіцистичного таланту, але цим талант публіциста не вичерпується. Не менш важливим є вміння автора висловити думку дохідли-во, популярно, образно. Віковий досвід ораторського мистецтва, а відтак і писаної публіцистики виробив своєрідну форму цього виду духовного спілкування між людьми. В ній своєрідно поєднуються. 1 Аграповский А. Суть дела. Заметки писателя. М.. 1968. С.4. 27 переплітаються елементи логічно-абстрактного і конкретно-образного мислення, симбіоз поняття та образу. Публіцист вдається до використання різних видів образу, починаючи від словесного або образного виразу, художньої деталі, образної картини і закінчуючи образом-персонажем. Публіцист може використовувати образи, створені художником, а може сам творити образи, які умовно можна назвати публіцистичними. В чому їх своєрідність? Насамперед у тому, що цей вид образу органічно зрощений з поняттям, що публіцист ніби перетворює думку у живу особистість. Як підкреслив один з дослідників, "від логічного поєднання слів-понять з елементарною образністю (словесними образами), яка використовується в руслі логічного мислення публіциста, виникає нова якість - власне публіцистичний образ"1. Крім того, художні засоби, до яких вдається публіцист, дуже економні, лаконічні. Автор наносить лише окремі штрихи, виділяє суттєве, характерне, властиве багатьом людям певного типу. У публіцистиці він не просто збірний, а й часто безіменний тип. Треба мати також на увазі, що, на відміну від епічного, драматургічного твору, в яких типовий характер самохарактеризується у дії, вчинках, публіцист більше описує, розповідає, в чому легко переконатись на прикладі будь-якого твору. Говорячи про різновидність образів у публіцистиці, необхідно зазначити, що у цьому випадку ми маємо справу не тільки з використанням художнього і власне публіцистичного образу, а й з елементарним описом. Ці описи завжди конкретні, фактологічні, зри-мі, здатні викликати відповідне уявлення, але не піднімаються до художньої чи публіцистичної образності. Та й сам поділ образу в публіцистиці на види досить умовний. Багато залежить від жанру, манери письма, індивідуального стилю. Звичайно, у структурі статті образний елемент буде значно меншим, ніж у структурі нарису чи есе. У статті домінуватиме словесний образ, іноді деталь, рідше-лаконічна образна картина, у фейлетоні, нарисі, памфлеті -образ-персонаж. Та у публіцистиці вони підпорядковані єдиній меті - найбільш повному і яскравому розкриттю авторської думки. Крім того, у публіцистиці образ не має самостійного значення, він поєднується з логічними доказами, діловими описами явищ і фак- тів. Система публіцистичної образності чимось нагадує систему образності ліричного твору. Публіцистика близька до лірики ком-позиційно. Для неї характерний принцип асоціативного мислення, незначна роль сюжету, поєднання мислі й образу, зображення і са- 1 Вести. Моск. ун-та. Сер.журн. 1974. № 5. С.46. 28 мовираження, особлива роль не лише авторської думки, але особистості автора. Образ автора в публіцистиці - тема окремої розмови1. Зазначимо лише, що в більшості публіцистичних творів, де, як правило, відсутні характери персонажів, саме ліричний герой-оповідач є чи не головним образом. Він формується у читацькій свідомості поступово, від твору до твору. Він може далеко не у всьому збігається з фізично існуючим автором. Оповідач мусить бути цікавим співрозмовником, знайомим-незнайомцем, якому вірить читач, глядач. Таким цікавим співрозмовником завжди були і залишаться видатні українські публіцисти від І.Вишенського і О.Довженка. Образ автора завжди самобутній у публіцистиці Миколи Хвильового, Олеся Гончара, Миколи Руденка, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби. Особлива роль автора у телепубліцистиці, радіопублі-цистиці. Досить згадати Емму Бабенко, а з молодших Олександра Ткаченка, Миколу Княжицького, Миколу Вересня, В'ячеслава Пі-ховшека та інших. Нарешті, кілька слів про публіцистичний метод. Метод у перекладі з грецької означає спосіб дослідження, шлях досягнення цілі. Розрізняють філософський і спеціальний методи. До останніх, на нашу думку, і належить публіцистичний метод, під яким слід розуміти спосіб досягнення мети у цьому виді творчості. На думку дослідників, публіцистичний метод слід членувати на метод вивчення, тобто систему прийомів пізнання дійсності, і метод викладу, спосіб реалізації завдання. Найчастіше метод викладу пов'язують із документалізмом. Але ж документалізм характерний для таких наук, як історія, соціологія. Якщо особливістю публіцистичного методу вважати документалізм відтворення дійсності, то тоді не можна не погодитися із цитованим вище Миколою Шлемкевичем, який вважає, що "немає якоїсь спеціальної публіцистичної методи". Дослідження цього складного і тонкого феномена привели нас до висновку, що творчий метод публіцистики поєднує в собі прийоми теоретичного і конкретно-образного мислення з більшими чи меншими елементами художнього мислення. Як уже зазначалось, публіцист дивиться на всі явища через політичну призму. Цілі, які-вона вирішує, породили своєрідний тип мислення, документально точне, політичне гостре, практично цілеспрямоване, доступне для широкої аудито-Р'І- У цьому плані публіцистика споріднена із своєю праматір'ю - ораторським мистецтвом. Як і оратор, публіцист роздумує вголос. І своїм роздумуванням він спонукає до самостійного мис- 1 Детальніше див.: Лариси В. Авторський фактор в публіцистиці. Львів, 1990. 29 лення своїх реципієнтів. Це не просто побажання, добрі наміри автора. Такий метод мислення породжений цілями, які постійно виконує публіцистика. Дехто називає цей метод мислення "лабораторністю". Оскільки головне його завдання - переконати читача, зробити його своїм однодумцем, він виносить на суд співрозмовника не тільки кінцевий результат, висновок із своїх роздумів, як це робить учений, а й у першому наближенні сам процес знаходження істини з його труднощами, сумнівами, навіть помилками. "Лабораторія" публіциста, на відміну від лабораторії вченого, відкрита для всіх. Зрозуміло, він не може подати увесь фактаж, усю опрацьовану інформацію. Але сам хід, логіка думки завжди наявна тоді, коли йдеться про складні проблеми. Саме такий метод дає змогу переконувати, а не наказувати, вчити мислити самостійно, а не нав'язувати догми. У цьому велика педагогічна роль публіцистики. Цим вона відрізняється від "чистої" науки, для якої важливо насамперед з'ясувати істину, і зближується з педагогікою, популяризацією науки, тлумаченням тих чи інших знань. Ще однією особливістю публіцистичного методу є уже згадуване своєрідне поєднання раціонального й емоційного, сплав по-: няття та образу. З точки зору фізіології вищої нервової діяльності^ психології людини публіцист належить до того типу мислителя, який мислить розумно, за логікою, але має постійну тенденцію за словами бачити реальні враження, тобто те, що І. Павлов називав першими сигналами. Цим публіцистика зближується з художньою літературою, є її органічною, хоч і своєрідною, частиною. Вивчення різних сторін цього виду творчості дає підстав зробити загальний висновок про те, що публіцистика - це твори, яких оперативно досліджуються й узагальнюються з особистих, групових, державних, загальнолюдських позицій актуальні факті та явища з метою впливу на громадську думку, суспільну свідо мість, а відтак на соціальну практику. При цьому публіцист вдаєт ся до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкретн образного мислення, впливаючи на розум і почуття людини, стиму люючи її певні вчинки, соціальну активність. Публіцистика, яка виникла задовго до зародження періодичної преси, функціонує сьогодні переважно в системі масової комунікації як один з дуже важливих потоків журналістської інформації. Вона займає у системі пізнання і відображення людиною дійсності певною мірою "проміжне" місце між наукою і мистецтвом, тісна стикуючись з філософією, політикою, соціологією, релігією, педагогікою, наближаючись до тієї чи іншої форми суспільної свідомо г сті залежно від конкретних завдань, жанрів і видів творчості, індивідуального авторського стилю та ін. Дуже точно й образно про це сказав згадуваний уже М.Шлемкевич: "її (публіцистики у найширшому значенні слова -В.З.) місце в духовній культурі образово виглядало б так: вона - це розтоплена і незрізничкована ще лява життя, в якій уже застигли ясні криштали наукових тверджень, мистецьких оформлень, релігійних символів. Звідси в публіцистиці стіпьки неясного, нечистого, незрілого, але одночасно стільки живого { скерованого в будуччи-ну. Публіцистика - це зачатки нових кристалізацій духа і дійснос-ти, їх передбачення, вкладені в слово. Це ембріональні зав'язки будучих оформлень тієї ляви, схоплені першими враженнями і першими їх інтерпретаціями в щоденниках, тижневиках. Після цього слідує спокійніше розроблення тих вражень і відповідей у журнальних оглядах, студіях, етюдах, есеях, аж до більших творів сві-тоглядової публіцистики, що стоять уже на межі філософії... Коли мати на увазі таку тяглість духовного процесу, то можна сказати: публіцистика - це дрімуча філософія, а філософія - це свідома своїх далекосяжних цілей і своїх методичних засад публіцистика"1. Публіцистика, таким чином, невіддільна від науки, філософії, мистецтва та інших потоків соціальної інформації, постійно збагачується ними, зазнає їх впливу, в свою чергу зворотньо впливаючи на них. Тому маємо підстави говорити не тільки про публіцистику як певний вид творчості, а й про публіцистичність. Під останньою слід розуміти певні тенденції, елементи, ознаки публіцистики, стильові особливості, властиві насамперед іншим потокам журналістської інформації, деяким видам наукових праць, творам художньої літератури, іншим видам мистецтва, включаючи образотворче мистецтво (плакат, карикатура), музику (гімн, ода). Публіцистичність - проникнення характерного для публіцистики методу у твори непубліцистичні за своєю основою. Публіцистичність виникає тоді, коли автор прагне зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, викликати відповідну реакцію. Змінити не тільки уявлення, а й поведінку людини, викликати її відповідні вчинки. Поняття публіцистичності органічно включає в себе широке суспільне звучання, проблемність, тенденційність, полемічність і специфічну, властиву саме для публіцистики образність. Будь-який виступ, звернений до широкої аудиторії, тією чи іншою мірою виконує публіцистичні функції, стає публіцистичним. Можна погодитись з тими, хто вважає журналістику професією, творчим епіцентром якої є публіцистичне осягнення дійсності з 1 Шлемкевич М. Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики // Верхи життя і творчості. Промови-доповіді. Нью-Йорк: Торонто. 1958. Т.5. С.115 ЗО ЗІ притаманною їй громадянською пристрасністю, зацікавленістю в результатах. Слід лише застерегти, що публіцистика і публіцистичність легко підмінюються риторикою. Замість глибокої схвильованості, глибинності мислення, щирої пристрасті, кровного зацікавлення в результатах слова маємо зовнішні аксесуари останніх, які виявляються в імітації глибокодумності, лжепатетиці. Це було невиліковною хворобою тоталітарної журналістики. Не здолана ця хвороба і в наші дні. Тому виникає настійна потреба хоч найлаконічніше торкнутися публіцистики в аспекті її національного розвитку та сучасного стану. Публіцистика займала особливе місце в духовному житті України. Це пояснюється щонайменше двома причинами: історичною долею і своєрідною ментальністю. Позбавлена протягом століть власної державності нація своє духовне утвердження і свій самозахист шукала у народній творчості та у публічному слові, спочатку усному, а згодом, при найпершій і мінімальній можливості, і друкованому. Про це говорило і писало багато дослідників. Академік О. Білецький ще у перші місяці після другої світової війни зазначає, що "українській літературі не доводилося бути тільки "мистецтвом слова". Вона була ще в більшій мірі, ніж література російська, зразу всім: політичною трибуною, публіцистикою, філософією, криком, плачем, стогоном поневоленої народної маси"1. Ю. Барабаш теж виділяє "полемічні, публіцистичні традиції української літератури, яка протягом багатьох десятиліть змушена була відстоювати не тільки потоптані права свого народу на соціальну та національну незалежність, на власну мову, культуру, а й своє право на існування"2. М. Шлемкевич пояснює вирішальне значення публіцистики в житті українського та деяких інших слов'янських народів ще й тим, що, на відміну від Німеччини чи Франції, у яких національний світогляд формувався на університетських кафедрах, у нас він формувався переважно публіцистами, які були творцями світогляду і вчителями життя. Він наголошує також на тому, що така висока роль публіцистики у духовному бутті України пояснює "особливо наше, українське, прагнення поєднати мислення і діяння, прагнення до постійної близини духа і життя, виразниками якого були і Сковорода, і ... новочасні публіцисти"3. Автор припускає, що і надалі наш менталітет актуалізуватиме розвиток саме цього виду духов- 1 Бічецький О. Міжнародне значення української літератури // Літературна газета. 1946. 28берез. 2 Барабаш Ю. Традиції та пошуки // Дніпро. 1960. № 5. С. 150. 3 Шлемкевич М. Цитована праця. С. 130. 32 Ріої творчості: "Коли сердечна туга і мрія українства не в сфері абстрактних цінностей, але в цінностях здійснюваних і переживаних, і коли згідно з цим темою українського мислення є щастя справедливого і одночасно гарного життя, тоді публіцистика буде й далі правдоподібно осередньою і рішальною силою тих шукань і прагнень"1. Історія української публіцистики - предмет окремої розмови. Зазначимо лише, що розвиток національної публіцистики від перших зафіксованих ораторських виступів на зразок відомого "Слова" митрополита Іларіона, "Літопису Руського", публічних трактатів і правових документів київських князів, до днів нинішніх публіцистичних творів - це справді ще не викристалізована "жива лава" думок, суджень, образів, спрямованих на захист прав на життя, на землю батьків і дідів, їх віри і традицій. І так було завжди. Відомо, що українська література ХІУ-ХУІ ст. майже поспіль просякнута полемічно-публіцистичними тенденціями. Історичні обставини складалися так, що на сторожі коло рідного люду кращі його мислителі могли поставити не власну державу, не силу закону, а лише слово у формі сотень тисяч пісень і дум, переказів, легенд і міфів, художніх, а також публіцистичних творів. У нових історичних умовах це переконливо зробив своєю вогненною поезією Тарас Шевченко, політичною прозою і науковою діяльністю інші члени Кирило-Мефодіївського Братства. XIX століття, особливо друга його половина, породило таких гігантів публіцистичної думки, як М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, М.Павлик. На зламі двох століть, коли ще продовжував активно працювати І.Франко, саме у публіцистиці обґрунтовується ідея державної незалежності України, досить яскраво продемонстрована у творчості С.Бачинського і М.Міхновсь-кого. У процесі визвольних змагань 1918-1921 рр. і після їх поразки з'явилась ціла когорта українських публіцистів різних політичних відтінків. Назвемо хоча б найвидатніших серед них. Окрім згаданого вже М.Грушевського, це такі політики і літератори, як С.Петлюра, В.Винниченко, С.Єфремов, Д.Донцов, Є.Ма-ланюк. Жорстокий тоталітарний режим, встановлений в Україні, зробив усе для того, щоб поступово придушити вільне слово. Арешти українських письменників, учених, журналістів, самогубство М.Хвильового, а головне організація страшного голодомору, призвели до того, що публіцистичне слово могло існувати лише на еміграції або у підпіллі. 1 Шлемкевич М. Цитована праця. С. 131. 33 До 1944 року в Західній Україні, а після другої світової війни у Західній Німеччині, США, Канаді, інших країнах Заходу працювали талановиті політики і публіцисти: С.Бандера, Д.Донцов, Я.Стецько, І.Багряний, О.Ольжич, Р.Рахманний, І.Кедрин-Руд-ницький, М.Шлемкевич і багато інших1. Певне ослаблення більшовицького режиму після смерті Й.Сталіна якоюсь мірою активізувало суспільну думку. Почали з'являтись дещо сміливіші публікації, особливо у московських журналах, зокрема "Новий мир", "Дружба народов", жвавішими і цікавішими стали центральні газети. Цей процес торкнувся й України, хоч тут усілякі заборони й обмеження були жорстокішими. В українській пресі аж до так званої перебудови відчувався певний застій і провінціалізм. Останнього українська журналістика важко позбувається й до нині. Звичайно, на сторінки газет і журналів, долаючи перепони, потрапляли й окремі гострі виступи на теми захисту довкілля, української мови і культури. Вкажемо на щоденники О.Довженка, які не могли бути оприлюднені повністю, промови і статті О.Гончара, С.Плачинди, В.Симоненка, С.Колес-ника та деяких інших авторів. Самобутнішою і сміливішою, з огляду на специфіку, була художня література. Вільна політична, філософська і соціологічна думка реалізовувалась головно у самвидаві або обнародувалась за кордоном, де активно працювала українська діаспора. Особливі заслуги у цьому плані належать радіостанції "Свобода", журналу "Сучасність", видавництву "Смолоскип". На Заході з'являються друком твори І. Дзюби, В. Чорновола, В. Мороза, Є. Сверстюка, М. Осадчого, М. Руденка та ін. Всі названі та багато інших літераторів зазнали за це жорстоких покарань. Небачений злет публіцистичного слова відбувається наприкінці 80-х - на початку 90-х років, у час духовного і національного відродження. Понад 70 років придушувана інтелектуальна енергія вибухнула з такою силою, що протистояти їй нездатні були ні партійні комітети, ні вишукані методи роботи тодішніх спецслужб. Явочним порядком була відкинута цензура. Журналістика, публіцистика стали найповажнішою політичною силою, на задвірки відкинувши вкрай задогматизовану, відірвану від життя науку, затьмаривши навіть найсміливіші і найяскравіші романи та кінофільми. Публіцистика стала справді царівною у суспільній думці. Кумирами публіки поряд з А. Сахаровим були публіцисти С.Афанасьєв, А. Адамович, В. Селюнін, М. Шмельов, Ю. Черні- 1 Детальніше див.: Преса боротьби й ідей... Збірник текстів / Уклав С.Косінь. Львів, 1994: Шиповая Ю. Діло 1880-1939. Поступ української суспільної думки. Львів, 1999. 34 ченко, очолюваний В. Коротичем "Огонек", новостворені й оновлені газети.. Найзахоплювальнішими спектаклями тих днів стали прямі телевізійні трансляції. Враховуючи потужність технічних можливостей, рівень освіченості публіки, це був небачений в історії бум публічного слова. В єдину потужну силу злились голоси різних за партійно-політичними поглядами, життєвим та літературним досвідом, рівнем обдарування політиків, які повернулися із заслання чи з-за кордону письменників і журналістів: Л. Лук'яненка, М. Маринови-ча, а також І. Драча, Б. Олійника, Ю".- Щербака, Д. Павличка, Р.Братуня, В. Яворівського, П. Мовчана, В. Маняка, В. Карпенка, Я. Дашкевича, М. Жулинського. М. Поповича. Могутнім поштовхом для сміливих, справді революційних висновків і закликів стали чорнобильська трагедія, голодомори і репресії. Пальма першості у демократизації преси належала західноукраїнській журналістиці. Створена у Львові на революційній хвилі суспільного піднесення газета "За вільну Україну" набула загальноукраїнського поширення і за тиражем залишила на той час позаду багато київських часописів. Насамперед завдяки усній і друкованій публіцистиці були зруйновані застарілі і безперспективні комуністичні догмати, почалось відновлення історичної правди, даний поштовх національному, духовному, зокрема і релігійному відродженню. Роль журналістики і публіцистики тут вирішальна. Водночас не можна знімати з них відповідальності за той безлад, ті грубі економічні й соціальні помилки, які були допущені у процесі революційної перебудови, творення української національної держави. У жодної аналітичне, тверезомислячої людини немає сумнівів у тому, що розпад колоніальної тоталітарної системи був історично зумовленим і неминучим. Але поза всяким сумнівом і те, що в цьому складному процесі, до якого, як це нерідко буває в історії, суспільство було неготовим, ми допустили низку грубих помилок, за які суспільство важко розплачується нині і буде розплачуватись ще довго. Частина цієї вини лежить на публіцистиці, ЗМІ. У будь-якій ситуації вони не мають права відносити до себе лише позитивні соціальні зміни, знімаючи відповідальність за прорахунки і невдачі. Журналістика, публіцистика, яка втрачає соціальну відповідальність за результати своєї проповіді, рано чи пізно зазнає розчарувань і апатії. Революційне піднесення, яке відбулось на очах нашого покоління, ейфорія, викликана популярністю правдивого слова, прямими трансляціями бурхливих мітингів, сесій Рад різних рівнів, які й сьогодні мають мітинговий характер, не можуть тривати вічно. Неминуче розчарування як соціально-психологічне явище. 35 Захоплене ставлення до публіцистики і журналістики в цілому, нерозуміння їх суперечливої природи теж не могли не призвести до розчарувань і навіть сумнівів у правомірності їх існування в цьому грішному світі. Практично в усьому пострадянському просторі з'явились публікації, в яких констатувався "обвал радянської журналістики"1, проголошувалась "вічна епітафія"2 самій журналістиці тощо. Те, що вмерла тоталітарна журналістика, нема сумніву, хоч її рецидиви ще живучі. Очевидним є й те, що відходить у минуле журналістика перехідного періоду і народжується у важких муках ще до кінця не сформовані нові мас-медіа. А ось погодитись з тезою, що вік публіцистики закінчується, не можна. Відходить у минуле така популярна ще учора мітингова публіцистика. Як правило, розлога, багатослівна, спрощено-викривальна з елементом компромату і неповаги до тих, хто думає інакше. В інформаційно насиченому просторі не може не вмерти марнослів'я, лжепубліцис-тика. Коли хтось із журналістів запитав редактора популярного тижневика "АрґументьІ й фактьі" А. Старкова, в чому причина величезного успіху видання, він відповів дуже лаконічно: "Ми відмовились від публіцистики". Фахівцеві ясно, що йдеться не про відмову від публіцистики взагалі, а від того, що було її імітацією. Публіцистика не вмерла. Вона існувала, існує у різних іпостасях. Можна сперечатись, чи сьогодні "головний у журналістиці -публіцист", оскільки публіцистика - лише один з потоків журналістської інформації. Вона, як усе в світі, змушена змінюватись. Міняє місця своєї "дислокації", поступово перекочовуючи із щоденної газети до тижневика, журналу, збірника чи книги. Роль її зводиться до мінімуму в кращих інформаційних, телевізійних та радіопрограмах. Натомість побутує в аналітично-оглядових, особливо на екрані з його величезними зображувальними можливостями. Публіцистика змушена пристосовуватись до інформаційної ситуації у світі, психології сучасної аудиторії, яка не терпить багатослів'я, занудних повчань і моралізаторства. Мусить змінюватись сутнісний характер публіцистики. Вижити може лише інформаційно насичена, добре аргументована, лаконічна, захоплююча своїм дослідницьким пафосом і яскравою образністю публіцистика. Нарешті, публіцистика мала і матиме свою аудиторію, свого читача і глядача. Можна безпомилково сказати, вона, як правило, значно вужча, ніж аудиторія розважальної інформації, навіть інформаційних матеріалів і програм. До аналітики, а тим більше 1 Див.: Рагізихняский Л. Обвал советской журналистики // Журналист. 1992 № 11-12. 2 Див.: Чечилок О. Вечная зпитафия... //Журналист. 1993. № 2-3. 36 друкованої, звертається порівняно вузьке коло інтелектуально підготовлених читачів, які шукають ВІДПОВІДНУ інформацію і відповідних авторів. Зорієнтована переважно на ґрунтовну аналітичну публіцистику газета "Дзеркало тижня" не має і не матиме великих тиражів, як не матиме великих накладів мистецько-публіцистичний тижневик "Критика". У свою чергу, публіцист пише для свого читача, потреби якого мусить знати і враховувати. Прогнозувати важко. Та все ж можна без особливого страху помилитися, сказавши, що у передбачуваному майбутньому розвиватиметься не так проповідницька, як дослідницька публіцистика глибокої цікавої думки, гуманної загальнолюдської ідеї. Допитливому сучасникові важливо знати не тільки що, коли, де, але й чому. Як розвивались події, що привели до певного результату? Що зробити, щоб життя було кращим, а люди добрішими, розумнішими? Що буде з нами завтра і післязавтра? Відповісти на ці та багато інших питань може не репортер при всій повазі до його нелегкої і дуже потрібної праці, а публіцист-аналітик, спираючись на науку, а іноді й випереджуючи її. Сперечатись треба не про те, бути чи не бути публіцистиці, а якій їй бути і шо зробити, щоб талановиті люди в журналістиці та довкола неї були. Питання для обговорення 1. Публіцистика як вид творчості й один з потоків журналістської інформації. 2. Спроби теоретичного осмислення природи публіцистики. 3. Своєрідність функцій, предмета, змісту і форми публіцистичного твору. 4. Поняття про публіцистичний метод. 5. Публіцистика і публіцистичність. 6. Українська публіцистика: від минулого до сучасності. Список літератури Здоровега В. У майстерні публіциста. Львів, 1969. Прохоров Е. Искусство публицистики. М., 1986. Шлемкевич М. Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики) // Верхи життя і творчості. Промови-доповіді. Нью-Йорк: Торонто, 1958.Т.5. Теорія і практика радянської журналістики. Львів, 1989. С.21-35. 37 3. СКЛАДОВІ ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ МАЙСТЕРНОСТІ Як і в інших сферах людської діяльності, в журналістиці кожен проходить певні етапи професійного становлення. Талант же творчого працівника, до якого належить літературна праця, формується поступово, внаслідок .насамперед самостійної праці, самостійного досвіду. Не можна навчити писати - цього можна навчитися. Тим паче, не можна навчити стати майстром у творчій справі. Майстри народжуються у процесі поєднання природних здібностей, знань, наполегливої праці, терпіння. І все ж певні професійні знання як результат конденсованого досвіду, як своєрідний компас, орієнтир у суперечливих процесах творчості у журналіста, особливо початкуючого, повинні бути. Хоча б для того, щоб учитись і на чужому досвіді, на чужих, а не тільки на власних помилках. Нікому не вдається уникнути власних помилок, але можна звести їх до мінімуму і не винаходити заново велосипед. Отже, щоб стати професіоналом у тій чи іншій сфері діяльності, необхідно хоч би у загальних рисах осягнути, в чому секрети ремесла. І тим паче, що у різних соціальних умовах сутність майстерності зазнає змін. Тоталітарна журналістика виробила одні критерії вимог до журналістики, демократична - інші. Не слід думати, що тоталітарна журналістика не виховувала своїх майстрів пера. І не діяла ефективно. Пропагандистська, саме пропагандистська, а не інформаційна діяльність ідеологів тоталітарної системи від Леніна і Троцького до Гітлера і Геббельса була, як свідчить історичний досвід, досить ефективною. То вже інша річ, що ця пропаганда і породжена нею журналістика були аморальними, кон'юнктурними і брехливими в своїй основі, антилюдськими і у кінцевому підсумку приреченими. Як уже зазначалось, відмінність демократичної журналістики від тоталітарної, крім багатьох інших ознак, полягає у тому, що у демократичному суспільстві, яке ми намагаємось будувати, ЗМІ становлять відносно самостійну силу, "четверту владу". Відтак і поняття майстерності трактується в них по-різному. У свій час журналіст насамперед повинен був вміти переконливо, дохідливе і популярно пропагувати, доносити до аудиторії розроблені кимось зверху доктрини, теорії, ідеї, по можливості ілюструючи їх прикладами із життя. Тому тривалий час існував погляд на майстерність журналіста як на вміння побудувати твір таким чином, щоб він легко, емоційно сприймався і ліпше засвоювався. Відповідаючи на запитання про те, що є літературна майстерність у журналістиці, один з авторитетних на той час дослідників стверджував: "Це сукупність композиційно-сюжетних і мовно-стилістичних засобів, яка дає можливість авторові глибше заглядати в зміст, ясніше викладати думку і насичувати її такими поглядами, які б здатні були оволодіти читачем, його мисленням і його емоціями"1. Якщо для того часу це визначення, хай і стилістично незграбне, можна було сприймати як належне, адже журналіст повинен був у кінцевому підсумку ілюструвати, підтверджувати окремими фактами "геніальні" партійні ідеї, то важко зрозуміти тих авторів, які й сьогодні, хай у дискусійному плані, ставлять у журналістиці на перший план "майстра виготовлення тексту", вважаючи це сенсом професії. "Не знання з економіки, культури, медицини, техніки, а власне знання глобальних процесів текстотворення, розуміння текстової діяльності як суспільного явища, покликаного регулювати соціальні відносини в суспільстві, є основою журналістської діяльності. Річ не в тому, має журналіст знання з різних галузей і сфер соціального буття чи ні, річ в іншому - у здатності та вмінні його написати і сказати про будь-що переконливо і грамотно. У цьому й полягає майстерність журналіста"2. Тут з автором можна погодитись в одному: до журналістської діяльності треба підходити як до абсолютно самостійного і дуже специфічного виду суспільної діяльності, що знання економіки, техніки, культури чи медицини не забезпечують успіху в журналістській творчості. Інакше найкращими журналістами автоматично ставали б академіки, заслужені працівники сільського господарства, свинарі і доярки, шахтарі і металурги та інші знавці свого діла. Насправді це не так. Але наведене тут тлумачення фахових ознак літературної праці журналіста є однобічним, звуженим, а значить неправильним, шкідливим. Воно хибне як з теоретичної, так і з практичної точки зору. З теоретичного погляду не може бути вдалим виступ, позбавлений вагомості змісту, тобто оригінальності фактів, їх зіставлення, осмислення, компетентності в оцінках та судженнях. Навіть елементарне повідомлення потребує вміння розібратись у складних явищах і процесах. Інакше журналіст опиниться у позиції героя -редактора сільськогосподарської газети з відомого оповідання Марка Твена. Ніякі формальні словесні "окраси", "знання глобальних процесів текстотворення" тут не зарадять. 1 Лазебпик Ю. Проблеми літературної майстерності в журналістиці К . 1963. С.64. 2 Різун В. Журналістська педагогіка. Замість передмови // Редакційно-видавнича справа: досвід, проблеми, майбутнє. К.. 1997. С.6. 38 39 З практичної точки зору журналіст, який не розбирається у питаннях політики, економіки, культури, науки, ніколи не буде користуватися повагою колег і керівництва редакцій. Інша річ, що працівник ЗМІ не може бути компетентним у всіх сферах життя на рівні дипломованого фахівця. Але у ході практичної діяльності він зобов'язаний ці знання постійно набувати всіма доступними засобами. В окремій галузі знань він, як свідчить практика, змушений бути обізнаним на рівні фахівця. Журналістові, як і письменникові, промовцеві, треба мати насамперед що сказати читачеві, глядачеві, слухачеві, а відтак вміти сказати вчасно, точно, стисло, дохідливо, переконливо, емоційно. Одне нерозривно пов'язане з іншим, але визначальним є все-таки зміст сказаного, а вже опісля - вміння втілити його у відповідну форму. Майстерність, професіоналізм не починаються і не закінчуються за робочим столом. Корені таланту - в глибині людського єства, у людській натурі, совісті. Це дало підстави Григору Тютюннику записати у нотатнику: "Немає загадки таланту, є вічна загадка любові"1. Дещо по-іншому до тієї ж проблеми підійшов Євген Сверсткж. Роздумуючи над сучасним літературним процесом, він наголошує: "Зараз дуже багато людей, які вміють писати, а до того ж досягли певного рівня ментального розкріпачення, мають силу, але не мають вистражданої ідеї. Вони не знають про що писати, бо в них немає великої віри, яка завжди надихала людей"2. Також у журналістиці дуже важливе вміння бачити - риса, органічно притаманна будь-якому літературному талантові. Прекрасно про це сказав І. Франко. Пишучи про ускладнення пізнавальної ролі письменника-реаліста у XIX ст., він зазначав: "...Романіст став не тільки психологом і соціологом, він мусить бути тепер і природознавцем, і промисловцем, і лікарем, і юристом, і ремісником, і хліборобом, щоб зрозуміти, заглибитися і відтворити надто диференційоване суспільство, всюди знайти явища істотні і відмежувати їх від менш важливих. Діапазон його відчуттів мусить бути величезним так само, як масштаби його зору; його очі мусять бути в деяких випадках мікроскопами, здатними помітити і відобразити найменші, для звичайних людей непомітні порухи, імпульси або гру кольорів, та водночас мусять збагнути велику кількість вражень і явищ, мусять помітити деякі сталі угрупування і закономірності там, де звичайне невправне око бачить тільки хаос. Його по- г 1 Тютюнник Г. Твори: В 2 т. К.. 1985. Т.2. С.281. 2 Скерстюк Є. Письменником мене зробила тюрма і заслання // День 1999 21 лип. 40 чуття мусять мати також здатність миттю опановувати найрізноманітніші середовища й ситуації, приживатися до них і відтворювати в деталях те, що відоме авторові як сирий матеріал чи то з власних спостережень, чи добуте з книжок"'. Вміння бачити і розуміти побачене включає широту точок зору на явища, органічний зв'язок між ними. На думку дослідників, майстер - це людина, яка своїм поглядом охоплює широкі перспективи. Глибина бачення передбачає сприйняття явищ у їх глибокому зв'язку. Йдеться про живий зв'язок речей як у просторі, так і в часі. Журналіст, як і політолог, як соціолог, має вміти бачити в минулому корінь сучасного, проектувати це сучасне на майбутнє, володіти мистецтвом прогнозу, може одним з найскладніших і разом з тим найбільш бажаних як у науці, так і в журналістиці. Це мусить бути притаманним такому важливому потоку журналістської інформації, як аналізована вище публіцистика. Зрозуміло, журналіст-професіонал, як і будь-який літератор, може навіть більшою мірою, ніж письменник чи соціолог, мусить вміти знайти для виразу своїх думок відповідну літературну форму. Яскрава, багата, досконала літературна форма ніколи не дається сама собою, як безплатний додаток, а вимагає важкої праці, великих творчих зусиль. При цьому варто пам'ятати, що форма повинна бути адекватною змісту. Всіляко прагнучи до благородної простоти, не можна не зважати на те, що заглиблене проникнення у суперечливі явища життя вимагає і відповідної форми. Вульгаризація, спрощення( збіднюють зміст, спотворюють його. І, навпаки, ще більшою небезпекою є навмисна ускладненість форми, за якою може приховуватись і убогість змісту. Повну гармонію, ідеальну рівновагу глибини думки, широкого осягнення суті життя знаходимо у справжніх майстрів публіцистичного слова. Поняття журналістської майстерності навіть на індивідуальному рівні складне і суперечливе. Журналістика - динамічний і суперечливий процес. Вона зазнає постійних змін. Журналістика багатолика як у плані різних потоків інформації, про які йшлося вище, так і різних видів комунікації. Одна річ радіо, інша - потужне інформаційне агентство. Газетна журналістика відрізняється від журнальної, а разом вони дуже неподібні до незборимо проникаючого у людське життя телебачення. А тут іще не до кінця збагненна комп'ютерна інформація. Те, що може чудово прозвучати на радіо, виглядатиме блідо на газетній полосі. Навіть блискуче, але велике за обсягом філософське, есе неприродно виглядатиме на сторінках масової попу- І Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К.. 1980. Т.28. С. 181 41 лярної газети. Оперативна інформація про те, що відбулось тільки що, позбавлена сенсу в аналітичному тижневику, наприклад "Україна", "Натали". Сьогодні мало хто захоче слухати з екрану телебачення читання навіть найважливішого закону. Погляди публіциста на майстерність і професіоналізм у своїй справі не збігатимуться з поглядами репортера, речника журналістики факту. Тому дуже важко, навіть ризиковане давати загальну, універсальну "формулу майстерності". І все ж ми спробуємо запропонувати робоче визначення тих складових частин фахових ознак, які тою чи іншою мірою мають бути притаманні сучасній журналістиці, а їх відсутність заважає здобуттю українською журналістикою належного авторитету. Літературна майстерність у журналістиці - це вміння оперативно відгукуватись на актуальні питання, глибоко і компетентно проникати в суть суспільних подій і явищ, правдиво узагальнюючи їх з позицій групових, державних, загальнолюдських інтересів, сміливо, аргументовано, цікаво і переконливо втілювати власні думки і думки співрозмовників у стислій і досконалій формі, домагаючись при цьому певних духовних і практичних результатів. Поняття, як видно, не просто складне, а багатокомпонентне. У понятті "журналістська майстерність" нашаровуються різні ознаки професійних рис працівника ЗМІ від морально-громадянських (мужність, сміливість), психологічних (оперативність, відчуття актуальності), освіченість (знання, компетенція) до суто літературних (уміння цікаво, стисло, образно викладати думку), а на телебаченні ще й певні зовнішні дані (голос, зовнішній вигляд). Зрештою, високий професіоналізм журналіста включає у себе ще й глибинніш! людські якості, особливу внутрішню енергетику, яка дає змогу йому впливати на інших людей, підпорядковувати їх своїй духовній владі. Ця внутрішня духовна сила завжди була притаманна видатним політикам, ораторам. Потрібна вона і журналістам, особливо телевізійним. Не випадково колишні офіціозні диктори у роки так званої перебудови терміново мінялись на радіо- і телеведучих. А це, як свідчить практика, дуже складна проблема, бо радіо чи теле-ведучий повинен бути ще й непересічною особистістю. Пробуючи дати загальне визначення літературної майстерності журналіста, необхідно зробити два суттєвих застереження. Перше стосується того, що загальні вимоги професіоналізму по-різному реалізуються у тому чи іншому потоці журналістської інформації. Бо мистецтво репортера - це одне, мистецтво аналітика -інше, а ще по-іншому виявляється талант художника-публіциста. У кожного своє покликання, своя партія у загальному контексті газе- 42 ти чи радіо-, телевізійній програмі. Звичайно, у редакційній практиці, особливо в умовах невеликого колективу, нема вузької жанрової, як і тематичної спеціалізації. Кожен журналіст повинен вміти написати замітку, репортаж, огляд, а при потребі й політичний портрет, оперативний звіт із прес-конференції, зробити добірку новин тощо. Але сказане не означає, що універсалізм журналістської праці спроможний нівелювати специфічні особливості кожного із названих видів літературної праці в журналістиці, а тим більше схильність того чи іншого журналіста до, певного виду літературної праці. Зрештою, працівники редакції завжди групуються по певних її підрозділах. Цілком зрозуміло, що кожен з умовного поділу потоків інформації потребує своєрідних здібностей, зокрема репортерська робота - особливого динамізму, оперативності, вміння шукати цікаву інформацію, тримати руку на пульсі дня. Сьогодні це основний вид журналістської праці. Оперативна інформація становить левову частку журналістської продукції. В інформаційних агентствах вона є головною. Нею зайнята переважна більшість працівників мас-медіа. Новини є основою оперативних аналітичних жанрів журналістики. Але у цьому випадку на першому плані не стільки їх повідомлення, скільки тлумачення, осмислення. Потрібен аналітичний склад розуму, здатність зіставляти, робити певні висновки, узагальнення. У журналістській аналітиці важлива не тільки новизна фактів, але й новизна, оригінальність думки. Не випадково аудиторія, як свідчать соціологічні опитування і загалом журналістська практика, ознайомившись з тими чи іншими новинами, здебільшого прагне їх компетентного тлумачення. Зрозуміло, не нав'язливого, банального, тенденційного, як це нерідко буває. А це вже залежить від оригінальності, незаангажованості коментатора, оглядача. З метою пояснення тенденцій дня він нерідко звертається за допомогою до фахівців, знавців тієї чи іншої сфери життя. Особливого таланту вимагає художньо-публіцистичне осмислення сучасності. Тут важлива здатність до образного бачення подій і людей, узагальнення їх у суто індивідуальний спосіб. Цей різновид журналістської праці слушно вважається найскладнішим. Не кожен журналіст, навіть здібний, здатний написати солідне есе, нарис, фейлетон, памфлет. Як правило, до такої роботи залучаються письменники, філософи, політологи, які художньо-публіцистичне осмислюють соціальні процеси. На відміну від оперативного інформування і коментування, яке нерідко вмирає разом із випуском номера газети чи виходом в ефір передачі, художньо-публіцистичні твори, написані талановито, переживають час, не втрачають свого 43 літературного значення, а тому можуть публікуватись у збірниках, книгах. Друге застереження стосується співвідношення індивідуальної та колективної майстерності. Досі ми говорили про літературну вправність журналіста на рівні окремої особистості. З таких особистостей повинна складатись будь-яка редакція. І чим більше в ній журналістів талановитих і різних, тим ліпший виробничий колектив. Саме колектив професіоналів. Але це вже не просто сукупність солістів, яким би талановитим кожен з них не був. Повинен бути ансамбль. Він неможливий без солістів. Кожен з них виконує свою сольну партію. Але, на відміну від художньої літератури, успіх якої визначають окремі талановиті і неповторні майстри слова, успіх періодичного видання, радіо, телебачення залежить від колективу редакції, від її диригента. Отже, ми маємо підстави говорити як про майстерність журналіста, так і про майстерність, професіоналізм редакційного колективу, згуртованих єдиною метою однодумців. Досвід світової журналістики свідчить, що успіх тієї чи іншої газети, радіо чи телепрограми визначається тим, наскільки вдало підібраний, добре зорганізований ансамбль редакції від диригента і солістів до рядових хористів. Саме цим пояснюються як скромні успіхи, так і невдачі сучасної української преси, особливо українського телебачення, меншою мірою українського радіо. Але це вже інше питання. І воно стосується організації роботи редакції, що виходить за межі цього курсу. Нам же залишається з'ясувати, які головні тенденції творчого процесу в журналістиці сьогодні, яких змін зазнає сам професіоналізм у ЗМІ, які шляхи вдосконалення літературної майстерності. Процес дуже динамічний і швидкоплинний. Те, що ми спостерігаємо сьогодні, може швидко помінятись завтра. І все ж якісь визначальні тенденції можна помітити. Українська журналістика, як і журналістика інших постсоціа-лістичних країн, за останнє десятиліття змінилась дуже суттєво. ЗМІ пережили небачене піднесення, викликане національним відродженням, яке вони стимулювали і сприяли його розвитку, а також значну економічну і якоюсь мірою творчу кризу, вийти з якої не вдається досі. Без сумніву, журналістика стала вільнішою, розкованішою. Значно розширились її тематичні горизонти. Зняті практично всі табу, що не завжди позитивно позначається на її впливі на публіку, особливо на молодь. Помітно урізноманітнились ЗМІ за типами видань і програм. Виникла досить потужна, небачена ще десятиліття тому комерційна журналістика. Значно знизилась роль дер- 44 жавних і партійних видань. Мас-медіа позбулись чи позбуваються, хоч і з великими труднощами, догматизму і зашореності. Журналістика, особливо радіоелектронна, стала особистіснішою, домаш-нішою, інтимнішою. Відігравши чи не вирішальну роль у розвалі тоталітарної системи, наша журналістика і досі до кінця не позбулась мітингового пафосу, безшабашності, які нерідко межують із розв'язністю, безпардонністю, внаслідок чого її працівники підставляють себе під караючу, не завжди об'єктивну і кваліфіковану, але від цього не легшу руку судової влади. ЗМІ за інтелектуальним рівнем, на жаль, не стали самостійною силою, мозком суспільства, не стали необхідними всім трьом гілкам влади як джерело найважливішої соціальної інформації, а не просто пропагандистом і агітатором- Розповідають, наприклад, що прем'єр-міністр Великобританії черпає із "Файненшл тайме" таку інформацію, якої не можуть йому дати ні помічники, ні спецслуж-би1. Таким високим авторитетом користуються якісні видання Німеччини, Франції, інших європейських країн. Коли відомий, сьогодні майже легендарний американський телеоглядач У.Кронкайт у результаті об'єктивного аналізу довів безвихідність американських збройних сил у В'єтнамі, тодішній президент США прийняв остаточне рішення вивести звідти свої війська. У зв'язку із перебудовою і відродженням державності в Україні, створенням комерційної преси, телебачення і радіо, особливо регіональних, у журналістику влилась значна кількість людей без належної підготовки. Це не могло не позначитись на загальному рівні професіоналізму. Внаслідок цього, а також низки інших факторів майже у всіх країнах колишнього союзу поряд із активізацією преси помітна втрата якості журналістської праці. На запитання кореспондента про стан сучасної російської журналістики відомий публіцист і вчений Валентин Зорін сказав: "Насамперед різко знизився професіоналізм. Не лише володіння пером, але й глибокі знання у певній галузі. Ще замітне нехтування словом. Погане володіння мовою"1. Далі він критикує російське телебачення за надмірну скоромовку при відсутності чіткої дикції, а також суддівський тон, безапеляційність суджень коментаторів на телебаченні. Українська журналістика не позбулась до кінця затяжної хвороби провінційності. Певне мавпування чужих зразків особливо помітне на телебаченні. Більшою українською самобутністю, само- 1 Главньїй газетолог вас предупредил. Интервью с Я.Засурским // Ме§ароІІ5~ Ехргезз. 1991. 14февр. 1 ЗоршІ В. Как зто бьшо // Аргументи й факти. 1998. №11. 45 стійкістю і професіоналізмом характеризуються всі три канали радіо, чого, на жаль, не можна сказати про всі регіональні й особливо комерційні радіостудії. Українським мас-медіа все ще бракує доброї поінформованості та об'єктивності внаслідок їх відвертої або прихованої заанга-жованості. Навіть видання і програми, які намагаються бути всебічними і неупереджшими, помітно міняються у зв'язку із наближенням виборів чи інших важливих політичних кампаній. Не можна не помітити явного звуження жанрової палітри журналістики. Із сторінок періодики майже зник нарис, рецензія, літературно-мистецький і публіцистичний огляд, У загальнополітичних часописах за незначними винятками ("День", "Зеркало не-дели"), майже немає аналітичних публікацій на літературно-мистецькі теми, особливо з проблем такого масового феномена, як телебачення, що не може не позначитись на формуванні естетичних смаків аудиторії. Нарешті, найвразливіше місце ЗМІ в Україні - їх мова. Принаймні у трьох аспектах. Перший і найболючіший - це домінування російськомовних видань і телепрограм як у загальноукраїнському, так і в регіональному вимірі. Як правило, кращі, найбільш тиражні газети і тижневики виходять російською мовою ("ФактьГ, "Натали"), як російськомовними є значна кількість програм загальноукраїнського масштабу. Другий - загальний низький рівень мовної культури. Особливо він помітний на телебаченні. Значна частина журналістів користується українською лише як службовою. Звідси - їх ніби українська вимова, засміченість тексту русизмами і т.д. І, що не менш важливо, професійне збіднення виражально-зображувальних можливостей такої багатої, благозвучної, мелодійної мови у лексичному, стилістичному, орфоепічному та особливо художньо-образному плані. Не можна вести мову про підвищення журналістської майстерності, коли ігноруються, збіднюються, примітивізуються такі національні здобутки, як мова. Тому вдосконалення майстерності української журналістики неможливе без нормального функціонування в ній української мови, що, до речі, передбачено Конституцією та законами держави. ЗМІ повинні інформувати, аналізувати, просвіщати, допомагати управляти державою, розважати і приносити насолоду. І реалізується все це через слово, думку і зображення. І вони йдуть від журналістів. Тому поліпшення роботи мас-медіа - це, крім всього іншого, серйозне поліпшення професійної майстерності журналістів, які тут працюють або збираються працювати. Саме через них, їхнім розумом і серцем треба створити добре поінформовану. 46 об'єктивну, мислячу, а не ліниву і нудну журналістику. Для цього журналістам не треба чубитися, як молоді півники, між собою, шукати не розбрату, а злагоди у суспільстві. Питання для обговорення 1. Здібності і талант журналіста, шляхи їх формування та розвитку. 2. Журналістська майстерність: спроби теоретичного осмислення. Критика визначення майстерності,як сукупності жанрово-композиційної та мовностилістичної вправності. 3. Складові журналістської майстерності: оперативність, актуальність, компетентність, правдивість, сміливість, арґументова-ність, переконливість, цікавість, стислість і досконалість викладу. 4. Мистецтво репортера, аналітика, талант художника-публіциста. 5. Індивідуальна та колективна журналістська майстерність. Соліст та ансамбль у журналістиці. 6. Аналіз тенденцій творчої практики сучасної журналістики: досягнення і проблеми. Список літератури Бочковський І., Сірополко С.Українська журналістика на тлі доби. Мюнхен, 1993. С.131-137,145- 151. Проблеми повьішения зффективности средств массовой ин-формации. К., 1985. С.88- 93. Різун В. Журналістська педагогіка. Замість передмови // Редакційно-видавнича справа: досвід, проблеми, майбутнє. К., 1997. С.5-12. Теорія і практика радянської журналістики. Львів, 1989. С.34-45. Шкляр В. Журналістська майстерність: поетика журналістського твору: Конспект лекцій для студентів Інституту журналістики. К., 1995. 47 4. ФЕНОМЕН ЦІКАВОГО В ЖУРНАЛІСТИЦІ І журналісти-практики, і ті, хто її осмислює, можуть порівняно легко пояснити, на чому тримається добротна журналістика. Це і актуальність, і оперативність, свіжість факту й думки, лаконізм, переконливість, про які йшлося вище, і, звичайно, цікавість. Але якщо перелічені компоненти майстерності журналіста може розтлумачити навіть сумлінний студент, то з феноменом цікавості не завжди впорається і дипломований спеціаліст. Принагідні згадки про таку притаманну як літературі, так і журналістиці ознаку, можна ще зрідка відшукати1, а ось призначеної цьому питанню статті знайти не вдається. Виняток - шестирядкова замітка "Цікавість твору" у популярному в свій час "Словнику літературознавчих термінів" В. М. Лесина і О. С.Пулинця (3-тє вид., перероб. і доп. К., 1971). В ній сказано, що це "одна з неодмінних рис хорошого твору: збудження тривкого інтересу читача до зображуваних подій і образів, здатність захопити його увагу й схвилювати". І далі наводиться думка О. Толстого, який вважав нецікаві твори кладовищем ідей, думок і образів, наголошував на тому, що "ніколи, ніякими силами ви не змусите читача пізнавати світ через нудьгу. Мистецтво - це свято ідей, і таким його хоче бачити читач і глядач!". Зрозуміло, що така ситуація змушує виділити це питання і розглянути його окремо, як продовження розмови про журналістську майстерність. Зазначимо одразу, що цікавість - одна з фундаментальних властивостей людини як біологічної та соціальної істоти. Вона вроджена у людини та деяких високоорганізованих тварин. У літературі, усних переказах зафіксовано немало феноменальних випадків цікавості мавпи, сороки, лисиці тощо. На соціальному рівні поняття "цікавий", "цікавість" тісно зв'язані з іншим, ширше відомим у соціології та психології поняттям "інтерес". У російській, англійській мовах цікавість та інтерес - одного кореня (интерес, интересньїй, іпІегезІіп§) і походять від лат. іпіегезі, що у буквальному перекладі передається словами "має значення", "є важливим". В українській мові інтерес і цікавість, хоч і близькі поняття, звучать, як і у польській, по-різному. Якщо інтерес, за В. Далем, пов'язаний з користю, вигодою, важливістю, то "интересньїй " тлумачиться як корисний, цікавий, заманливий, допитливий і навіть кумедний. Інтерес трактується як 1 Див., наприклад, статтю: АІІІ>рпчІ ЮриіІ. Феномен интересного // Лит. Газета. 1981. ІЗиюля. 48 психологічна риса особистості, яка виявляється у скерованості людини на надбання певних знань чи виконання певної діяльності. Він пов'язаний з потребою, тобто необхідністю у чомусь. Інтереси і потреби, матеріальні та духовні, стимулюють людську діяльність, е потужним мотором розвитку економіки, історичного поступу. Природною основою інтересу є вроджений орієнтовно-дослідницький рефлекс (рефлекс "Що таке?", за класифікацією фізіологів), який наявний уже у тварин. Цікавість, інтерес Грунтуються, таким чином, на певних життєвих потребах і вроджених інстинктах. Цікаве у житті знаходить свою трансформацію у відображеній людиною дійсності, себто у певній системі слів, понять, різних за властивістю, природою і складністю образів. Такою відображеною, а точніше створеною художником дійсністю є література і мистецтво. Тут свої найрізноманітніші засоби зацікавлення: гостра ситуація, інтрига, напружений сюжет, конфлікт, захоплюючий інтригуючий виклад, неповторні характери. У кіно, театрі, на телебаченні - це ще й талановитість акторського виконання, музичний супровід, інтер'єр і т.д. Мистецтво емоційно впливає на людину, породжуючи дуже своєрідний і складний тип естетичних емоцій. Тому тема цікавості, привабливості творів мистецтва потребує окремого розгляду. Адже йдеться про створене фантазією, мистецьки змодельоване життя, яке має більший чи менший дотик до дійсності, живої реальності. Цікавість у'журналістиці у чомусь споріднена із цікавістю у мистецтві, все ж ґрунтується на інших засадах. Журналістика ближча до реальності, є, як правило, її прямим, а не опосередкованим вигадкою відображенням. Вона є ніби продовженням життя, її згустком. Правдива, а не кон'юнктурна журналістика іноді лякає, навіть відштовхує людину драматизмом, нагромадженням негативу, показом нещасть. Людина хоче забутись, відійти від щоденних турбот, а тому іноді переключає телевізор із інформаційної програми на телесеріал чи бере в руки "Бульвар", щоб "пожити красивим життям". І все ж, хоч мінімально активна у соціальному плані особистість не може не цікавитися тим, що відбувається у світі. Отже, в чому цікавість журналістики, які способи зацікавлення аудиторії мас-медіа і чому сьогодні так важливо тому чи іншому ЗМІ бути цікавим? Одразу зазначимо, що авторитарна і тоталітарна журналістика могла бути чимось повчальною, в ній могли працювати і працювали талановиті журналісти. Але вони могли бути і здебільшого були нецікавими. Діяла жорстка система розповсюдження, передплати газет і журналів. Кожен член партії мусив бути 49 передплатником партійного видання. Вибирав найдешевше. А вони й справді були дуже дешевими. Наявність у скринці газети чи журналу ще не означало, що вони будуть прочитані, діяла чітка система проводового радіо, до гучномовців посеред села включно, їх не можна було виключити. Вся ця система промивання мізків гіперболічне зображена у романі Дж. Оруелла "1984". ЗМІ суспільства, яке хоч би наближається до демократичного, не можуть бути нецікавими, не мають на це права. Інакше загинуть, якщо не спонсоруватимуться відповідними партіями, адміністрацією. Та й то бос захоче мати не тільки послушну, а й цікаву, читабельну газету, журнал, радіо- чи телепрограму. Саме у такі засоби інформації вкладатиме гроші зарубіжний і вітчизняний рекламодавець. Набуває прав така потужна сила вільного суспільства як конкуренція. Вона буває досить жорсткою. Не кожне видання, навіть вдало задумане і успішно зачате, витримує цю конкуренцію. Особливо важко знайти свою нішу новим виданням, новим телевізійним та радіопроектам і програмам. Аудиторія звикає до певних газет, до передач певних студій, відвоювати її досить важко, якщо творці звичних для неї каналів інформації не заспокоюються, постійно шукають, самооновлюються, враховують інтереси різних споживачів. Треба мати також на увазі матеріальні можливості сучасного читача. Купівельна спроможність його назагал обмежена. Він воліє, як звичайно, не передплачувати, а купувати газету в кіоску, миттєво реагуючи на цікавість того чи іншого номера часопису. У зв'язку із обмеженою купівельною спроможністю читач, родина обирає одне-два видання, а не три-чотири, а то й більше видань, як це було в минулому. Виграли у тиражах ті редакції, які роблять, по-перше, видання, розраховані на різні категорії читача, від пенсіонерів до школярів, по-друге, політичне менш заангажовані, приваблюючі об'єктивністю, неупередженістю людей різних соціальних, культурних, релігійних орієнтацій. Діє поширена на Заході інформаційна політика приваблювання якомога ширших кіл населення, недопустимість відлякування читача позицією редакції. У цих умовах на масовий успіх не можуть розраховувати партійні або строго зорієнтовані на певну одну ідею часописи. Сумна історія повільного вмирання в Україні у свій час популярних і бойови-тих газет тільки підтверджує цю істину. Звичайно, на тираж, а відтак і популярність газети, тижневика впливає багато факторів. Важливу роль відіграє ціна номера часопису. Тут діють, так би мовити, позафахові і якоюсь мірою навіть позаменеджментські фактори. Коли у газети внаслідок небезкорисливої, звичайно, фінансової підтримки з'являється можливість 50 продавати її вдвічі дешевше, ніж можуть собі дозволити інші видання, то збільшення її тиражу при нормальній якості продукції забезпечене. Неабияке значення має якісна реклама власної продукції, вміння "проштовхувати" тираж безпосередньо до споживача. В Україні, як це не ганебно, тиражі залежать від мови видання. Українськомовні часописи, за незначним винятком, не можуть претендувати на солідні тиражі, а в окремих регіонах вони майже не розповсюджуються. Всі ці та багато інших факторів пов'язані в єдиний тугий вузол. І все ж практика свідчить, що пересічний читач, вибираючи те чи інше видання, той чи інший канал телебачення, керується насамперед і отим феноменом цікавості. Відповідь на питання про те, чому та чи інша особа вибирає певне видання, майже постійно зводиться до "бо цікаво". Хибно було б думати, що ті, хто за досить відчутні суми купує "Комсомольскую правду", "Московский ком-сомолец", "Аргументи й фактьі", які офіційно зареєстровані як українські, керується лише традиціями чи навіть певними світоглядними принципами, хоч трапляються й такі. Але більшу частину громадян приваблює наявність у них цікавої, професійно поданої інформації, хоч нерідко й з відповідним політичним підтекстом, порушенням етичних норм подачі інформації, елементарної людської моралі. Вирізняють як загальні, так і специфічні прояви цікавості в журналістиці. Для абсолютної більшості реципієнтів найбільше зацікавлення викЛикають людина і все, що з нею відбувається, незвичайні людські долі, виняткові пригоди. Постійний людський інтерес пов'язаний із життям знаменитостей у тій чи іншій сфері людської діяльності. Складається іноді враження, що багато часописів, теле- і радіопрограм припинили б своє функціонування, якби раптом виникла якась заборона писати про співаків та співачок, акторів і модельєрів, художників та режисерів, шоу-бізнесменів та масажистів тощо. Не менший інтерес викликають кохання та еротика, які останнім часом нещадно і з найменшою часткою моральної відповідальності експлуатуються бульварною пресою. Публіка постійно цікавиться аномальними явищами природи, світом дитини. Будь-яка людина шукає свіжу і неординарну інформацію, легкість і дотепність її викладу. Читача газети, журналу приваблює гармонічне оформлення, верстка, колір, несподівані, інтригуючі й дотепні заголовки, продумані рубрики, ненав'язливість стилю, добірність слова. На радіо збуджує інтерес тембр голосу ведучого, музичний супровід. Телебачення володіє, а нерідко й зловживає багатством зорового ряду, комп'ютерною графікою, грою загальних 51 і крупних планів, особливими ракурсами зйомок та багатьма іншими способами привернення уваги. Специфічні засоби зацікавлення .ґрунтуються на врахуванні різнобічних інтересів читацької чи глядацької аудиторії. До уваги беруться стать, вік, соціальне становище, регіональний фактор, освіта, рівень інтелектуального розвитку, зацікавлення. Звідси - вічна потреба редакції знати свого читача, постійно враховувати його інтереси і відповідно корегувати інформаційну політику. Інформацію про все це редакція одержує із редакційної пошти, дзвінків до редакції, зустрічей із читачами й глядачами, а також найбільш правдивого способу вивчення інтересів і запитів аудиторії - соціологічних досліджень1. Якщо говорити про універсальні способи зацікавлення у журналістиці, то в їх основі лежить новизна факту і новизна думки або, що буває нерідко, їх своєрідне поєднання. Вони взаємодіють по-різному, залежно від виду ЗМІ, типу видання, різновиду телевізійної передачі. Тут дуже широкий діапазон журналістської інформації від подання лише новин, широких потоків подієвої інформації до аналітичних рубрик, спеціальних програм на телебаченні та радіо, аналітичних видань. Порівняймо випуски новин на радіо, інформаційні випуски майже на всіх каналах українського і зарубіжного телебачення, інформаційні рубрики у часописах, скажімо "Факт" у газеті "Молодь України", "Мо соттепі" у газеті "ФактьІ й комментарии", "Дуже коротко" у газеті "Високий Замок" тощо, з аналітичними програмами, наприклад, "Тиждень", "Обличчя світу", "Монологи", газетами чи рубриками газет, тижневиками і журналами, зокрема, "Політика і культура", "Дзеркало тижня", "Універсум", зорієнтованими не на подієву, а на аналітичну інформацію. Відмінність очевидна, як очевидною є орієнтація на різного споживача. Чим "бере" репортер? Зрозуміло, насамперед новизною, неба-нальністю фактів. Сьогодні значно інтенсивніше, ніж учора, відбувається глобальна, можна сказати, погоня за свіжими, оригінальними подіями і фактами. Сучасні технічні засоби створюють для цього необмежені можливості. Інформаційні потоки новин зазнають постійного прискорення та зростання. Тенденція ця збережеться і в майбутньому. Сотні інформагентств, тисячі щоденних газет. Інтернет, всюдисуще радіо і проникливе око телебачення щогодинно, щохвилинно продукують безліч новин. Частина з них не може не повторюватись, оскільки стосуються справді важливих загальнолюдських економічних, наукових, політичних подій. І зма- 1 Див.: Лубковая І. Соціологія і журналістика: Курс лекцій. Львів. 1977. С 63 102: Іванов В. Соціологія масової комунікації. Навч. посібн. К.. 1999 С. 128- 163 52 гання тут насамперед у тому, хто швидше повідомить і ліпше подасть інформацію, чия інформація достовірніша. Словом, йдеться про мистецтво репортера, що є темою окремої розмови. У цьому контексті нашу увагу привертає питання цікавості подієвої інформації. У світі завжди є багато цікавих подій і явищ. Завдання в тому, щоб їх знайти та оперативно і вміло подати. Та цього мало. Щоб завоювати увагу пересічного читача і глядача, виграти у постійній конкурентній боротьбі, редакції значної кількості ЗМІ вишукують незвичні, небуденні, виняткові події і факти, до аномалії включно. Йдеться, отже, про'сенсаційні повідомлення. Саме слово "сенсація" (від франц. зепзаііоп) означає сильне враження від будь-якої події або подію, повідомлення, які справляють таке враження. Таке враження викликають справді вагомі, доленосні події, наприклад, наукове відкриття, відставка відомого політика, трагічна за наслідками катастрофа, аварія, вихід людини на навколоземну орбіту і т.д. Але є й інші сенсації, переважно побутового рівня, незначущі із суспільної точки зору, які займають немало місця у певного типу видань. Суть такої сенсації ще десь на початку XX ст. образно сформулював редактор однієї з американських газет: "Коли собака вкусила людину - це не новина, коли ж людина вкусила собаку - це новина". Іншими словами, йдеться про неординарні, виняткові, а тому цікаві, хай і мало значущі, події, здатні задовольнити людську допитливість. Таких неординарних подій у житті багато. Вони часто викликають усмішку. Як не усміхнутись, прочитавши чи прослухавши повідомлення про те. як 76-літня сліпа жінка з допомогою дрючка розправилась з двома грабіжниками, що вдерлись до її хати, або як над злодієм учинив розправу домашній гусак, добряче покусавши крадія і навіть стягнувши з нього штани. Цікавинки, анекдоти, зокрема і "Анекдоти з Інтернету", часто з'являються навіть у солідних часописах. Газета "Високим Замок" протягом довгого часу веде спеціальну рубрику "Нам це цікаво. А вам?" Хіба не цікаво прочитати замітку про необхідність плекання рідної мови, у якій наводиться такий висновок нової науки біолін-гвістики: ". . . там, де впродовж століть зберігається рідна мова, виникає своєрідний етнічний резонанс, який у кризових ситуаціях дає головний шанс для духовного відродження нації і гармонійного розвитку особистості"1? Цілком допустимою може бути і своєрідна літературна містифікація. Багато читачів, мабуть, звернули увагу на передрукований "Голосом України" із багатотиражки "Світ академії" Львівської академії ветеринарної медицини нібито 1 Див.: Молодь України. 1994. 9 груд. 53 знайдений її співробітниками репортаж "Як наші прадіди у футбол грали"1. В ньому дуже дотепно, із використанням місцевого діалекту, своєрідного колориту розповідається про перший футбольний матч, який називався тоді "гиля-гиля" або "копняк". Характер цікавості, сенсаційності - один з вододілів, який допомагає розрізнити якісну журналістику від бульварної, їх загальна індентифікація дуже непроста, а поділ досить умовний. Адже сенсаційні новини подаються і у якісних газетах, так само як бульварне за загальним спрямуванням видання може час від часу публікувати серйозні розмови із поважними й авторитетними людьми. Скажімо, той же "Бульвар" друкує гідне для оприлюднення у будь-якій солідній газеті інтерв'ю з академіком М.Амосовим2, а популярна загальнополітична газета "ФактьІ й комментарии" дає цілі полоси "світського життя", які мало чим відрізняються від аналогічних сторінок того ж "Бульвару". Пальма першості тут, звичайно, за газетою "Киевские ведомо-сти", за якою давно утвердилася репутація першої професійної бульварної газети України, хоч з часом її характер зазнав суттєвих змін, зокрема і зміни господаря. Про цей початковий злет "Киевских ведомостей" із дуже сумнівним за походженням первинним капіталом, яскраво вираженою антиукраїнською позицією переконливо писав у свій час львівський тижневик "Ро8І-Поступ"\ Останній, до речі, теж на початковому етапі існування мав явні ознаки бульварної газети. Тенденції сенсаційності притаманні певною мірою й львівській газеті "Експрес", іншим масовим виданням в Україні, а також деяким недержавним радіо і телестудіям. Які ж характерні риси бульварної, нарочитої сенсаційності? З етичної точки зору - це порушення моральних норм або балансування на їх грані. У цьому випадку гіпертрофоване прагнення за будь-яких умов зацікавити, заінтригувати вступає у конфлікт із нормами моралі. Це порушення принципу об'єктивності, всебічності інформування, недозволені методи збору первісної інформації, втручання в особисте життя, підглядування у замкову щілину, свідоме чи несвідоме перекручування інформації з метою досягнення гостроти враження тощо4. Із тематичної точки зору - це зосередження уваги на дріб'язкових, несуттєвих фактах і явищах, гіпер-трофована увага до сексу і всього, що з ним пов'язане. Та може найстрашніше у цьому плані - смакування насильства, жорстокос- 1 Див.: Голос України. 1998. 28 листоп. 2 Бульвар. 1996. №3. 3 Див.: Рол-Поступ. 1993. № 23. 4 Детальніше про це у кн.: ПотяІтІІшк Б., Латиський М. Патогенний текст Львів, 1996. С. 170-195. 54 ті. фізичних і психологічних аномалій1. І, нарешті, це гіпертрофо-вана сенсаційність, спрощеність і тенденційність у подачі інформації в її фальшиво розважальному, рекламному стилі. Особливо зримо ця тенденція виявляється у фотографіях, у заголовках, виносках окремих фраз у лід та ще й на титульну сторінку. Саме у заголовках найчастіше порушуються елементарні етичні норми журналістики. Дослідження виявили, ,що, наприклад, у згадуваній вже газеті "Московский комсомолец" чи не на кожній сторінці трапляються заголовки, які викривлено, неадекватно трактують наявну в тексті інформацію, а також-заголовки, розраховані на обивателя із невитонченим смаком, або такі, які ображають честь читача. У принизливому контексті можуть називатись прізвища конкретних, часто відомих людей, у заголовках можуть мати місце непристойні натяки і т.д.2 Отже, зрозумілий і необхідний у журналістиці пошук цікавого у подачі інформації мусить узгоджуватись, навіть підпорядковуватись, як загальним принципам журналістики, так і існуючим у всьому світі етичним нормам, законам гуманізму і людської моралі. Знайти гармонію між ними - велика наука і водночас мистецтво працівника ЗМІ. Говорячи про новини, слід мати також на увазі дилему цікавого і важливого. За американськими стандартами новини повинні викликати інтерес, бути цікавими. Але не менш суттєвою їх рисою повинна бути важливість цих повідомлень. Найважливіші новини не завжди є цікавими3.-ЗМІ намагаються поєднати інтерес до певних новин із їх вагомістю щодо визначення обсягу площі або часу в ефірі. Аналогічно журналісти в редакційній практиці розрізняють новини першочергові та другорядні. Перші (рішення уряду, зовнішньополітичні рішення, економіка, соціальна політика, будні науки чи школи і т.д.) можуть зацікавити порівняно вузьке коло читачів. Другорядні (злочини, романтичні пригоди, скандали, комічні пригоди, спортивні новини тощо) не на стільки вагомі, але привертають увагу значно чисельнішої читацької і глядацької аудиторії. Якщо новизна і незвичність факту є найпоширенішим способом зацікавлення, то новизна й оригінальність думки - другий спосіб зацікавлення реципієнта. Він характерний для аналітичних жанрів журналістики чи навіть окремого типу видань або програм. Аналітичні виступи теж зацікавлюють наведеними в них фактами, описами важливих подій, інтригуючим розвитком сюжету. Та все ж 1 КузІІсцоча О. Журналістська етика та етикет... Львів. 1998. С.І87 213. ; Див.: Журналист. 1995 № 11. С.38-39. 3 Див.: 5Но1а5Ііс Соигпаїіхт // Еагі ЕЬп§1І5Ь. СІагеп$ НасІІ. Тот Е. Коїіпзкі 55 головне в них свіжість, небанальність, повчальність авторської мислі, "пригоди думки". Аналітик-публіцист може скористатись ним же відшуканою інформацією, даними статистики або може аналізувати уже відомі, повідомлені іншими, факти. Успіх гарантує спосіб, неповторність, практична значимість мислення. Про це наголошувалось на прикладах кращих зразків публіцистики, якої сьогодні нам бракує. Об'єктивно такого типу журналістика, звичайно, не може розраховувати на масову аудиторію. Так було завжди. Але сьогодні проблема ускладнюється тим, що, як це не парадоксально, у суспільстві, яке перебуває у кризисному стані, попит на інтелект не підвищується, а знижується. Та й самі інтелектуали не завжди можуть запропонувати ефективні заходи виходу суспільства із кризового стану. Як би там не було, а елітарні видання ледь животіють. Вони або повільно вмирають, як видно на прикладі українських так званих товстих журналів, або змушені шукати зарубіжних інвесторів чи спонсорів. Такі справді інтелектуальні видання, як "Універсум", "Критика", "Літера і дух", виходять вкрай малими тиражами. Навіть наклад такого авторитетного міжнародного суспільно-політичного тижневика, як "Дзеркало тижня", не набагато перевищує 50 тисяч примірників. Малими є тиражі "Молоді України". "Літературної України" та багатьох інших видань. Не є винятком і популярна, якісна, за загальним визнанням, газета "День". Акцентуючи на цікавості факту й оригінальності думки як способу зацікавлення аудиторії, варто також звернути увагу на особистість у журналістиці. Це теж, хай і опосередкований, спосіб привернення уваги потенційного читача й слухача. Питання можна розглядати у двох аспектах. Перший з них - це людина - герой розповіді. Працівники мас-медіа різних рівнів і видів у постійному пошуку, а то й у погоні за неординарними особистостями. Сьогодні ці пошуки реалізуються переважно у жанрі інтерв'ю, яке стало чи не найпопулярнішим жанром журналістики. Особливо це характерно для телебачення, яке практично неможливе без привабливого співбесідника. Дехто з авторитетних журналістів навіть говорить про дефіцит цікавих співрозмовників. Але і тут ми стикаємося із уже відзначеною закономірністю. Про те чи інше видання, про ту чи іншу програму ми можемо говорити не тільки на основі фактів, які вони пропонують реципієнту, але й на основі того, яких співрозмовників, яких героїв і наскільки одягнутих чи, точніше, оголених вони пропонують аудиторії. Бульварна преса має своїх героїв. Це переважно актори, естрадні зір- ки, круті бізнесмени. І не тільки вони. Серед них можуть бути й відомі люди науки, тележурналісти, політики. Але тоді журналісти вишукують у їх біографії пікантні історії, інтригуючі подробиці ТОЩО. Інших людей запрошують і по-іншому ведуть з ними розмови журналісти поважних газет і програм. Вони теж шукають і намагаються їх яскраво подати. Без цього нема журналістики. Але мета таких розмов пізнати людину через її думки, вчинки, прогнози, професійні інтереси. Це персоніфіковані думки мислячих людей для мислячої публіки. І немає значення, хто ця людина - академік чи спортсмен, керівник підприємства чи талановитий робітник-винахідник, працівник міністерства чи ветеран війни, молодий письменник чи досвідчена актриса. В цьому переконують кращі передачі програм "Саме той", "Монологи", "Обличчя світу", політичні портрети, що їх друкують газети і журнали. Окремі з них завели навіть спеціальні рубрики "Гість редакції", що дає можливість вивчити людину, виявити її думки грунтовно і всебічно. Серйозний досвід у цьому плані, не завжди позитивний, набув В.Піховшек у "П'ятому куті" та "Епіцентрі". Другий аспект - особистість журналіста. Якщо подієва інформація сьогодні все більше стандартизується, знеосібнюється, особливо у подачі новин інформаційними агентствами, то в аналітичних, авторських виступах і програмах особистість журналіста, публіциста відіграє помітну роль. Уважний, вдумливий читач, глядач, який не обмежується принагідним споживанням новин, а хоче глибше вникнути у проблеми сучасного світу, бере собі у помічники авторитетного політолога, економіста, публіциста, журналіста, який постійно з'являється на шпальтах, у відповідних теле- і радіопрограмах. Авторитет, престиж того, хто веде розмову з аудиторією, має неабияке значення для формування її поглядів і переконань. Але перед тим, як та чи інша інформація вплине на людину, вона повинна бути належним чином сприйнята і засвоєна. Численні наукові дослідження переконливо свідчать про те, що засвоюваність інформації залежить не тільки від її змісту, форми подачі, але й від авторитету того, хто її подає. У постійного читача тієї чи іншої газети, телеглядача поступово формуються погляди на того чи іншого автора, ведучого, репортера, оглядача. Це дуже тонка, індивідуальна справа. Вдумливий і досвідчений читач чи глядач вибирає для себе не тільки те чи інше видання чи ряд видань (що сьогодні через матеріальні труднощі можуть дозволити собі лише окремі люди), певну телепрограму, але й симпатичного, авторитетного для нього автора. І немає суттєвого значення - друкується він у загальноукраїнському, регіональному чи районному 56 57 часописі, виступає на загальноукраїнському чи місцевому каналі телебачення Це його автор, він йому подобається, він завоював авторитет людини своєю політичною принциповістю, моральною позицією, розумом, манерою писати і говорити. Він йому не тільки вірить, але й симпатизує. Тому шукає його прізвище на газетній полосі, у програмі телебачення. І хоч, на відміну від назв часто не найвищої проби зарубіжних кінофільмів, його прізвище не виділяється у програмі телебачення жирним шрифтом, він знаходить це ім'я. На жаль, таких вірних читачів і глядачів не так багато, але вони є. Про це свідчать дзвінки до редакції, редакційна пошта, адресована персонально авторам, зрештою, й судові позови. На імідж журналіста, позаштатного автора впливає багато факторів, зокрема і позалітературних. Ми були і досі залишаємося свідками високого авторитету цілої когорти політичних дисидентів, видатних людей Левка Лук'яненка, В'ячеслава Чорновола, Михайла Гориня, Юрія Бадзя, Валентина Мороза, Євгена Сверстюка. Мирослава Мариновича. Сюди ж можна віднести й активних публіцистів початку національного відродження, а саме Мирослава Поповича, Івана Драча, Івана Дзюбу, Петра Осадчука, Павла Мовчана та багатьох інших. Адже у більшості газет, зокрема регіональних, навіть районних, на різних теле- і радіоканалах були і є свої авторитети, спілкування з якими викликає в аудиторії особливий інтерес. Незважаючи на постійні втрати, зокрема, таких особистостей, як Борис Дерев'янко, Володимир Іванов, Мар'яна Чорна, журналістський корпус не тільки у столиці, але й в усіх регіонах репрезентується самобутніми авторами, різними за віком, гранями таланту, переконаннями і стильовими особливостями письма. Це не тільки часто згадувані Юлія Мостова, Сергій Рахманін, Наталія Лігачова, Микола Вересень, В'ячеслав Піховшек, Микола Кня-жицький, Олександр Ткаченко, Віталій Портніков, Сергій Гра-бовський, але й Віталій Абліцов, Юрій Брязгунов, Анатолій Зуб-ков, Ірина Погорєлова, Богдан Кушнір. Читач "Літературної України" не уявляє цієї газети без одного чи й двох коментарів головного редактора Василя Плюща. Декілька книг публіцистичних роздумів, що друкувалися у "Вечірньому Києві", написав Віталій Карпенко. Солідний за обсягом двотомник вийшов у Василя Базіва на основі щотижневих публікацій у газеті "Український шлях". Постійний інтерес викликають статті та інтерв'ю вчених Миколи Томенка, Юрія Саєнка, Леся Качковського, Мирослава Поповича, Олега Гриніва, Степана Вовканича, Василя Лизанчука. У кожній області, у більшості видань і програм є журналісти, які чесною працею, громадянською позицією заслужили повагу певної катего- 58 рії читачів і слухачів. У Львові це Юрій Винничук, Павло Ромашок, Леонід Сотник, у Тернополі - Тетяна Савків, у Хмельницькому - Світлана Кабачинська, у Луцьку - Олег Потурай, у Криму -ІУІикола Семена, у Харкові - Юрій Крикливий, в Одесі - Лариса Бурчо. Список, як кажуть у таких випадках, можна продовжувати, адже у кожному регіоні, кожному районі, навіть у місті, є свої літературні авторитети. Цей авторитет і цей інтерес є вибірковим і суто індивідуальним. Одній групі людей подобається зваженість і розважливість, терпимість і плюралізм в оцінці явищ, іншій - пристрасність, запальність, однозначність суджень і заангажованість позиції, полемічність. Таких публіцистів здебільшого шукають у партійних, чітко політичне зорієнтованих виданнях. Але є якісь загальні ознаки авторської індивідуальності. Щоб бути цікавим для реципієнта, публіцист насамперед має бути особистістю, а значить заслужити авторитет власною чесністю, послідовністю, правдивістю, непримиренністю до зла, точністю оцінок та прогнозів. Цей рейтинг формується поступово і потребує постійного підтвердження. Небагатьом авторам вдається бути постійно в центрі уваги громади. Нерідко спалахи популярності швидко згасають. Тут є як об'єктивні (зміна соціальної ситуації, орієнтація на новий тип мислення, психологічна потреба у відповідному типі контактів з аудиторією), так суб'єктивні причини (переорієнтація на інші сфери діяльності, внутрішня вичерпаність, своєрідна психологічна втома, розчарування і т.д. ). Такі зміни особливо відчутні в переломні історичні моменти, один з яких відбувся на очах нинішнього покоління. Серед складових компонентів журналістської майстерності феномен цікавого є своєрідним інтегруючим началом. Він стоїть не поряд із актуальністю, оперативністю, сміливістю, доступністю та яскравістю викладу інформації, а вбирає в себе й одне, і друге, і третє. В умовах інформаційного буму, колосального збільшення як інформації, так і шуму проблема цікавості набуває стратегічного значення. Щоб цікаво писати, розповідати, показувати, журналістові самому повинно бути цікавим відтворюване ним життя, і сам він повинен бути для реципієнта особистістю. Скільки б ми не говорили, що таке цікаво, розумом осягнути цей феномен важко, він відчувається інтуїтивно. Це скоріше підсвідоме, вроджене відчуття - органічна частина журналістського обдарування. 59 Питання для обговорення 1. Цікавість як психологічний феномен. 2. Цікаве у житті і в літературі. 3. Цікавість - одна з визначальних рис журналістики. 4. Цікавість факту і цікавість думки. 5. Цікавість і сенсаційність. Важливе і цікаве: американський варіант. 6. Від цікавості факту і думки до цікавої особистості. Список літератури Кузнецова О. Журналістська етика та етикет. . . Львів 1998 С.49-78. Іванов В. Соціологія масової комунікації: Навч посібник К 1999. ' " Лубкович І. Соціологія і журналістика. Львів, 1997. С.63-102. Масова комунікація: Підручник / За ред. А.Москаленка, Л.Губернського, В.Іванова, В.Вергун. К., 1997. С.141-179. Миронченко В. Основи інформаційного радіомовлення К 1996. С.123-199. Потятиник Б., Лозинський М. Патогенний текст. Львів 1996 С. 170-195. Сучасна політична культура та мас-медіа. К., 1998. С.34-51. Шкляр В. Теорія і методика журналістської творчості. К., 1999. 60 5. ОБ'ЄКТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ І ШЛЯХИ її ВІДОБРАЖЕННЯ В ЖУРНАЛІСТИЦІ Правдивість, об'єктивність - найсуттєвіший принцип журналістики. Та від проголошення цієї засади демократичної журналістки до її реалізації - дистанція досить солідна. Щоб бути правдивою, журналістиці потрібні певні об'єктивні передумови: політичні, економічні, правові. Вони вивчаються, аналізуються у процесі розгляду місця і ролі ЗМІ у політичній структурі суспільства, їх функцій і принципів. Але загальний принцип правдивості, об'єктивності реалізується на рівні конкретних редакцій і, що дуже важливо, на рівні конкретного журналіста, співробітника, штатного і нештатного, редакції. Оскільки практично всі принципи журналістики втілюють у життя конкретні творчі особистості - журналісти-професіонали, - є конча потреба хоч би у загальних рисах розглянути процеси відображення об'єктивної дійсності у різних за природою, ступенем складності, рівнем авторської майстерності творах. Був час, коли всі ці питання вирішувались дуже просто. Найголовнішим принципом журналістики вважався принцип партійності. Від нього треба було танцювати. Об'єктивність, правдивість були поняттями похідними. Вони мусили вписуватись у партійність, тобто відверте і беззастережне служіння партії. На практиці це означало: журналіст змушений був писати те, що потрібно було партії, владі. Сама думка про те, що ЗМІ можуть стати вище влади, вище партій, - а тоді вона була єдиною, - вважалась не просто шкідливою, а крамольною і злочинною. Суспільство наше й досі не може здолати старого підходу до соціальних явищ, в основі якого лежить класовий принцип розділу світу на ворожі частини, антагонізуючі групи та клани, і застосувати новий, в основі якого загальногуманістичні засади, засади єдності людства як у політичному, так і в економічному та культурному плані. У свідомості людей дуже живучий погляд на журналістику як на прислужницю відповідних соціальних груп, партій. Він вияв.-ляється не тільки у тому, що влада, навіть демократично обрана, хоче бачити у журналістах послушних підручних, але й у тому, що партії, навіть ті, які сповідують демократичні принципи, намагаються керувати як власною партійною, що можна ще зрозуміти, але й загальнополітичною пресою. Доходить до анекдотичних випадків, коли, скажімо, провід однієї з найдемократичніших, здавалось би, партій звертається до редактора незалежної газети з вимогою 61 звільнити з роботи журналіста, який, на думку керівництва партії, пише про неї не так, як би цього хотілося. Все іде від нерозуміння і небажання внутрішньо сприйняти де-1 мократію, яка органічно передбачає інакомислення і плюралізм, -признання законності суперечності між різними частинами суспіль-^ ства як рівноправних соціальних партнерів, здатних продуктивне взаємодіяти. А це означає добру поінформованість, культуру по-| леміки, зокрема у мас-медіа. І тут необхідно поставити питання про об'єктивність і пози-« цію журналіста. Остання означає ставлення до явища, яке виявляє-і ться насамперед у відборі того, що відображається. Дехто вважає^ що змістом позиції журналіста є оцінка явища, і тому, мовляв журналіст загалом не може бути об'єктивним1. Звичайно, абсолют-^ но об'єктивно відтворювати складні явища життя неможливо^ Елемент оцінки є уже в тому, що журналіст саме це явище чи цей, не інший, факт вважає гідним суспільної уваги. Журналіст виявляє значущість відображуваних подій, співвідносячи з нормативним* уявленнями, ідеалами окремої особистості, певних соціальних груп і суспільства в цілому. Але це не означає, що журналіст обов'язково має спотворювати, перекручувати, замовчувати. Сама природа його професії потребує бути максимально об'єктивним^ правдивим. Але це лише один бік справи. Другим є феномен інформацій-| ного суспільства. Не тільки змінюються наші уявлення про інфорн мацію - змінюється світ. Він не лише багатопартійний і плюраліс-' тичний. Для нього характерна наявність багатьох каналів інформації, які кожної хвилини конкурують, змагаються, "взаємо-| контролюються". В ньому неможлива "заборона на факт". Якщо ти не повідомив про невигідну для тебе подію, це зроблять інші і на! цьому програєш саме ти. Натомість до безмежності розширились! можливості дезінформації. Постійно ведуться жорстокі інфор-| маційні війни. Дуже промовисте інтерв'ю одного з ветеранів ін-1 формаційних війн Гліба Павловського. Воно називається "Нас че-1 кає така битва компроматів, якої ще світ не бачив". Автор розпо-і відає про війну компроматів, вважаючи, що ідеальним! інструментом для запуску в масову свідомість необхідних сюжетів є| Інтернет. Це своєрідний інформаційний розбій, злочинний бізнес.] Інформація, здебільшого анонімна, передається через Інтернет, алеї опісля газети та телебачення можуть на неї зіслатися. Таких випад-1 ків, зокрема і судових слухань, немало й в Україні. Автор прогно-1 зує, і не без реальних підстав, шквал компроматів, який поховає під собою і його споживачів, і розповсюджувачів, і творців1. Війна компроматів, як правило, яскраво спалахує у переломні моменти життя суспільства. Такими є загострення соціальних та національних конфліктів, військові зіткнення, вибори до парламенту чи президентські змагання тощо. Але вона, ця війна, у більш чи менш цивілізованих формах практично не припиняється ніколи2. Об'єктивною передумовою наближеної до реальності картини життя в журналістиці є свобода, економічна, політична, моральна можливість реалізації права людини на інформацію. Суб'єктивними передумовами є професіоналізм журналіста, який, крім суто літературних якостей, передбачає усвідомлення власної місії, совість, ерудицію, вміння по можливості розібратись, при чому оперативно, у складних питаннях життя, неупередженість, всебічність у відтворенні реальності. Питання про гносеологічні, тобто пізнавальні можливості журналістики є одним з найскладніших і найдискусійніших у науці і практиці. Діапазон думок якнайширший, від заперечення будь-яких можливостей пізнання журналістом реальності до сприйняття певною частиною суспільства журналістської інформації мало не як істини в останній інстанції. Погодитись з такими крайностями не можна. Потрібен диференційований, конкретний науково-практичний підхід, який би враховував як загальні закономірності пізнання життя в конкретних історичних умовах за допомогою науки, філософії і такого оперативного виду віддзеркалення дійсності, як журналістська інформація у її найширшому трактуванні. При цьому мусимо брати до уваги її різні потоки. Світ, який оточує людину, безмежний. Наші уявлення про нього відносні. Вони зафіксовані в океані наукової, художньої та практично-духовної інформації. Скромне місце у цьому океані займає журналістика - сукупність оперативних повідомлень і тверджень про важливі у певний час події і явища. Вона відрізняється від наукової та художньої інформації ступенем узагальнення й осмислення (див. вище). Загальний обшир інформації, яку дехто називає архитекстом, справді, нікому із смертних не під силу охопити цілісно, збагнути До кінця. Журналіст, з огляду на специфіку оперативної інформації, способу її здобування і викладу, не може претендувати на глобальну, універсальну правду, на те, що в науці іменується високим сло- 1 Тертичньш А. Социальная значимость позиции журналиста: Тез. науч.-| практ. конф. М.. 1996. Ч.З. С.41. 62 ' Комсомольская правда в Украине. 1999. 27 февр. 2 Про суть та специфіку інформаційних війн див.: Почепцон Г Теория й практика информационньїх войн. Ровно. 1999. 63 вом істина. Відомий український журналіст, один із зачинателів нового, посткомуністичного журналізму, головний редактор популярного тижневика "Розі-Поступ" Олександр Кривенко так сформулював цю закономірність: "Не берімо на себе тягаря казати правду. Ми не кажемо істини, бо ми її не знаємо. Ми не творимо фактів, лише допомагаємо іншим дізнатися про ці факти. Ми не даємо оцінок фактам, лише допомагаємо іншим зробити висновки з наведеної нами інформації. Якщо на підставі поданої нами інформації люди зроблять вмотивовані висновки - це добрий результат нашої праці. Якщо на підставі наших повідомлень люди уникнуть хибних висновків - ще краще. Помилки, обман, страх - від непоінформованості. Інформуючи людей, ми допомагаємо їм пізнати правду. Але ми не ризикуємо думати, що пропонована нами інформація вже є правда в кінцевій інстанції. Адже завжди існує певна кількість фактів, яких ми самі не знаємо"1. Незважаючи на категоричність і навіть суперечливість окремих висловів, у цьому судженні відображені загальні властивості пізнавальних можливостей журналістики й особливо тієї її частини, яку ми нарекли подієвою інформацією і яку, незважаючи на термінологічні успіхи сучасної науки, самі журналісти вперто продовжують називати просто інформацією. Справді, мас-медіа у всій своїй сукупності, у трансконтинентальному, національному і регіональному вимірі відображають інформаційну картину світу. З них сучасна людина дізнається про те, що, коли, де відбулося у світі, знаходить оперативне тлумачення тих чи інших подій. У теорії і практиці ЗМІ, особливо на Заході, давно утвердилась думка про те, що об'єктивність журналістки вимірюється неупередженою подачею новин, фактів, без нав'язування оцінок журналіста. Некоментована, всебічно і системно подана інформація дійсно є одним із шляхів об'єктивного і точного, неупередженого відтворення дійсності. Вона потребує неабиякого вміння, чуття, напруження думки. Але все це залишається, так би мовити, за рядками тексту. В самому ж тексті мінімум власних думок, оцінок, суджень. Як постійно наголошують зарубіжні дослідники2, автор має бути абсолютно відстороненим. Він, при всій захопленості явищем, не має права виявляти власних симпатій чи антипатій, слідувати принципу неупередженості та діловитості. Принцип репортера, на С.10. 1 Кривенко О., Паклін В. Енциклопедія нашого українознавства. Львів. 1997. С.77. 2 Див., наприклад: 5>спо1а$(іс .Іогпаїізт // ЕагІ Еп§1і$Н. Оіагепв НасЬ. Тот Е. . 8-ІЬ есі: Фихтелиус Зрик. Десять заповедей журналистики. Взрнамо. 1999. думку цитованого шведського журналіста і дослідника Еріка Фіх-теліуса, такий: "Я тут не для того, щоб говорити, що думаю я сам. а для того, щоб повідомляти, що думаєте і що робите ви". Такий же принцип сповідує згадуваний О. Кривенко, який він формулює полемічно загострено: "Не любімо нікого. Ні правих, ні лівих, ні центристів. Ні злочинців, ні святих. Принаймні, не демонструймо своїх симпатій. Ці симпатії, звичайно, у нас є. Але не вип'ячуймо їх на демонстраційний огляд, сховаймо їх глибше. І глядач сприйме наші симпатії (й антипатії) без внутрішнього опору. Бо всяке нав"язування є агресією, а всяка агресія викликає опір... Не ненавидьмо нікого. Ми - не публіцисти. Ми мусимо повідомляти людям новини навіть про тих, хто нам ненависний..."1. Така позиція - природний протест нової пострадянської журналістики проти комуністичної преси, яка була журналістикою без інформації, яка була квазіпубліцистикою. аж надто суб'єктивною, менторською, бездоказовою, директивною, догматичною, в основі своїй брехливою. Фактологічна журналістика має низку безсумнівних переваг. Вона дає загальне уявлення про те, що відбувається у світі, використовуючи насамперед факт. Він завжди багатший, багатозначні-ший, аніж будь-яке судження. Він сприймається легше, запам'ятовується глибше і міцніше. А головне - подієва інформація дає можливість чи створює ілюзію самостійного мислення реципієнта. "Не вчіть мене, - промовляє пересічний читач або слухач, - дайте мені факти, і я в них розберусь сам". Водночас, ґрунтовний філософсько-гносеологічний аналіз проблеми відтворення і розуміння дійсності дає підстави, як мінімум, для двох висновків. Перший. Якими б достовірними й об-ширними за обсягами не були факти, вони можуть нічого не сказати про сутність процесів та явищ. Більше того, часто нагромадження найрізноманітніших фактів може не прояснювати, а затемнювати справжню суть речей. Для з'ясування цієї сутності потрібні знання фундаментальних законів, пізнання у галузі історії, економіки, політики, психології, а також вміння самостійно мислити, аналізувати. Другий. Не треба тішити себе ілюзіями щодо абсолютної об'єктивності подієвої інформації. Чесно відібрана, проаналізована фактологічна інформація справді, при бажанні, може багато сказати про світ і час. Та разом з тим, вона таїть у собі потенціальну можливість маніпуляції з допомогою фактів. Про факт і його природу мова у наступному розділі. Крикспко О.. Павлін В. Цитована праця. С.77. 65 64 Важливо зазначити, що у журналіста, редакції. інформа-І ційного агентства завжди є можливість відібрати і монтувати фак-1 ти за певним принципом, який підводить читача до певного по-| трібного для автора висновку. Один із відомих журналістів-] міжнародників порівняв цей підхід до простої арифметичної задачі, 1 коли факти добираються за принципом 2 додати 2. Висновок про! те, що вийде 4 зробить сам читач чи слухач. І буде твердо переко-1 наним, що такий висновок належить йому і нікому іншому. Такий! спосіб пропаганди досить підступний і дуже ефективний із психо-| логічної точки зору. Що стосується журналістської аналітики, то тут теж діє прин-1 цип уважного і ретельного вивчення, систематизації фактів. Публі-'; цист, як вже звертали увагу, повинен не нав'язувати власну думку,] а підводити до неї читача з допомогою не тільки фактів, але й су-] джень, неупереджених міркувань. Зрозуміло, у цьому випадку на-1 буває чинності суб'єктивний фактор. Об'єктивності відображення автор досягає через суб'єктивне бачення і розуміння, прозріння. В аналітичних жанрах застосовуються методи наукового пізнання,; складний логічним апарат, у художньо-публіцистичних - ще й специфічно-художній спосіб осягнення істини. Вирішальне значення має особливий талант, здатність до інтуїтивного відкриття, вгадування істини, яка, у свою чергу, ґрунтується на широкій ерудиції та еврестичній властивості розуму. Такий талант був у Івана Франка, Лесі Українки, Дмитра Донцова, Миколи Хвильового, Івана Багряного, а із сучасників слід відзначити Миколу Руденко, Оксану Забужко. Отже, у кінцевому підсумку принцип правдивості журналістики реалізується тими особистостями, які в ній працюють. Дуже багато залежить від їх професіоналізму, громадянської мужності, таланту. Але журналіст, більшою мірою, ніж вчений чи письменник, залежить від оточення, від згадуваних уже політичних та економічних умов. Тому цілком закономірна постановка питання, що сьогодні заважає журналістові говорити правду? Про це йшла мова під час парламентських слухань у Верховній Раді України 10 квітня 1997 року. Відомі українські журналісти гостро дискутували про незалежність журналіста. Ірина Погорєло-ва наполягала, наприклад, на тому, що "цей перехідний етап у царині свободи слова, який переживає Україна, можна завершити на користь становлення вільного інформаційного простору визнанням статусу незалежного журналіста, законодавчим оформленням цього статусу на рівні з засобами масової інформації"1. Сергій Набока, як й інші учасники дискусії, говорив, що встановлена законодавче державна підтримка преси шкідлива, бо це е -підтримка кишенькової, своєї ... преси, бо своя преса владі потрібна". Він нагадав відому назагал істину про відмінність між чиновником і журналістом. "Журналісти - це люди, які оце все, що влада робить, вони в принципі, в ідеалі мусять критикувати, вони є вороги влади за дефініцією, за визначенням, тому що вони є голос суспільства"1. Георгій Гонгадзе відстоював чесні правила гри, за якими кожен відповідав би за свій вчинок. У полемічному запалі журналіст навіть виступив проти встановлення будь-яких законів: "Якщо я сказав неправду в телеефірі, хай мене судять, я відповім перед законом. Якщо я сказав правду, ніхто не має права тиснути на мене. . . Не продаємось ми, але ж. розумієте, суть в іншому. Не в продажності чи непродажності. Якщо журналіст продається, значить, є можливість для цього. Створюються умови, щоб він продався"2. На запитання кореспондента прес-клубу газети "День" про те, які положення українського законодавства щодо роботи ЗМІ треба змінити, редактор "Молоді України" Володимир Боденчук однозначно відповів: "Всі. У нас стільки метушні навколо цього, що, вважайте, тему ми забалакали, закон має складатися з одного пункту - цього не можна. Далі працюй, як тобі підказує серце і дозволяє талант"3. Справді, у найдемократичнішій щодо свободи слова країні - США - законодавче працює лише перша поправка до Конституції, згідно з якою Конгрес не має права приймати законів, які б обмежували свободу слова. Чітко і зрозуміло. Бути правдивим, вільним у своїх судженнях журналістові заважає його економічна залежність, елементарна бідність, неможливість отримувати за свою працю належну винагороду. ЗМІ все ще залишаються маріонетками економічних груп і політиків. Переслідування, відверті і приховані, з боку влади ведуть, як свідчить досвід, до прямого знищення окремих видань, програм, каналів. Сюди ж слід віднести недосконалість і суперечливість законів про ЗМІ, їх неузгодженість із Конституцією України та й далеку від досконалості ст. 34 самеї Конституції. Відсутня політична воля, спрямована на дотримання уже існуючих законів. І, нарешті, може найстрашніша загроза для журналістів, як і для суспільства в цілому, - це розбійницькі, мафіозні структури. Шантаж, побиття, пограбування, вбивства стали нормою життя. Але коли одна із газет спробувала покритикувати одного з найвідповідальніших право- 1 Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи... К., 1997. С.58. 66 Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи... К.. 1997. С.115. 3 Там само. С. II7-118. 3День. 1999. 25 черв. 67 охоронців, їй тут же був пред'явлений рахунок у 5 млн. гривень за образу честі і достоїнства. . У демократичному суспільстві честь і гідність людини повинн| бути захищені. Та прийнятий з подачі Президента Л. Кравчука 1993 році Закон України "Про внесення змін і доповнень до полоні ження законодавчих актів України, що стосуються захисту честі| гідності та ділової репутації громадян і організацій" настільки чіткий і неконкретний, що, як свідчить досвід, дає можливість малі; не кожному критикованому подавати в суд і вимагати часто н\чщ не обмежених, фантастичних компенсацій. У результаті лише 1997 році пред'явлено 1257 позовів, за півроку 1998 - 1163, що ста-| новило у грошовому виразі відповідно понад 1,5 і 6,5 млн. гривень Незважаючи на протести журналістів та певні обмеження з Верховного Суду, закон продовжує діяти. Серйозним і непростим є питання про залежність ЗМІ з одно^ го боку від грошового мішка, і, з другого - від влади, партійних угрупувань, а тим більше мафіозних структур. Як і у багатьох інших сферах життя, в Україні діє багатоукладна система. Це вже не тоталітарна система, за якою із ностальгією тужать деякі політики.1 Техніка і технологія передачі інформації, які невпинно вдоскона-1 люються, існування глобального телебачення, Інтернету докорін-І ним чином змінила інформаційну картину планети. Комуністична! партійність - рідна сестра інформаційного монополізму. Запущена! в обіг теза про те, що в епоху телебачення було б неможливим іс-| нування Гітлера і Сталіна, не позбавлена сенсу. Сказане не означає, що зникло поняття партійності. Поки іс-| куватимуть партії, існуватиме у тій чи іншій іпостасі партійна пре-| са. Партійний журналіст, хоче він цього чи не хоче, змушений оці-} нювати події з певних позицій, відстоюючи інтереси партії.} Представники такої преси виправдовують свою заангажованість] тим, що позиція їх партії найсправедливіша, що тільки вони вира-1 жають загальнонародні інтереси, що вони не служать партії, а які любив колись повторювати М. Шолохов, серця їхні належать пар-] тії. Щасливий, хто вірить. В Україні продовжує функціонувати урядова преса, потужне] державне радіо і телебачення. Працюючі в них журналісти змушені і відповідним чином пристосовуватись до вимог засновника і хлібо-1 давця. Більше того, є ціла армія журналістів, які працюють у служ- \ бах зв'язків з громадськістю, різних урядових, виробничих, комер- і цінних, культурних установах, які за своїм службовим статусом покликані захищати інтереси цих структур. Журналістові важливо усвідомити відмінність залежності публічного слова від партії, влади, системи управління і того, що умо-; 68 вно можна назвати вільним капіталом. Влада у більшості випадків, діє, грубо кажучи, за принципом: "Я тобі плачу, ти мені служиш". Залежності ЗМІ від капіталу не варто, особливо в сучасних умовах, ідеалізувати. Капіталом, як і владою, можна зловживати, як це добре видно на прикладі України і ще наочніше на прикладі, скажімо. Росії, у якій олігархічний капітал значно масштабніший і нахабніший. І все ж стосунки "ЗМІ - капітал" відрізняються від зв"язки "ЗМІ - влада". Розміщення капіталу і підкуп - різні речі. По-перше, власник чи група власників вкладають капітал в мас-медіа з метою отримання прибутку. По-друге, володіти ЗМІ - престижно. По-третє, виробник прямо чи опосередковано зацікавлений у прямій і непрямій рекламі. Як свідчить досвід європейських постсоціалістичних країн, немаловажну роль тут можуть відіграти іноземні інвестиції. Все це. як прийнято казати, меркантильні цілі. Та є й інші, альтруїстичні стимули. Відомо, що українська періодична преса, книга, культура взагалі не змогли би існувати в минулому, якби не було меценатства. Такі люди, як Є. Чикаленко, В. Симиренко та інші, не просто матеріально підтримували пресу, а віддавали для неї нерідко все, що мали. Меценатство в Україні, хоч і повільно, відроджується. І це вселяє надію, що незалежний український капітал сприятиме утвердженню незалежної від чиновництва культури. Тільки незалежна журналістика і незалежні журналісти здатні утверджувати загальнолюдські, гуманістичні ідеали. Теоретики журналістики, публіцисти, політологи, філософи все більше укріплюються у погляді, що людство може врятувати лише гуманізм. Він трактує людину як мірило всіх цінностей, передбачає реалізацію прав і свобод людини, уникнення протистоянь різних соціальних груп, партій, націй, конфесій, спільну боротьбу людства за виживання в умовах глобальних екологічних проблем, що невблаганно насуваються на планету Земля. ЗМІ зобов'язані сприяти не протистоянню, а конструктивному діалогу. "Не "боротьбу до перемоги", - слушно наголошує відомий дослідник журналістики професор Є.П.Прохоров, - а дискусію в перспективі конвергентного розвитку підходів, оцінок і рішень, чого і вимагає істинний діалог, учасники якого відчувають себе "мешканцями" єдиного дому людства, що спільно будують з врахуванням особливостей кожного"1. Також слід наголосити на тому, що для журналіста гуманізм -не просто абстрактне поняття, а цілком конкретна увага і повага до конкретної людини, до її гідності. Журналіст не тільки має пра- 1 Прохорнв Е. Гуманистические орнентирьі журналнстики // Вести. Моск. ун-та. Сер. журн. 1998. № 3. С.І2. 69 во, а й зобов'язаний піддавати критиці неподобства, злочини роти людини і суспільства в цілому. Він за своїм суспільним при-] значенням має стояти на захисті правди і справедливості. Але має права заради навіть "найблагородніших" намірів перекручува^ ти фактів, вдаватись до літературних прийомів, які можуть образи ти, принизити людину. За це він несе як правову, так і моральну відповідальність. Аналіз журналістської практики свідчить, що частина судових позовів викликана несумлінністю працівників ЗМІ, які самі се підставляють під дію згадуваного вже закону. Найчастіше це пов'язане із не завжди ґрунтовним вивченням і узагальненням фак-| тів. Трапляються образливі вислови, безпідставні звинувачення,, вживання непристойних епітетів, обігрування прізвищ або навіть| фізичних вад тощо. Як діючі закони, так і Кодекс професійної етики українського! журналіста, зобов'язують його "завжди бути об'єктивним, корект-| ним, відповідальним за свою справу" і поширювати лише ту ін-І формацію, у правдивості якої переконаний. "Журналіст, - говори-І ться у Кодексі, - повинен уникати у своїх публікаціях та передачах] образ з приводу національних, расових, етичних та релігійних по-| глядів і почуттів людей, протидіяти екстремізму та обмеженню 1 громадських прав за будь-якими ознаками. Він утримується від на-1 тяків або коментарів, що стосуються фізичних недоліків чи хвороб ; людини, зобов'язаний уникати вживання образливих висловів, які | можуть завдати їй моральної та фізичної шкоди"1. На дотримання журналістом правдивості і тактовності цікаво І глянути очима судової влади, яка розглядає конфліктні ситуації з ! приводу виступів журналістів. Ірина Саприкіна, суддя Радянського районного суду Києва, яка має чи не найбільший досвід розгляду позовів, адресованих ЗМІ, вважає, що у журналістів ще не сформоване достатнє почуття відповідальності за написане і сказане. В інтерв'ю газеті "День", досить ґрунтовному і повчальному, І.Сапри-кіна наводить низку спірних, навіть суб'єктивних тверджень, зокрема не може не визнати недосконалості діючого законодавства, наявності в ньому "білих плям". Вона має рацію, постійно нагадуючи журналістам, що за написані і сказані для широкого загалу слова автор мусить відповідати, також і перед судом. "І критерій тут один - істинність. Бувають і помилки в газетах, - зазначає суддя. - Ми все це розуміємо. Але журналіст не може діяти як адвокат, не може висвітлювати тільки одну точку зору. Журналіст повинен бути тактовним і не забувати, що особисте життя громадян охоро- няється законом. А крім того, він не повинен забувати, що все, про що він пише, потребує доказів"1. У своїх судженнях Ірина Саприкіна акцентує на тому, що критика не може грунтуватися на недостовірній інформації, на плітках і чутках, що не тільки факти, але й оціночні висновки підлягають оскарженню, з чим, звичайно, можна сперечатись. Як дискусійні, не підтверджені чіткими визначеннями можна сприймати її судження про відмінність між критикою й образою. Але з нею не можна не погодитись в тому, що журналіст не має права називати незаконним вирок суду, бо це "звинувачення суду в скоєнні злочину", як і в тому, що журналіст не може звинувачувати лікаря в некомпетентності, бо "це прерогатива кваліфікаційної комісії". Навіть достовірні публікації про ті чи інші фізичні вади людини можуть бути образливими і потребуватимуть відшкодування. Та, може, найціннішою у міркуваннях представника судової влади є її думка про необхідність підвищення професіоналізму сучасного журналіста. Ми ще нерідко пишемо так, як у не так давні старі часи, коли у критиці не соромились у доборі епітетів, загалом виразів. "Журналіст, - зазначає суддя, - повинен знайти таке висловлювання, щоб воно нікого не ображало. В цьому професіоналізм журналіста. Можна обізвати людину дурнем, а можна сказати, що людина вчинила нерозумно. Адже це слово саме собою образливе. Ні в кого нема довідки, що він дурень. Ви доведете, що людина некомпетентна, але за "дурня" ви вибачитеся"2. Чи сковують' такі вимоги зображувальну палітру журналістики, особливо у таких жанрах, як памфлет, фейлетон, есе? Якоюсь мірою, так. Але людина творча завжди знайде вихід із ситуації. Зрештою, хльосткість, грубість ніколи не були ознакою якісної журналістики. Вони були притаманні стилю ленінської публіцистики і публіцистам його школи. Отже, питання об'єктивного відображення життєвої реальності журналістикою є досить складним, журналістика по живих слідах відтворює поточні події у вигляді відповідних потоків подієвої інформації, більш чи менш глибоко тлумачить події й актуальні у певний час факти та події. На шляху правдивості у відтворенні цих подій і явищ стоїть ціла низка об'єктивних і суб'єктивних перешкод. До об'єктивних належить обмеженість самого пізнання і розуміння людиною суперечливих, динамічних процесів, необхідність уже сьогодні чи завтра не тільки повідомити, що відбулося, але й сказати чому і які наслідки чекають суспільство. На заваді також 1 Журналіст України. 1997. № 5-6. С.5. 70 ' Щоб вижити, газетам треба вивчити мову Езопа. Інтерв'ю О.Панченка із суддею Іриною Саприкіною//День. 1998. 14 лип. 2 Там само. 71 можуть бути об'єктивні економічні, політичні, правові перешкоди, зацікавленість певних суспільних сил у відповідній подачі інформації та її тлумаченні. Вирішальне значення у подачі об'єктивної, чесної інформації має журналіст. Якщо не все, то дуже багато залежить від його сумління, громадянської мужності говорити правду, від компетентності і професіоналізму. Питання для обговорення 1. Від "підручних партії" до виразників громадської думки. 2. Об'єктивність відображення - найсуттєвіша риса демократичної журналістики. 3. Відмінність між подієвою інформацією і публіцистикою щодо способів відтворення дійсності. 4. Гуманізм - основа журналістики майбутнього. 5. Журналіст, влада, партії: особливості стосунків в умовах утвердження демократії. 6. Право журналіста на критику і правова та етична відповідальність за неї. Список літератури Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи // Матеріали парламентських слухань... К., 1997. Здоровега В. О партийности, денежньїх мешках. меценатстве или что мешает свободе слова в Украине // Зеркало недели. 1999. 13-19февр. Кузнецова О. Журналістська етика та етикет... Львів, 1996 С. 39-60. Москаленко А. Вступ до журналістики. К., 1997. С. 136-149. Прохоров Е. Формирование социальной позиции журналиста // Вестник Моск. ун-та. Сер. журн. 1992, № 1. С.3-15. 6. ЗАДУМ, ТЕМА, КОНЦЕПЦІЯ, ІДЕЯ ТВОРУ Написання, проголошення будь-якого журналістського виступу починається не за столом, не перед камерою, мікрофоном. Цьому вирішальному моменту в роботі кожного літератора передує більший чи менший, іноді, як під час підготовки оперативних матеріалів, зведений до кількох хвилин, "доз.астольний" період творчості, тобто творчий мисленний процес, від якого залежить успіх майбутнього твору. Багатьом необізнаним із методикою журналістської праці, зокрема початкуючим журналістам, здається, що журналістський виступ починається з факту. Відбулася якась подія, і журналіст тут же її описав. Так справді буває із тривіальною хронікою, яка, як звичайно, йде слідом за подією, елементарно фіксуючи її у відповідних словах чи фото- телекадрі. Та й у цьому випадку відбувається певний відбір, зіставлення відповідної інформації. Зрештою, будь-яка інформація з"являється спочатку в голові, а вже опісля знаходить своє втілення у відповідних словах чи зорових образах. Здавна відомо, що навіть найгірший архітектор відрізняється від найліпшої бджоли тим, що остання робить найфілігранніші соти інстинктивно, тоді як найпримітивніша споруда з'являється спочатку у голові, а вже потім втілюється в реальному матеріалі. Без сумніву, реальні факти, явища є предметом відображення, джерелом виступів, поштовхом до написання заміток, нарисів, статей і памфлетів. Але між фактами дійсності і конкретними творами журналістики існує ряд проміжних логічних операцій, без розуміння й аналізу яких важко зрозуміти літературно-творчий процес. У психології прийнято говорити про різні етапи творчого процесу. Вчені, дослідники та й самі практики ділять творчий процес на різну кількість стадій (від трьох до семи) залежно від позиції самих авторів і видів творчої діяльності. Якщо йдеться про науку, то прийнято говорити про зародження задуму, процес нагромадження матеріалу і його обдумування, творче осяяння, або власне відкриття, той щасливий момент, який може з'явитись після важких мук і вагань, а може й не з'явитись, а також перевірку правдивості отриманих результатів. У мистецтві, літературі зокрема, розрізняють здебільшого три стадії: зародження задуму; вивчення, при потребі, різноманітних матеріалів, документів, визрівання сюжету, образів тощо; втілення задуму в матеріальну форму, тобто напи- 72 73 сання твору. Можна говорити ще й про завершальний етап - доробку і переробку, остаточне саморедагування тексту. Розуміючи умовність такого поділу, множинність індивідуальних варіантів реалізації творчих задумів, вважаймо, що така загальна класифікація все ж дає можливість зорієнтуватись у суті самої послідовності праці. Якщо спробувати перенести цю класифікацію на творчість публіцистичну, то можна назвати такі умовні етапи цього процесу, як виникнення задуму, процес збору, вивчення і систематизації матеріалу (його, у свою чергу, можна умовно поділити на формування теми, створення концепції, попереднє знайомство із життєвим явищем, зустрічі з людьми тощо), реалізація творчого задуму, втілення його у слово, а на телебаченні - у відзняті кадри, картини, що неможливе без режисерського бачення, роботи оператора тощо. Дехто з дослідників журналістики виділяє і такий крок творчого процесу, як соціальна дія твору, тобто практичні і політичні результати того чи іншого виступу. Це важливий аспект соціальної дії плоду творчого акту, але він виходить за межі власне літературної праці, його використовували з метою підтвердження дієвості журналістики у її більшовицькій інтерпретації. Шляхи виникнення літературного задуму, як і його джерела, найрізноманітніші. Найпершим живильним джерелом будь-якої журналістики, її першоосновою є, зрозуміло, реальне життя у всій його багатоманітності й невичерпності. Тому безпосередні враження від життя є найпершим джерелом як інформації, так і задумів, тем. Другим джерелом, яке наштовхує журналіста на задум, нерідко прямо підказує його, є спілкування, розмови з людьми. Третім поштовхом зародження задумів і тем є документ у всіх своїх різновидах від офіційних політичних заяв до історичних письмових джерел і свідчень. Четвертим, як звичайно, найоперативнішим джерелом задумів для журналіста є редакційна пошта, телефонні повідомлення читачів, слухачів. Окремим, п'ятим витоком інформації, яка веде до зародження оперативних виступів мас-медіа, є офіційні зустрічі, прес-конференції, брифінги, зТзди, симпозіуми, засідання найрізноманітніших колективних органів і об'єднань. І, нарешті, шостим джерелом, суто індивідуальним, приватним, як самої інформації, так і задумів і тем є постійні особисті контакти із цікавими, компетентними людьми - спеціалістами певних галузей знань, політиками, чиновниками, працівниками правоохоронних органів тощо. Досвідчений, авторитетний журналіст, як правило, "обростає" колом довірених йому людей, які можуть порадити, застерегти від помилки, підказати таку тему, до якої він сам додуматись не може. На відміну від мистецтва, літератури, у яких задум, як правило, має суто індивідуальний характер, у журналістиці як колективному виді творчості задуми і теми є результатом роботи не тільки одного автора, а багатьох співробітників редакції, насамперед її керівництва. Хоч більшість редакцій так чи інакше позбулись опіки тих, хто колись спрямовував мало не кожен крок журналістів, без продуманого плану, проекту редакційний колектив обійтись не може: то лише необізнаній у тонкощах журналістської технології людині може видатись, що той чи інший засіб масової інформації працює стихійно, самопливом. Якщо такі видання й існують, то в них, як правило, невелика перспектива вижити. Річ не тільки у зов-нішних впливах, хоч без них тією чи іншою мірою не можна обійтись, а в тім, що кожна програма, кожен проект редакції вимагають цілеспрямованої дії, а отже, й розумних виконавців. Тому всю багатоманітність визрівання індивідуальних журналістських задумів можна звести до двох головних видів: редакційного замовлення і вільного зародження задуму. Сказане не виключає комбінованого варіанта, коли, скажімо, редакційне замовлення своєрідно доповнюється індивідуальним рішенням одержаного завдання або навпаки, коли нечіткий, приблизний і загальний задум журналіста знаходить чіткіше і виразніше формулювання у редакційному плані чи замовленні. Та незалежно від способу зародження задуму, у журналіста повинен бути свій, особистий інтерес до відповідної теми. Публіцистичний виступ ах>ді цікавий, коли запропонована чи знайдена тема збігається і пов'язується з тим, що болить самого автора як людину, як громадянина. Не випадково журналісти з більшим задоволенням працюють над близькими їм задумами й темами, які народжуються з особистого інтересу, часто несподіваного імпульсу. І, навпаки, однією з причин появи посередніх, сірих і нудних творів є те, що їх автори залишаються байдужими до важливих, потрібних редакції тем і проблем. Звідси неминучі колізії між журналістом і редакцією, персоніфікованій в особі редактора чи іншого керівника творчого колективу. Один з відомих сучасних редакторів нового покоління так сформулював дилему редактор - журналіст: хочу - не треба, не хочу - треба, треба - не можу. Розшифровується ця дилема просто: журналіст хоче написати на тему, яка з точки зору редактора виданню не потрібна, журналіст не хоче писати про те, що редакції у певний час доконче потрібно, редакції потрібен матеріал, якого журналіст написати не може. Сьогодні журналіст має законне право відмовитись від виконання редакційного завдання, якщо воно суперечить його ідейним 74 75 чи моральним переконанням, журналіст не тільки має право, а й зобов'язаний, як передбачено ст. 26 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні)", "відмовлятися від доручення редактора (головного редактора) чи редакції, якщо воно не може бути виконане без порушення Закону"1. Кодексом професійної етики українського журналіста зафіксоване також право відмовитися від написаної ним власної інформації, якщо її зміст після редакційної правки зазнав суттєвих змін, "що суперечать його переконанням або пов'язані з порушенням норм професійної етики":. Кожен задум - найперший щабель творчого процесу. Це ще не цілком усвідомлений намір щось сказати публіці, перша стадія народження теми. Він виникає як своєрідний поштовх, як певне передчуття теми, загальне прагнення поділитись з іншими людьми новиною, думкою, ідеєю. "Питання задуму не є настільки гострим, щоб його можна було раз і назавжди однозначно розв'язати, - слушно зазначає Володимир Різун. - Але в ідеалі написанню твору має передувати процес формування задуму, в якому в чіткій формі розкладені по полицях усі композиційні елементи майбутнього твору. Чим чіткіший задум, тим він старанніше розроблений, зафіксований на папері, тим легше авторові перетворити його у твір"'. Тема виростає із задуму як процес його глибшого осмислення, заповнення додатковою інформацією, фактами, думками. Вона може бути чітко сформульована у замовленні редакції. Але в авторській свідомості, якщо йдеться про твір складний, навіть чітко сформульована, задана тема обов'язково "переварюється", трансформується, освоюється індивідуально. І тут постає одне з постійних питань літератури, журналістики зокрема, що вважати темою твору. Одні трактують тему як те, про що написаний твір. Зрозуміло, що така фраза жодним визначенням бути не може. Мало що дає визначення теми, яке зводиться до відображення явища, якого торкається автор. Дехто з публіцистів вважає темою головну думку, суму думок твору, у яких виражається ставлення автора до явища. При цьому посилаються на М.Горького, який у свій час доводив, що тема - це ідея, яка зародилась у досвіді автора, підказана йому життям, але гніздиться у вмістилищі його вражень ще не оформленою і, вимагаючи втілення в образах, збуджує прагнення до праці над її реалізацією. 1 Україна: інформація і свобода слова. Збірник законодавчих актів нормативних документів та статей фахівців. К.. 1997. С.103. 2 Кодекс професійної етики українського журналіста // Журналіст України. 1997. №5-6. С.5. 3 Різун В. Літературне редагування. К.. 1996. С.141. 76 Таке визначення теми, коли під нею розуміють те, що болить автора, не дає йому спокою, цілком правильне стосовно переважної більшості творів художніх, публіцистичних, не може бути застосоване до журналістики в цілому, а отже, є однобічним, не універсальним. Зайвим буде доводити, що переважна більшість журналістської інформації - насамперед фіксація певних подій, фактів, повідомлення про певне коло явищ» ідей, суджень. То хіба повідомлення, для прикладу, що відбулась отака подія, засідала комісія і прийняла таке ось рішення, один політик чи вчений сказав щось повчальне, інший йому заперечив, -це виступи без теми, бо в них відсутня постановка проблеми? Звичайно, ні. Просто треба шукати універсальну формулу, яка б підходила для роману, ліричної мініатюри і звичайнісінької замітки чи репортажу. А значить, треба враховувати як предмет відображення, так і питання, яке автор ставить на підставі конкретного життєвого матеріалу. Тому тема літературного твору - це певне коло життєвих явищ і пов'язаних з ними проблем. У творах інформаційних повідомляються, менше чи більше пояснюється певна система новин. У цьому випадку факт і тема збігаються повністю. В аналітичних текстах, окрім цієї подієвої інформації, ставиться певна проблема, робиться спроба дати відповідь на питання, які хвилюють громадськість. Логіка і послідовність взаємодії між задумом, темою, фактом та явищем не завжди однакові. Вони можуть мінятися місцями: факт, навіть штришок, подробиця наштовхують на задум і, навпаки, задум, тема, замовлена авторові, примушує вивчати, шукати факти, аналізувати їх. Та ось визрів задум, продумана тема. Автор у загальних рисах уже знає, на якому матеріалі і які питання висвітлюватимуться. У його свідомості визріла мисленна модель, схема майбутнього твору. І тут з'являється ще один компонент творчого мислення, на який звертають увагу самі публіцисти і якого не помічають теоретики. Йдеться про те, що можна називати концепцією, гіпотезою, версією аналітичного твору. Чи не першим про це образно сказав відомий російський публіцист Валерій Аграновський. "Концепція, - наголосив він, - рідна сестра теми, молодша за віком, тому що народжується пізніше, а за значенням, за ґрунтовністю старша. Тему можна сформулювати без доказів, а концепція неодмінно містить обгрунтування, докази, резони. Від задуму до теми півкроку, до концепції- повний крок"1. Концепція є своєрідною гіпотезою, припущенням, версією можливого тлумачення фактів і явищ. Відповідна концепція заро- 1 Аграпокский В. Ради єдиного слова. М.. 1978. С.ЗО. 77 джується в автора, як правило, ще до детального ознайомлення з фактами, їх докладного вивчення. Іноді редакції навіть практикують колективне обговорення можливого трактування теми, тобто спільно обмірковують концепцію майбутнього виступу. Мимоволі напрошується певна аналогія між пошуковою працею журналіста і слідчого. Ознайомившись у загальних рисах із скоєним злочином, побувавши на місці його скоєння, слідчий чи група, якій доручено займатися певною справою, обов'язково висуває не одну, а декілька версій можливих причин та перебігу злочину. Для чого? Зрозуміло, без таких припущень, версій правоохоронці будуть сліпими, позбавленими можливості ухопитись за невидимі ниточки, щоб розплутати складний клубок злочину, їх успіх значною мірою залежить від того, наскільки уважними, проникливими будуть вони у побудові гіпотез, версій, наскільки володіють загальною інформацією, виробленою науковим методом дослідження, інтуїцією тощо. Йдеться про аналогію, а не тотожність, оскільки розслідування кримінальної справи і журналістське розслідування суттєво відрізняються між собою. Насамперед метою, правовими і технічними можливостями, наслідками результатів вивчення справи. Правоохоронець досліджує злочин, для журналіста розслідування злочину - лише один із можливих варіантів, він вивчає інші аспекти стосунків між людьми, між людиною і законом, людиною і владою. Його висновки мають скоріше моральне, ніж правове значення. Журналіст не може і не має права підміняти суд і слідство. Але ознайомлення з методом, процедурою, досвідом слідчої справи може йому принести чимало корисного. Про концепцію публіцистичного твору дуже важко говорити на підставі самого тексту чи готової передачі. Найліпше про це може розповісти сам автор. Але й на основі готового твору ми можемо певною мірою відтворити хід авторської думки, ту складну попередню роботу мислі, недоступну для зовнішнього ока, без якої годі сподіватись досконалої статті, нарису, передачі. Простий приклад. Редакція газети "Високий Замок" вирішила провести "журналістський експеримент". Під цією рубрикою у газеті за 10-11 липня 1999 р. з'являється репортаж "Не все продається на проспекті Свободи". Як виявилось, репортери за годину зібрали у центрі Львова 160 підписів за неіснуючого претендента в кандидати на пост президента України, "віддячуючи" за кожен автограф 25-ма копійками. Задум, як кажуть, був елементарний - прозондувати можливість зібрати швидко і недорого підписи за міфічного, нереального кандидата у президенти, хоч тема виступу аж надто серйоз- на - байдужість електорату до виборів. Зрозуміло, необхідна була певна концепція, версія можливого розвитку сюжету. Вона з'явилась у ході підготовки і навіть мусила бути забезпечена організаційно: виготовлений плакат, заготовлені фальшиві підписні листи, продуманий збір підписів із свідомим порушенням процедур, "біографія" лжепретендента у кандидати, прихоплена відповідна сума грошей, залучений фотокор тощо. Про те, як проходила сама процедура, читач дізнався із фотографій і тексту самого репортажу. Треба лише зазначити, що репортери діяли не зовсім коректно з правової точки зору. Звичайно, у складніших за постановкою питань, за обсягом охоплення явищ, за структурою і характером аргументації творах по-іншому, не так предметне і не у такій послідовності, але авторська концепція виявляється. Повторюємо, що мова йде про виступи концептуальні, пошукові, проблемні. Це неважко проілюструвати на конкретних прикладах, взятих із журналістської практики. Назвемо лише дещицю таких виступів, різних за позицією їх авторів і жанровою модифікацією, зрештою, за переконливістю аргументації. Це такі програмні, можна сказати, твори, як "Галичино, Галичино..." Мирослава Мариновича1, "За крок до катастрофи і координати порятунку" Юрія Бадзя2, "Малоросійство та хохлуйство: день сьогоднішній" Анатолія Погрібного3, оперативні коментарі до подій, як, наприклад, публікації тижневика "Зеркало недели"4, теоретико-публіцистичні дослідження Оксани Забужко "Література і тоталітаризм. . . "5, Володимира Панченка "Сандормох як розплата за утопізм..."6, політичні портрети Володимира Золотарьова "Про вашу й нашу Наташу... "7, "Симоненко й зупинений час"8. Навіть ювілейна стаття чи рецензія може бути концептуальною, якщо за справу береться майстер9. А що вже говорити про телепубліцистику. Якщо автор газетної чи журнальної публікації завжди має певні можливості імпровізації, зміни об'єкта чи акценту, то аналітичні чи навіть розважаль- 'Час. 1997. 2-8 жовт. 2 Літературна Україна. 1999. 17 черв. 3 Літературна Україна. 1999. 1,8,15 квіт. 4 Див., наприклад: Юлия Мостовая. Служили два товариша. Ага-а-а... // Зеркало недели. 1999. 26 июня-2 июля; Николап Семена. Национальньїй план демогра-фического взрьіва // Зеркало недели. 1999. 29 мая. 5 Літературна Україна. 1990. 23 серп. * Літературна Україна. 1998. 7 трав. 'День. 1999. ЗО черв. «День. 1999. 15 лип. 'День. 1999. 1 квіт. 78 79 ні передачі, які можуть бути реалізовані лише колективними зусиллями, немислимі без концепції, продумування різних ходів, а відтак і монтажу. Тут мусить бути єдність хоча & трьох співтворців: авто-ра-ведучого, режисера, оператора. Підтвердженням можуть бути такі циклові передачі, як "П'ятий кут", "Епіцентр" В'ячеслава Піховшека, "Табу" Миколи Вересня. Практика свідчить, як нечітко продумана концепція або непередбачуваність поведінки учасників дійства руйнують задум, ведуть до прорахунків і творчих невдач. Що ж стосується програми Ольги Герасим'юк, яку вона робить разом із режисером і оператором Андрієм Нестеренком, то вже сама її назва -"Версії" - дуже промовиста щодо предмета нашої розмови. Міжнародне визнання її телепрограм пояснюється насамперед чесністю, сміливістю і правдивістю автора, високим професіоналізмом, продуманістю і принциповістю концепції. Щодо самої послідовності ходу логіки мислення, то тут можливі різні варіанти. Цитований вище В. Аграновський вважає, що "концепція повинна творитись не після, а неодмінно до збору матеріалу"1. Така послідовність має безсумнівні переваги, хоч об'єктивно таїть і певну небезпеку. Концепція чи версія - це не тільки попереднє бачення проблеми, можливого її розв'язання. Це також певний компас у морі життєвого матеріалу, який може знадобитися у процесі реалізації задуму, теми. Більше того, саме попереднє продумування майбутнього виступу дає можливість авторові знаходити потрібні сюжетні ходи, деталі, образи. Навіть ті журналісти-практики, які не визнають концепції або й ніколи не чули про неї, керуючись чужим і власним досвідом, їдучи чи йдучи на об'єкт вивчення, обов'язково продумують можливі ходи, варіанти тлумачення подій, пошуку джерел епізодів, фактів. Початкуючі журналісти нерідко їдуть у відрядження, йдуть на об'єкт із нав'язаною редакцією темою, концепцією. Без такого попереднього обдумування теми вони не впораються із завданням. Майже кожен другий журналіст розповість вам про власні невдачі, які їх спіткали саме внаслідок того, що вони кидались у житейське море, не тільки не вміючи плавати, а й не усвідомлюючи чітко, за чим пливуть. Редакція одержала тривожного листа від студентки, матері маленької дитини, яку залишив у біді легковажний, не пристосований до життя чоловік, а керівництво за неуспішність ще й відрахувало її з інституту. Керуючись найшляхетнішими спонуканнями допомогти людині, початкуюча журналістка із потрясаючим своєю гіркотою й обуренням листом у руках їде у провінційне містечко і зустрічається з такою заплутаною справою, що потрапляє у безвихідь, її свідчення настільки типові, що наведемо їх повністю: "Повернулась у редакцію, оглушена суперечливістю думок і з п'ятьма списаними блокнотами. Можливо, в них для побутописання звичаїв маленького містечка і приховувалась ціла повість, але на газетний матеріал фактів не вистачало. Та "відписуватись" треба. І я добросовісно виклала на дев'яти .сторінках все, про що дізналась за тиждень відрядження. Опісля довгі обговорення у відділі і спроби переробок, але на розробку тих концепцій і варіантів, які пропонували досвідченіші товариші, матеріалу не вистачило. Адже своєї моделі у відрядженні в мене не було. Я намагалася охопити все- і не привезла нічого"1. Відстоюючи попереднє зважування концепції майбутнього публіцистичного виступу, яке допомагає авторові бути зрячим, не можна виключати й можливості певного "засліплення", тобто упередженого, заздалегідь сконструйованого бачення дійсності. Як уже зазначалося, аналітична журналістика загалом більш заанга-жована, ніж подієва інформація. На Заході ставлення до неї надто упереджене. І справді, як наголошується у деяких дослідженнях, "концептуальна публіцистика має чи не найбільшу можливість маніпулювати свідомістю мас. З одного боку, вона начебто орієнтується на розумного читача, здатного опанувати запропоновані знання, з іншого, в ній закладена недовіра до нього: навіть у хвилини, коли читача запрошують до самостійного міркування, йому пропонують аргументи і факти, які так чи інакше, але укладаються в ложе потрібної концепції, йому задається конкретний напрям та визначаються межі мислення. Отож, в інформаційних жанрах, попри їх вади, більше свободи і більше довіри до читача"2. Це так і не зовсім так, оскільки за допомогою некоментованої інформації можна незгірш маніпулювати свідомістю, ніж за допомогою публіцистики. Все залежить від мети, чесності, правдивості автора і редакції, їх можливості і бажання сказати людям правду. Але те, що концептуальна публіцистика більше і відвертіше тенденційна, сумніву нема. Та це лише один бік справи. Другий у внутрішній природі самого процесу творчості, мужності і професіоналізмі журналіста. Досвідчений і принциповий журналіст завжди 1 АарапохскІІй В. Цитована праця. С.ЗО 80 1 'ТорСпиккая В. Стоит ли изобретать велосипед?.. // Журналист. 1983. № І! С.58. - • 2 ГаСюр Н. Концептуальна публіцистика: пошуки істини чи інтелектуальні пастки?//Уникаючи апокаліпсису. Львів. !999. С.83. 81 знайде, навіть усупереч волі редакції, в собі сили відмовитись від первісного задуму, якщо факти не вкладаються у задану схему. Тому зустріч з учасниками події, врахування різних точок зору, знайомство з документами е святим обов"язком журналіста. Звідси правило: довіряти фактам і тільки фактам. Знати їх природу і підступність. Брати за основу реальний, а не спотворений тенденційним сприйняттям факт. Ще небезпечнішим для журналіста є спокусливе бажання ледь-ледь "підправити", "підтесати" факти. Йому може здаватися, що він просто по-своєму побачив факт, ледь підкрасив одного політика, або, навпаки, трішки загострив, перебільшив недоліки іншого. А в результаті може вийти неправда, на яку читачі реагують досить гостро, або просто відвертаються від газети, від екрана із сакраментальною фразою: "Всі вони брешуть". Нарешті, ідея журналістського твору. Ідея - це, як відомо, головна думка літературного, мистецького чи публіцистичного твору. Залежно від природи твору ідея має свій характер, свої способи вираження. У творі художньому ідея або художня ідея - це думка, яка випливає із системи образів, картин, тобто з самого художнього полотна твору, її, як правило, важко або й просто неможливо виразити вербальне, не спростивши, не збіднивши. Ідея наукового твору, або наукова ідея, виражається, як звичайно, словесне, у формі висновку, дефініції, формули, схеми, графіка тощо. Ідея публіцистичного твору, або ідея публіцистична, характеризується рядом особливостей. Це також висновок твору, поданий у понятійній, а іноді й в образно-понятійній формі. Але, на відміну від твору художнього, ідея твору публіцистичного, як правило, формулюється логічно чітко і недвозначно. Навіть у художньо-публіцистичних жанрах, у яких ідея втілюється у конкретній ситуації, системі певних образів, вона у більшості випадків формулюється самим автором. Характерною її особливістю є також те, що вона ненав'язливе, нерідко опосередковано наштовхує шляхом формування поглядів, установок на дію, вчинок, соціальну акцію. Зародження задуму, визрівання теми, формулювання проблеми та ідеї журналістського твору нелегко піддаються формалізації, логічному аналізу. Навіть найпростіший акт творення - процес досить складний. Самому авторові його нерідко важко розкласти по окремих поличках. При цьому неминучий елемент інтуїтивного, підсвідомого. Розповісти про все це без спрощення, огрублення, схематизації важко. Але й такий спрощений, умовний поділ складного продуктивного процесу може бути повчальним для молодого, і не тільки молодого, журналіста. Питання для обговорення 1. Основні етапи роботи над журналістським твором: виникнення задуму, процес збору й осмислення матеріалу, написання твору, остаточне опрацювання тексту, монтаж плівки. Особливості роботи у прямому ефірі. Значення "дозастольного" періоду творчості. 2. Журналістський задум і шляхи його зародження. Джерела тем і задумів. 3. Від задуму до теми твору. Факт і тема. Визначення теми. 4. Визрівання концепції і процес збору матеріалу. Подолання суперечності між первинною концепцією й об'єктивною реальністю. 5. Публіцистична ідея та засоби її втілення в журналістиці. Список літератури Аграновский В. Ради єдиного слова. М., 1978. Здоровега В. Питання психології публіцистичної творчості. Львів, 1982. С.27-36. Прилюк Д. Теорія і практика журналістської творчості. К.,1983. С.115-158. Так рождается тема // Журналист. 1991. № 10. С.67-68. 82 83 7. ФАКТ І ЙОГО ПРИРОДА У ЖУРНАЛІСТИЦІ Перед тим, як приступити до з'ясування природи факту та його ролі у журналістському творі, необхідно торкнутись ширшого поняття, яким € спілкування. Це слово увійшло у щоденну журналістську і ширше соціальну практику. Дехто з дослідників схильний поряд із поняттям "інформація" вживати поняття "спілкування", відносячи його до філософських категорій1. Спілкування - це живий процес обміну інформацією. У процесі спілкування з іншими людьми, оточуючим світом, світом різних предметів і речей особистість черпає необхідну їй інформацію. Для журналіста спілкування - чи не найголовніша сфера професійної діяльності. Журналіст постійно спілкується з іншими людьми, із зафіксованою відповідним чином інформацією у вигляді книг, досліджень, публікацій у періодиці, офіційних документів тощо. Іншими словами, спілкування - це насамперед феномен, який має інформаційний характер. Інформаційні процеси у масштабах суспільства - це постійна циркуляція повідомлень, знань. "Інформаційні процеси охоплюють увесь суспільний організм, пронизують всі соціальні підсистеми, вони наявні у будь-якому. навіть найменшому фрагменті суспільного життя. Не завжди інформаційний процес втілюється у форму слова, мови, писемності. Навпаки, є підстави стверджувати, що повідомлення у вербальному (словесному) виді є лише відносно незначною і особливою частиною інформаційного обміну у суспільстві. В інших випадках воно відбувається у немовленнєвих формах (це стосується, наприклад, "матеріального спілкування" з допомогою речей, предметів, а також економічної, заліково-статистичної, почасти - наукової інформації, спілкування людини з машиною, таких сфер невербаль-ної комунікації, як, скажімо, міміка, семантика поведінки, жести тощо)"2. Мають також рацію цитовані автори, коли твердять, що журналістика є лише незначною частиною соціальної інформації, але водночас вона професійно займається інформаційними процесами і навіть якоюсь мірою керує спілкуванням у суспільстві3. Саме слово "інформація", як відомо, не однозначне. Різні автори вкладають в нього різні поняття. Довгий час під інформацією прийнято було вважати повідомлення про події і факти. У журналістській практиці й понині інформацією називають елементарні повідомлення, здебільшого некоментовані, про те, що відбувається V світі. Із виникненням кібернетики з'явилось наукове, універсальне визначення інформації. На думку Н.Вінера, інформація - це "міра організованості будь-якої системи"1, або, точніше, "інформація - це позначення змісту, отримуваного із зовнішнього СВІТУ в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших почуттів"2. Мати правдиву, об'єктивну інформацію - означає здійснювати свідому, цілеспрямовану діяльність. Інформація, теорія інформації органічно входять у кібернетику - науку, яка вивчає системи будь-якої природи, що здатні сприймати, зберігати і переробляти інформацію та використовувати її для керування та регулювання. Звідси досить розповсюджена і використовувана мало не на кожному кроці, часто не зовсім коректно і доречно, формула: "Хто володіє інформацією, той володіє світом". Відомий український вчений М. Амосов вважає, що інформація - "це зміна фізичного впливу (або параметра системи) в просторі і часі, взята окремо від її фізичного носія. Вона властива будь-якому предметові, тілу, системі, починаючи від елементарних частинок і кінчаючи космічними системами"3. Йдеться, отже, про заміну реальних фізичних явищ їх знаковими еквівалентами, які виражаються хоч і 'фізичними знаками, однак у багатьох випадках простішими і зручнішими для дій з ними. З цієї точки зору вся наука, література, мистецтво, не кажучи вже про журналістику, є інформацією. Ми говоримо про інформаційне суспільство, про інформаційні процеси, про інформаційний простір та інформаційну безпеку тощо. В науці все більше уваги приділяється внутрішній інформаційній мобільності нації4. Існують, звичайно, й інші, часткові, пристосовані до тих чи інших практичних завдань визначення і тлумачення інформації. У першому, прийнятому в незалежній Україні. Законі "Про інформацію", всупереч існуванню інших думок, дане таке визначення інформації: "Під інформацією цей Закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному ' Бурлацкий Г., Приток Ю. Соїшология общения. Минск. 1987 С. 13-27. 2 Там само. С.14. 3Там само. С.І5. 84 1 Випер Н. Кибернетика или управление и связь в жнвотном мире її машине. М.. 1958. С.23. - Випер Н. Кибернетика и обшество. М.. 1958. С.31. 3 Алюсав Н. Моделирование мьішленпя и психики. К.. 1965. С. 15. 4 Див.: Вовканич С. Інформація. Інтелект. Нація. Львів. 1999 85 середовищі"1. Таке службове визначення має законну силу, хоч., ніяк не вичерпує багатоманітності й універсальності самого по-ї няття. Журналістська інформація як певна частина соціальної інформації є документованими, публічно оголошеними відомостями про все, що відбувається довкола нас і незалежно від нас. Вона ґрунтується насамперед на реальних фактах. Тому для будь-якого, працівника ЗМІ важливо розуміти природу й особливості фактур закономірності використання його в журналістиці. Факт (від лат. Гасішп - зроблене) означає, як відомо, дійсн> подію, те, що реально відбулося. Під словом "факт" прийнято також розуміти судження або в інший спосіб зафіксований реальний; факт. У першому випадку доцільно говорити про реальний; факт, у другому - про факт відображений. Така двозначність слова призводить до мішанини, непорозумінь, судових розборів, оскільки під тим самим словом розуміють різні речі. Численні варіації на теми "факти підтвердилися", "факти не підтвердилися", "факти спростовані" с нічим іншим, як елементарною плутаниною. Якщо це реальний факт, тобто те, що відбулося в житті, то він не може бути ні спростований, ні підтверджений. Оче-| видно, у таких випадках йдеться про відображений кимось факт. ' Зафіксований вербальне чи в інший спосіб реальний чи об'єктив-] ний факт завжди має елемент суб'єктивності і може бути помилко-] вим, неправдивим. Причини можуть бути.різні: від суто технічних\ (недочув, не розібрався, сплутав, неточно зафіксував і т.д. ) до свідомих перекручень, продиктованих певними інтересами. Неточність відображення може пояснюватись і складністю самих явищ, у • яких журналістові нелегко розібратись. Точнішою методикою вивчення фактів володіє наука, теорія пізнання. Відомий англійський вчений Б. Рассел у дослідженні людського пізнання виходив із визнання фактами всього, що є у всесвіті: "Факти є те, що робить твердження істинним або хибним"2. Іншими словами, він визнавав факт як об'єктивну реальність і як частину наших суджень, які можуть бути слушними або помилковими. Факти можуть нічого не значити, коли вони подаються безсистемне, без зв'язку з іншими фактами. Але вони можуть означати дуже багато, мати вирішальне значення, коли розглядаються у зв'язку з іншими фактами, з певними логічними законами, теоретичними положеннями, існуючою уже системою знань. Не заглиблюючись у складні наукові проблеми пізнання, звернемо увагу на практичні аспекти використання факту і системи фактів у відносно елементарному журналістському пізнанні. Як уже зазначалось, журналістика поряд із соціологією - ті сфери людської діяльності^ які насамперед грунтуються на фактах. Журналістика, образно кажучи, на фактах сидить, фактами запрягає і ними ж поганяє. Так повелось із самого зародження газети. Але XX століття -це, крім всього іншого, шалена динаміка поширення й обміну інформації, збору, нагромадження та аналізу фактів. Журналістика, система масової комунікації сповна, здавалось би, просякнута фактологічною інформацією. Пояснюється ця закономірність багатьма причинами. Насамперед поглибленим пізнанням світу, необхідністю задовольняти природну цікавість і потребу людини у знаннях, загальним зростанням освіченості суспільства, незважаючи на низку парадоксів, пов'язаних із цим процесом. Цьому відповідають технічні можливості передачі, зберігання, переробки інформації, тенденції трансформації медіа-індустрії, її концентрації, трансна-ціоналізації та глобалізації1. Але є низка специфічних, властивих саме для журналістики причин особливої, часто навіть надмірної уваги і поваги до факту. Сучасна людина у зв'язку із зростанням її освітнього рівня, також і розчаруванням від довголітніх проповідей, "наукових" передбачень, які, звичайно, не збуваються, прагне самостійно розібратись у процесах, зрозуміти, що робиться довкола неї. І тоді вона каже: "Не годуйте мене манною кашею. Я не маленький (маленька). Дайте мені факти, я сам (сама) здатний розібратись у всьому". Не будемо говорити, наскільки слушна і обгрунтована така позиція, але про живучість цієї тенденції переконливо свідчить потрясаючий у свій час успіх тижневика "АргументьІ й фактьі". популярність і збільшення тиражу газети "ФактьІ й комментарии", успішна робота інформаційно-розважальних радіопрограм тощо. І, нарешті, ще один аспект цієї проблеми, який пов'язаний із самою природою факту, його, відмінністю від судження. Факт як мікроскопічна частка реальної дійсності ніби вбирає в себе її певні ознаки, якусь малесеньку частку цієї реальності. Це насамперед предметність, багатоплановість, невичерпність. Будь-який факт багатший від судження. Вписуючись у систему суджень, у процес доказу, у той чи інший узагальнюючий журналістський виступ, факт втрачає властиву йому від природи багатогранність, висвітлюється якоюсь однією стороною. 1 Україна: інформація і свобода слова. С.59. - Рассел Б. Человеческое познание. М., 1957. С. 177. 86 1 Детальніше див.: Зернеиька О.В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. К.. 1999. 87 Проілюструємо це на конкретному, дещо комічному прикладі. Газета "Фактьі й комментарии" у номері за 5 березня 1999 року надрукувала таку замітку: "Принцеса Діана" - таке ім'я отримала дівчинка, яка народилась у Харкові, від своїх батьків. За повідомленням агентства "Інтерфакс-Україна", молоде подружжя, харків'янка і громадянин Нігерії, зіткнулись із труднощами при реєстрації імені в загсі, оскільки, за українськими нормами, ім'я повинно виражатись одним словом. Для молодих батьків зробили виняток і зареєстрували "подвійне" ім'я дочки. " Факт і тільки факт, жодних пояснень, жодних коментарів. Голий, так би мовити, факт. Можна усміхнутись, можна задуматись, можна поспівчувати, навіть привітати оригінальну пару. Повідомлений факт "багатомовний". Його можна використати, відносячи до відповідної системи логічних суджень, вписати в аргументацію різних тез. Ось декілька можливих сюжетів. Перший. Заради погоні за модою батьки калічать долю своїх дітей. Адже з часом над дівчинкою можуть боляче кепкувати (подумаєш, принцеса!), як сьогодні кепкують над всякими Октябринами, Ленінами, Сталінами, Мілорами, народженими епохою революційного романтизму. Другий. Які все-таки бюрократи і буквоїди сидять у цих загсах, затьмарюючи найблагородніші поривання патріотично налаштованих молодят. У всіх у пам'яті живою була трагічна смерть симпатичної принцеси. Третій. Що не кажіть, а ми все-таки змінились. Раніше такої поступки не було б. Зрештою, як би там не було за метрикою, людину називатимуть або Принцесою, або Діаною. Можна знайти десятки інших можливих трактувань повідомленого факту, але тоді він втратить свою багатогранність, багатозначність. У сучасній науці утвердилась певна практика класифікації фактів на відповідні групи. Прийнято розрізняти одиничні факти і систему, тобто групу фактів, які відносяться до певного питання. Особливим різновидом фактів є статистика. Під нею прийнято розуміти типові зведені числові характеристики, які грунтуються на спеціально організованому масовому спостереженні певних фізичних, економічних, політичних, культурних та інших явищ. Статистика має справу із величезним масивом відповідних фактів, групуючи й обробляючи їх за складною науковою методикою, з метою кількісної характеристики тих чи інших явищ у зв'язку з їх ознаками. Мало або нічого не говорячи про якість певного явища, статистика дає знання про загальні закономірності, тенденції соціальних процесів. Згадуваний уже Закон України "Про інформацію" виділяє статистику як окремий самостійний вид інформації - статистичної. -Статистична інформація, - говориться у ст. 19 цього закону, - це офіційна документована інформація, що дає кількісну характеристику подій та явищ, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України"1. Широко використовуються статистичні дані у соціологічній інформації, яка дає відомості про ставлення громадян до тих чи інших суспільних явищ, репрезентує не так самі явища, як узагальнену, виражену у цифрах та відсотках думку громадськості. Крім емпіричних, статистичних фактів, дехто з дослідників виділяє також науковий і художній факти. У першому випадку мають на увазі факти науково вивчені, осмислені за науковою методикою. У другому - йдеться про художні узагальнення (картини, типові характери). Художній факт, якщо користуватись цим терміном, - результат вивчення митцем великої кількості одиничних фактів, втілених в узагальненому образі. Зрозуміло, у текстах, які оприлюднюють ЗМІ, наводяться факти, що різняться тематикою, ступенем складності і мірою узагальнення. Відзначимо лише, що за роллю фактів журналістські виступи можна умовно поділити на дві нерівні групи: подієва інформація, у якій факт відіграє самостійну роль і є до певної міри самоціллю; і узагальнюючі, а тим більше аналітичні, концептуальні твори, де факти відіграють роль аргументів, служать для доведення певної думки, ідеї твору. Від свіжих, вагомих фактів залежить рівень інформаційної насиченості статті, огляду, есе, нарису. Наявні факти можна використовувати самостійно, навіть для доказу інших думок, відмінних від тих, які хоче довести певний автор. На цьому, власне, й будується полеміка, коли опонент, використовуючи уже наведені факти, залучаючи нову інформацію, по-іншому тлумачить і пояснює їх. Та про це у наступних розділах. У цьому випадку необхідно звернути увагу на саму подачу фактів, міру поєднання самого факту і його тлумачення, пояснення. Йдеться не про коментування, не про думку журналіста, не про його присуд з приводу того чи іншого явища, а про таку подачу факту, яка робить його зрозумілим, легше засвоюваним. Нагадаємо, що появі будь-якої, навіть найелементарнішої журналістської інформації, передує напружена попередня робота думки. У першу чергу репортера, а також цілого колективу редакції, відділу, інформагентства. Насамперед у пошуку, відборі і перевірці достовірності актуальної й оперативної інформації. Тут необхідно брати до уваги фактори соціального, політичного, психологічного, професійного характеру, зважаючи на інформа- ' Україна: інформація і свобода слова. С.63. 89 ційну політику редакції, уподобання аудиторії, моральні й етичні; норми. Значну роль тут відіграють національні традиції й уподобі бання. Адже журналістика японська відрізняється від, скажімо.-французької, а німецька від американської. До того ж, треба мат»; на увазі жорстку конкурентну боротьбу як у глобальному, так і в! національному, навіть регіональному масштабі. \ Інша річ, що читач чи слухач не помічає і не повинен помічати' цього у самому тексті. Своєрідним еталоном таких некоментова-і них газетних повідомлень можуть бути новини, які друкуються! протягом багатьох років у "Молоді України" під рубрикою' "Факт". Ось декілька типових зразків: "ЗО господарств Запорізької! області завершили збирання ранніх зернових. Загалом тут скошено понад 400 тисяч гектарів, обмолочено з 350 тисяч. Середня врожайність - 21,8 центнера. Усього в області планують взяти близько 1 мільйона 350 тисяч тонн збіжжя" (27 липня 1999 року). "Успішно закінчилася перша частина експедиції науково-дослідного судна "Горизонт" із Севастополя до берегів Антарктиди. Полярники і моряки постаралися, щоб за рекордно короткий термін розвантажити судно, поповнюючи запаси української ан-. тарктичної станції "Академік Вернадський", передати вахту новій зміні зимувальників. Після п'ятиденної стоянки на антарктичному, рейді "Горизонт" взяв курс до рідних берегів" (11 квітня 2000•] року). Телеграфний стиль. Жодних емоцій, епітетів, оцінок. Тільки факт. У другому випадку одиничний, у першому статистичний, якісна подія розкривається через кількісні показники. У цьому випадку нас цікавлять не жанрові ознаки матеріалу, а спосіб подачі факту. Слід зазначити, що не без тиску значно оперативніших і всюдисущих електронних мас-медіа, характер подачі фактів у пресі суттєво змінюється. Газети орієнтуються не так на подієву, як на смислову інформацію, тобто на висловлену кимось думку. Із швидкістю блискавки інформаційні агентства світу облетіла думка першої леді США Гілларі Клінтон про причини зрад свого чоловіка. висловлена нею в інтерв'ю новоствореному журналу "Ток". їх. за словами дружини президента, слід шукати у дитячих роках майбутнього чоловіка, який у чотирирічному віці страждав від жахливих сварок між мамою та бабусею. На думку психологів, такі ситуації викликають бажання догодити, сподобатись кожній жінці. Газета, а тим більше тижневик, має більше можливостей детальніше, в подробицях поінформувати аудиторію, як це зробив кореспондент газети "День" у розширеній інформації "Іван 90 Дем'янюк проти Сполучених Штатів Америки"1. Видання повертається до відомої уже теми обвинувачення американського громадянина українського походження, який у роки другої світової війни в одному з концтаборів нібито катував і вбивав євреїв. І хоч єврейський суд змушений був визнати вирок над немолодою людиною помилковим, Міністерство юстиції США знову звинуватило Дем'янюка у смертних гріхах. Тоді на захист-стали син і зять оскарженого і відповідати доведеться представникам американського уряду, оскільки висунуті старі, сфальсифіковані КДБ оскарження. Нагадуємо цей сюжет, щоб проілюструвати приклад так званої поглибленої новини, як висловлюється дехто із дослідників. Йдеться саме про новину. Адже у цьому випадку, крім головного повідомлення (повторне звинувачення І.Дем'янюка), автор змушений був подати передісторію події, змалювати відповідний фон розгортання події та її підтекст. Адже американським та ізраїльським правоохоронцям не хочеться визнавати, що людина провела декілька років у камері смертників, будучи невинною. До того ж руйнувався міф про "українця - органічного антисеміта". Але остання фраза - це вже коментар, оцінка, ставлення до якої неоднозначне у нашій та західній журналістиці. Отже, мова про так званий прихований коментар, коли автор так розставляє акценти, що з самого тексту може напрошуватись відповідний висновок. Маємо справу з певною внутрішньою підказкою. Вона нерідко заохочуєтеся як у журналістській практиці, так і у теоретичних настановах. Редактор, наприклад, радить співробітникові: "Пиши так, щоб матеріал можна було розрізати -там, де кінчається новина і починається коментар". І додає: "Але щоб не хотілось його розрізувати". Деякі дослідники пояснюють ситуацію так: "Читачеві, знайомлячись з подією, буває цікаво припустити, яким чином його можна інтерпретувати, і "підказка" журналіста в цьому напрямку сприймається як додаткове, не менш цікаве повідомлення, запронований ракурс погляду на факт - теж нова відомість і до того ж поштовх до власних роздумів"2. У практиці західної журналістики, як уже зазначалось, змішування новини і коментаря не тільки не заохочується, але й вважається небажаним, а то й недопустимим. Звичайно, всіх можливих варіантів, які трапляються у практиці, передбачити неможливо. З певністю можна лише сказати, що прихований коментар не може і не повинен деформувати, спотворювати факт, збіднювати його. Ні на рівні вивчення і збору, ні у процесі викладу. 1 День. 1999. З серп. 2 Шостак М. Оперативнеє комментирование // Журналнст. 1997. № 12. С.58. 91 Журналіст повинен розуміти головні причини спотворення і деформації повідомлень на фактологічному рівні, коли автор вдасться до всіх трьох методів збору і вивчення інформації: спостереження, вивчення документів та інтерв'ю. Спотворення, перекручення, замовчування, "продукування" фактів може бути навмисним, коли журналіст, керуючись власними інтересами чи амбіціями або під тиском редакції чи засновника, влади чи партії, окремої особи чи угрупування, йде проти правди. Це великий гріх, протиправний, аморальний вчинок, на який журналіста штовхає влада, капітал, злочинний світ, чинити опір яким він не може або не бажає. Але журналістська практика знає немало випадків ненавмисного перекручення, спотворення фактів. Умовно причини таких помилок можна звести до декількох груп: а) неуважність, незосередженість журналіста. У журналістику йдуть, у більшості випадків, люди поетичного складу мислення, не завжди точні у фіксації події, явища, навіть просто у передачі фрази. Такі, часто дрібні, неточності спричиняють немало клопотів і неприємностей; б) технічні неточності. Часто трапляються, коли інформація сприймається на слух у багатолюдній аудиторії, фіксуються прізвища, назви, особливо по телефону; в) некомпетентність, невміння розібратись у складних речах, скажімо, науковій термінології тощо; г) ненадійність джерела інформації. Журналістові нерідко важко оперативно визначити достовірність джерел, з яких доводиться черпати факти. Золоте правило журналістики - бути учасником звершення події, про яку доводиться писати, - може бути реалізоване далеко не завжди; д) помилки "логічного мислення". Вони трапляються навіть із найдосвідченішими журналістами. Суть їх у тому, що об'єкт, про який пише автор, йому добре знаний, логіка і послідовність розвитку подій теж передбачувані. Тому журналіст вважав зайвим ще раз перевірити фабулу розгортання події, керуючись самою логікою, а вона, як свідчить досвід, може підвести; е) надмір суб'єктивізму, невміння і небажання відділити факт від коментаря, про що йшлося вище. Сюди слід віднести фривольний, пародійний виклад факту, певної події, чужих думок, які можуть викликати образу. Це складне питання і потребує окремого розгляду в плані жанрових особливостей стилю. Кожен журналіст у процесі практичної роботи застосовує індивідуальні засоби уникнення фактологічних помилок, та все ж якісь загальні методичні принципи можна сформулювати. Насам- перед це максимум уважності й акуратності як у сприйманні, так і у фіксації інформації. Також це вміння вникнути, розібратись, зрозуміти, про що йдеться. Тут важлива як відповідна довідкова інформація, так і поради старших колег, фахівців. Журналіст, особливо початкуючий, не повинен соромитись незнання. Значно гірше, коли така сором'язливість призведе до фактичних помилок. Окремо слід звернути увагу на перевірку, особисту чи за допомогою інших людей, перебігу, перипетій подій, а не сподіватись на те, що саме так мало би бути. Мати надійне джерело, а точніше джерела інформації - значить уникати прикрих помилок. Це випливає з досвіду абсолютної більшості журналістів-професіоналів. Окремі з них налагоджують знайомства, дружать з людьми, здатними бути своєрідними внутрішніми експертами. І, нарешті, згадуване уже вміння користуватись інформацією з різних, особливо незалежних джерел. Цього мистецтва демократичної журналістики нам треба наполегливо вчитись у наших західних колег. Питання для контролю 1. Спілкування як взаємопізнання, обмін інформацією і діяльністю між людьми. 2. Факт - основа журналістського твору. Визначення і характеристика факту. 3. Факт і система фактів. Одиничний і статистичний факт. Науковий і художній факт. 4. Методика перевірки достовірності фактів. Список літератури Закон України "Про інформацію" // Україна: інформація і свобода слова. К.,1997. БурлацкийГ., ПршюкЮ. Социология общения. Минск,1987. ПрилюкД. Теорія і практика журналістської творчості. К.,1983. С. 15-67. Шостак М. Оперативнеє комментирование // Журналист. 1997.№12.С.58-61. 92 8. МЕТОДИ ЗБОРУ ІНФОРМАЦІЇ В ЖУРНАЛІСТИЦІ Як зазначалось, джерелом інформації в журналістиці є об'єктивна реальність. Вивчення фактів, їх осмислення - постійна справа журналіста. Тому нам важливо з'ясувати не тільки суперечливу природу фактів, їх джерела, але й способи здобування, вивчення інформації з метою її осмислення та передачі відповідній аудиторії. Вміння шукати, опрацьовувати інформацію - частина журналістського професіоналізму, яка з огляду на різні причини е особливо актуальною сьогодні. Відкритість суспільства, до якого дорога виявилась такою важкою, потребує певної налаштованості на інформацію, особливого способу існування у світі сучасної інформації. Навіть досвідчені, талановиті журналісти скаржаться на те. що доводиться вчитись журналістики майже з нуля. Подейкують, що солідні зарубіжні інформаційні агентства, телерадіокорпорації воліють брати на роботу не випускників радянських журфаків, а людей, не зв'язаних до цього із журналістикою. Були часи, коли інформація відповідним чином оброблялась, була доступною газетяреві у готовому, так би мовити, відредагованому вигляді. Кращі журналісти шукали фарби, деталі, якісь особливі моменти із життя тих. про кого збирались писати. Розслідувати, здобувати інформацію не було особливої потреби. Як висловився один з відомих російських журналістів, "нас не вчать бути журналістом. Вчать лише писати замітки. Та не це головне - упакувати інформацію і в результаті наші матеріали - мінімум інформації і максимум слів"1. Отже, мова повинна йти про виховання у початкуючих журналістів націленості на нову і цікаву інформацію, певну професійну натренованість, своєрідний внутрішній стан людини. Інформацій-ність журналістики, жорстка конкурентна боротьба породжують низку етичних проблем. Журналісти, скажімо, задумуються над тим, чим відрізняються інформатори, яких бажано мати репортерові у різних відомствах і організаціях, від донощиків. У двері української журналістики достукується і практикована у світі плата редакцій за отриману дефіцитну інформацію. Дехто вважає, що вона цілком можлива, інші - категорично проти. Існує реальна небезпека розгубити те цінне і людяне, що було в колишній чесній, демократичній українській журналістиці. Розуміючи всю складність та індивідуальність роботи журналіста щодо збору, систематизації та осмислення інформації, необхідно все-таки торкнутись загальних, вироблених практикою й осмислених наукою засад цієї праці. Одразу зазначимо, що запропонована методика використовується не тільки і не стільки у журналістиці, скільки в різних сферах наук, насамперед у соціології, економіці, соціальній психології, юриспруденції, історіографії тощо. Саме завдяки цим та іншим наукам проблема методики збору інформації досить обгрунтована. Прийнято вважати, що є три головні джерела інформації: предметно-оречевлене середовище, документ, людина. Відповідно прийнято традиційно виділяти методи і способи збору інформації: метод спостереження; метод вивчення документів; метод інтерв'ю. Варто виокремити соціологічні методи вивчення інформації. Метод спостереження - один з найуніверсальніших способів пізнання дійсності у повсякденній практиці, а також у науці, мистецтві і, зрозуміло, журналістиці. На відміну від загального споглядання, метод спостереження передбачає певну мету. Спостереження - цілеспрямоване бачення, коли людина "не тільки бачить але й дивиться, не тільки чує, але й слухає, а іноді вона не тільки дивиться, але й розглядає, вдивляється, не тільки слухає, але й прислухається, і навіть вслуховується"1. Спостережливість - певною мірою вроджена здатність людини. Вона може бути більшою чи меншою. У незначної частини людей спостережливість стає органічним компонентом їх професійного таланту. Серед них такі творчі сфери діяльності, як наука, мистецтво і, зрозуміло, журналістика. У кожному із цих видів праці виробляються специфічні навики. Одна річ спостережливість фізи-ка-експериментатора, інша - художника чи музиканта. Навіть у таких близьких за характером видах діяльності, як художня література і журналістика, вона багато в чому відмінна. Письменника насамперед приваблюють людські характери, неповторність долі, особливості психологічного стану, фарби і звуки. Журналіст же мусить вміти схопити соціальну сутність явища, він повинен запам'ятовувати і фіксувати цифри, прізвища, назви організацій і багато інших фактологічних моментів, до яких письменник може залишитись байдужим. Журналіст, як і художник, не знає, як, коли знадобиться йому те чи інше спостереження. Вони закарбовуються у пам'яті, часто мимоволі, і за дивовижними законами асоціації виникають несподівано, переростають в образ, деталь, сюжетний хід, спонукаючи 1 Журналист. 1992. № 11-12. С. 14. 1 РубІІІшІтепн С. Основи обшен ІІсІІхолоІ ІІн. М.. 1957. С. 198- 199, 95 до дальших пошуків. І все ж журналістське спостереження прагма-тичніше, цілеспрямованіше, особливо, коли пошук супроводжується відповідним задумом. Тоді вже автор не просто спостерігає, а шукає відповідну інформацію, фіксує факти, які знадобляться дл», реалізації саме цього задуму. Щось, звичайно, відійде на "про запас". ч Вміння бачити те, чого не можуть, не вміють побачити і сфор-5 мулювати інші - неповторна грань літературного таланту. Вона' дається від природи, але може вдосконалюватись, розвиватись.' Вміння бачити - вміння мислити, тобто вміння на основі окремих^ частинок бачити щось цілісне, вгадувати хід і закономірності по- • дій, робити своєрідні відкриття. Відомо, наприклад, що молодийі тоді чеський журналіст Егон Ервін Кіш у 1913 році на основі спо-1 стережень зробив безпомильний висновок про зраду і ув'язнення -керівника австро-угорської контррозвідки полковника Редля, який, як виявилось, був завербований російською контррозвідкою. У процесі спостереження беруть участь не тільки очі й вуха, але й аналітичний розум, життєвий практичний досвід. У творчій практиці, а відтак і в наукових дослідженнях при-* йнято розрізняти відкрите і приховане спостереження. У першому випадку люди, співрозмовники, учасники тієї чи іншої події знають, що за ними спостерігають, що їх вивчають. У практиці сучасної журналістики це найбільш поширений спосіб спостереження, ^ регламентований в Україні законами "Про інформацію", "Про '| друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" та іншими документами. Іноді виникають ситуації, особливо у виступах на так звані конфліктні теми, коли журналіст не повідомляє про свою присутність. Такий вид спостереження називають прихованим. Оскільки в існуючих законах про ЗМІ такий спосіб спостереження юридичне не передбачений, журналіст у такій ситуації повинен поводитись обережно і тактовно. , Характерний випадок з практики. Гарно вдягнутий молодик тицьнув у руки журналіста Павла Бука папірець з пропозицією попрацювати "без обмежень у заробітку". Останнього пропозиція зацікавила. Він іде на співбесіду і довідується про цікаві речі. Фірма, виявляється, набирає агентів для реалізації харчових додатків та різних видів косметики. За кожним з неофітів закріплюється "наставник", який отримуватиме половину прибутку від продажу продукції, а сам новоспечений агент - 25%. І коли головний персонаж розпбвіді Олег підійшов до автора майбутнього репортажу з пропозицією почати "працювати разом", журналіст зізнався, що, зібравши матеріал для статті, свЬє за'вдання вже виконав. Реакція була зрозумілою: "На моє "всього найкращого" не відповів нічого, зате через кілька секунд досить голосно видав на прощання тираду, оприлюднити яку не зовсім зручно... "'. У цьому випадку порушення закону не буде. Журналіст просто скористався ситуацією і не відрекомендувався як представник ЗМІ. Його, зрештою, ніхто про це не питав, і він "відкрився" лише після того, як зібрав потрібну інформацію. Нагадуємо про це тому, що у свій час досить поширеним був досвід "зміни професії" або включеного спостереження, коли газетяр на певний час ставав членом того чи іншого колективу. Члени його, як звичайно, не знали, що їх колега - журналіст - спеціально за ними спостерігає. Такий метод збору матеріалу виявився досить модним і в радянській журналістиці. Приклад показувала "Комсомольская правда", але й працівники інших, зокрема і регіональних газет, користувалися цим методом збору інформації. Скажімо, відома львівська письменниця Євгенія Божик як представниця газети певний час працювала офіціанткою, ходила до ворожки, у результаті чого з'являлись цікаві репортажі, нариси. Та всесвітньо відомими стали книги видатного німецького пи-сьменника-документаліста Гюнтера Вальрафа, характерні скандальними викриттями. Він місяцями і навіть роками жив під чужими прізвищами, змінюючи навіть власну зовнішність. Кожна нова книга викликала відповідні судові процеси. Може, найбільший резонанс принесла йому документальна книга, у якій він зумів викрити змову португальського генерала Спіноли проти демократичного режиму2. Поширеним і типовим є відкрите спостереження, коли журналіст дивиться на персонажів майбутнього твору зі сторони, і вони знають, з ким мають справу. Зацікавленість журналіста, його професійні здібності, вміння встановити контакт з людьми, заінтересувати їх у подачі відповідної інформації дає, як правило, позитивні результати. Цьому певною мірою сприяє використання в журналістиці соціологічних, науково більш точних методів спостереження. Особливо під час перевірки достовірності зібраної інформації. Журналіст повинен пам'ятати про свої звички й уподобання. І дуже важливо, щоб він бачив у житті те, що є, а не те, що хочеться бачити, і по можливості нейтралізував дію вироблених установок. Важливо вміти контролювати і перевіряти отримані дані. Особлива складність виникає тоді, коли автор збирає інформацію для критичного виступу. Сьогодні ситуація ускладнюється ще й тим. що 1 Бук П. "Легкі" гроші // ПІК. 1999. № 16. С.29. 2 Див.: Вальраф ГюІІтер. Репортер обвиняет. М.. 1988. 96 97 ст. 31 Закону "Про інформацію" передбачає: громадяни мають право "знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються". Дізнавшись, що зібрана інформація може бути використана з критичною метою, "дослідні" приховуватимуть факти негативного характеру, компрометуючі матеріали, документи. Дуже важливою є поведінка журналіста під час зустрічі з потенційними персонажами майбутніх виступів. Досвідчені репортери радять не відразу розкривати цілі прибуття на об'єкт, оскільки невигідні для чиновників документи можуть бути приховані. У журналістській практиці трапляються випадки, коли вже виявлені документи щезають або їх відповідним чином переробляють. Тому з таких документів слід негайно знімати копії або показувати їх надійним свідкам. Можливі випадки, коли за журналістом може бути встановлений своєрідний "нагляд", коли для нього виділяють супровідника. Але є ситуації, коли у процесі збору критичного матеріалу виправдовує себе система "понятих", тобто третьої особи - знайомого, представника вищого керівництва і т.д. Наявність свідка "психологічно впливає на співрозмовника, допомагає йому говорити правду, дає впевненість у тому, що його позиція не буде викривлена і феноменальним чином перешкоджає опісля відмовлятися від того, що він говорив"1. В інших же випадках, особливо коли журналіст хоче вивідати якомога більше подробиць біографічного і побутового характеру, присутність третьої особи, а тим паче великої кількості людей шкідлива: співрозмовник почуватиметься скованим. Словом, ніхто не може придумати рецептів на всі випадки життя, а тому молодий журналіст повинен виявляти винахідливість, швидко орієнтуватися в конкретній ситуації, пам'ятаючи, що від його поведінки, організованості, стриманості, спокійної настирливості, акуратності, скромності і дисциплінованості залежить якість зібраної інформації, а значить, і якість майбутнього виступу. Говорячи про спостереження, ми так чи інакше торкались інших методів збору інформації, зокрема роботи з документами. У ширшому значенні слова під документом (від. лат. сіоситепіит -повчальний приклад, спосіб доказу) прийнято розуміти зафіксований відповідним чином на певному матеріалі факт, подію, інформацію. Документ - не первинна, а вже відображена кимось і у певний спосіб зафіксована інформація. Тобто між об'єктивною подією, первинною інформацією і документом стоїть певна особа. Треба мати також на увазі багатозначність слова "документ", під яким прийнято розуміти не тільки певне письмове джерело, але й письмовий акт, здатний служити доказом юридичних відносин, офіційне свідчення особи, інші матеріальні носії інформації. До вивчення і класифікації документів вдаються юристи, вчені, письменники, а також журналісти. Останні звертаються до документів як джерела фактів, ідей, думок, оцінок,.подробиць, як одного із способів аргументації. "Документи, - наголошується в одному з досліджень, - можуть служити самостійним джерелом інформації для журналіста, засобом перевірки даних, зібраних з допомогою інших методів, служити способом попереднього знайомства із ситуацією, проблемою, виступати як метод збору матеріалу в сукупності з іншими методами. Рідко який матеріал можна зробити, не звертаючись так чи інакше до документа. Навіть добре інтерв'ю без цього неможливе"1. Тому журналіст повинен бути обізнаним з основними принципами роботи над документом. Вони докладно розроблені в сучасній науці, зокрема в соціологічній, історичній, джерелознавстві, соціальній психології, криміналістиці. Не всякий документ має юридичну силу, коли справа розглядається у суді. Магнітофонний, відеозапис, фотознімок, записи у блокноті судом до уваги як аргумент звинувачення чи виправдання не беруться. Робота над документами передбачає їх класифікацію, встановлення достовірності наявних в них відомостей, логічний аналіз самих текстів та багато іншого. Не вдаючись до детального розгляду цього спеціального питання2, звернемо увагу на кілька практичних порад. Соціологи пропонують класифікувати документи за способом їх фіксації (рукописні, друковані, кіно- і фотодокументи, магнітні стрічки тощо), за типом фіксації (особисті і громадські), за статусом (офіційні і неофіційні), за способом одержання документа ~(такі, які поширюються вільно, наприклад, різні програми, тези доповідей, статистичні збірники і спеціально замовлені або цільові, створені на замовлення редакції чи окремого журналіста довідки, копії документів, описи справ чи документів), за ступенем близькості до описуваного об'єкта (первинні, тобто такі, які відображають стан справ, конкретну реальність, і вторинні, тобто такі, які складені на основі інших документів)3. Правильна класифікація дає можливість журналістові зорієнтуватися у достовірності документа під час його використання. 1 Аграновский В. Ради єдиного слова. С.95. 98 1 Методи журналистского творчества М, 1982. С.63. 2 Детальніше див.: Лизанчук В.. Кузиецока О- Методи збирання і фіксації ін-формаціїв журналістиці. К., 1991. С.39-61. 3 Лекции по методике конкретних исследований. М.. 1972. С.75-76. 99 Вони допомагають орієнтуватися у загальній політичній чи економічній ситуації, стані справ у тій чи іншій партії, організації. Стосовно самих документів, соціологи радять розрізняти в них опис подій та їх оцінку, яка може бути суб'єктивною. Крім цього, необ- • хідно знати, якою інформацією користувався автор документа,! пам'ятаючи, що первинні дані надійніші від вторинних, а офіцій-' НИЙ ДОКумеНТ ВаЖЛИВІШИЙ ВІД неофІЦІЙНОГО, ХОЧ І Тут МОЖЛИВІ ВІДт хилення. Іноді офіційні документи, наприклад звіти чи акти ревізій, можуть бути хибними, неточними або й навмисне спотвореними. Тому важливо враховувати наміри того, хто складав документ, о становку, в якій це робилося тощо. Вирішальне значення має загальний логічний аналіз докумен-і та, зіставлення його з іншими матеріалами, фактами, свідченнями; авторитетних людей. Уважне читання документа дає змогу поміти*-; ти суперечності, приховані інтереси автора. Особливо це характер-; не для мемуарів, листів тощо. Відомі випадки, коди вдумливі лі- і тературні редактори шляхом елементарного аналізу тексту викри- ] вали наявну в них брехню, обман громади. Навмисні або ненавми- ] сні неточності можуть бути і в звітах, репортажах. Тим паче, що поняття документа сьогодні значно розширило-; ся. Під ним слід розуміти не тільки друковані тексти, зображення, \ але й величезний масив уже зафіксованої інформації, який можна і сприймати за допомогою сучасних інформаційних технологій. Особливо широкі можливості дає вміле користування Інтернетом,' який водночас таїть у собі потенційну небезпеку щодо достовірності зафіксованої там інформації. Документ і сучасні мас-медіа - проблема багатоаспектна. Одна справа, коли журналіст звертається до документа як джерела фактів, цифр, свідчень, інша - коли звертаються до документа для характеристики певної особи. Нерідко документ є висхідним моментом у процесі зародження нової теми, проблеми. Таких прикладів безліч. Окремо слід звернути увагу на те, що документ може виконувати функцію самостійного журналістського твору. Двадцятий вік сповнений подіями і явищами такого драматичного, трагічного звучання, що з ними не може зрівнятися журналістський і художній твір. Може найпереконливішими публікаціями проти тоталітарного режиму були і досі залишаються самі документи, починаючи від оприлюднення маловідомих чи приховуваних творів Маркса, Леніна і закінчуючи вироками судів, промовами на них підсудних. Документи про голодомор в Україні, про винищення у 1937 році, якраз до 20-річчя Жовтневої революції, цвіту української інтелігенції, про масові захоронення закатованих мільйонів людей, як і. подвиги стійких борців проти тиранії ще довго не сходитимуть зі 100 сторінок преси та з ефіру. Це підтверджує популярна передача Анатолія Стрєляного "Росія вчора, сьогодні, завтра" на російській •'Свободі", чимало книг та фільмів. Отже, документальні дані є важливими, іноді навіть основними (особливо, коли йдеться про виступи на теми історії) джерелами журналістської інформації. Тобто робота над документами майже завжди супроводжує журналістський пошук.'Прибувши на новий для нього об'єкт, досвідчений журналіст здебільшого починає роботу не із розмов з потрібними людьми, а із. знайомства з документами, якщо такі є, зрозуміло. Іноді виникає потреба ознайомитися з документами у процесі збору матеріалу чи після його закінчення. Але завжди слід дотримуватись елементарної культури праці. Потрібні факти'необхідно точно і чітко виписувати, вказуючи джерело. Все це знадобиться у роботі і допоможе заощадити час. І, нарешті, про найбільш поширений метод збору інформації -інтерв'ю. Дехто з дослідників вважає, що цей метод дає близько 80% потрібної журналістської інформації. Розуміючи відносність цієї цифри, не можна не визнати, що з огляду на оперативність ЗМІ, розмова із людьми, учасниками поточних подій, є все-таки вирішальним джерелом найновішої інформації. Йдеться не про інтерв'ю як жанр, а про інтерв'ю як метод збору інформації для виступу в будь-якому жанрі журналістики, а також збору інформації в соціології, психології та інших науках. Причому в журналістиці інтерв'ю - здебільшого розмова двох чи кількох осіб, у процесі якої і суб'єкт дослідження (інтерв'юер), і об'єкт дослідження (інтерв'юйований) можуть взаємно обмінюватись думками при домінуючій активності першого. Інтерв'ю в соціології, соціальній психології характеризується стабільнішим розподілом ролей: інтерв'юер запитує, інтерв'юйований - тільки відповідає. В науці воно взагалі обезособлене максимально, усереднене, позбавлене індивідуального. У журналістиці певне значення має не тільки зміст розмови, а й особистість співрозмовника, його неповторність, особливо тоді, коли автор збирається писати есе, нарис, політичний портрет, навіть статтю. Процес розмови, хоч нерідко він триває порівняно недовго, можна умовно розділити на ряд елементів, включаючи підготовку до розмови, саму розмову, а також розшифрування і осмислення інформації. До інтерв'ю, як і до будь-якого завдання, треба готуватись. Підготовку здебільшого ділять на загальну, конкретну і психологічну1. Під загальною прийнято розуміти ерудицію, знання, обізна- 1 Шумилшш Т. Не могли бьі вьі рассказать... М.. 1976. С.44-67. 101 ність із життям, його проблемами. Словом, до першого і всіх наступних інтерв'ю журналіст готується все життя. Вивчення тих чи інших наук, спілкування з людьми, читання літератури, зокрема і спеціальної - все це ота загальна підготовка до інтерв'ю, тобто професійної розмови з людьми. З кожною черговою розмовою журналіст набуває досвіду, навиків, але для того, щоб провести перше інтерв'ю і не зазнати повного фіаско (воно рідко буває блискучим), треба мати відповідний первісний запас інтелектуальної міцності, який набувається на студентській лаві і тоді, коли молода людина проходить свої життєві університети. Іншими словами, щоб успішно розмовляти з іншими людьми, треба самому стати особистістю, інтелігентом. Все це набувається поступово. І загальний розвиток, ерудиція, і професійні знання, знання особливостей журналістської праці, її психології, і розуміння людини, і спеціальні знання з різних ділянок життя, про які розповідатиме журналіст, - все це дається людині в результаті освіти і самоосвіти. Особливо багато суперечливих думок висловлюється з приводу обізнаності у спеціальних питаннях, тобто проблемах економіки, політики, науки, культури. Добре було б, щоб журналіст був ознайомлений з ними на рівні спеціаліста. Але досягти цього у кожному конкретному випадку практично неможливо, зважаючи на специфіку журналістської професії з її орієнтацією на універсалізм. Та й не завжди в цьому є потреба. Адже журналіст має справу з громадською думкою, буденною свідомістю. Тому, мабуть, слід погодитися з тими авторами, які вважають передумовою успішного проведення розмови наявність у журналіста певного знання предмета, але ці знання дещо інші, порівнюючи зі спеціальними. Вони повинні бути більш широкими, щоб зрозуміти головні тенденції, закономірності, характерні зміни, новизну явища. Цікаво зазначити, що намагання самих журналістів окреслити специфіку і характер власне мас-медійної інформації якимось дивовижним чином збігаються із розумінням цього феномена інтелектуалами, далекими від журналістики. Відомий російський геолог, член-кореспондент Академії наук так визначив характер цих знань: "...Знання добрих журналістів, за моїми спостереженнями, не стільки енциклопедичні (все знати неможливо), скільки більш філософічні чи що... Такі журналісти вміють аналізувати, узагальнювати, простежувати тенденції розвитку ідей і розробок, виділяють соціальні аспекти у проблемах..."1. Для початкуючого журналіста важливе значення має конкретна підготовка до інтерв'ю. Вона, як свідчить практика і підтвер- 1 Крен()елелев Ф. Голубьіе мечтьі. сиреневая земля й ... черная работа // Жур-налист. 1985. №5. С.74. джують наукові узагальнення, передбачає визначення мети, попереднє вивчення предмета розмови, продумування запитань, а також погодження організаційних питань, пов язаних з місцем, часом, умовами зустрічі, інші подробиці. Майже кожен досвідчений журналіст може розповісти про невдачі, спричинені саме непідготовленістю до інтерв'ю. Один, не продумавши завдання, не зміг поставити жодного суттєвого питання і повертався ні з чим. Інший, не розуміючи суті справи, розгубився на об'єкті і ганебно утік. Ще інший ставив багато запитань, сумлінно записував відповіді, а, повернувшись в редакцію, зрозумів, що зібрана квазіінформація нікому не потрібна і на її основі можна у ліпшому випадку написати хіба замітку. Знайомство з предметом майбутньої розмови слід починати з довідників, посібників, спеціальної, якщо це можливо, літератури, виступів на цю тему досвідчених журналістів, із людьми знаючими, спеціалістами. Неоціненну допомогу в багатьох випадках може надати журналістові сьогодні всезнаючий Інтернет. Допомогти молодим журналістам можуть їх старші колеги-наставники, які є майже у кожній редакції і які, як звичайно, інструктують початківців, скажімо, практикантів. В окремих випадках, коли журналіст збирається зустрітись з відомою людиною для підготовки ґрунтовного, аналітичного інтерв'ю, виділяють і психологічну підготовку - вивчення особистості майбутнього співрозмовника, його вдачі, звичок, життєвих засад, поведінки, а також ставлення до представників мас-медіа. У майстрів аналітичного інтерв'ю це входження в образ майбутнього співрозмовника триває тижні, місяці і навіть роки. Вивчаючи досвід журналістів, виявили, що більшість з них продумує хід розмови, а також запитання. Причому запитання у більшості випадків записують, їх, зрештою, можна запам'ятати. Але підготовлені заздалегідь питання, продумана їх послідовність допомагають не пропустити суттєвого, підтримувати розмову в рамках теми. Має це і певне психологічне значення. Адже співрозмовник переконується, що журналіст до зустрічі з ним готувався. Добре продумати, написати начисто запитання треба у тому випадку, коли репортер матиме справу з офіційною' особою (державним діячем, адміністратором, політиком, популярним вченим), якій необхідно підготуватись до відповідей. Нерідко ці переговори ведуться через секретарів, помічників, прес-служби. Вирішальним у процесі проведення інтерв'ю є мистецтво розмови. Воно залежить, по-перше, від того, з чим і за чим ми, журналісти, йдемо до людей. По-друге, від поведінки, винахідливості, професійної старанності інтерв'юера. Все реалізується у характері 102 103 запитань, їх формулюванні, в умінні розмовляти й, насамперед, у здатності "розговорити" співрозмовника. Найбільш поширена хвороба початкуючих журналістів - невміння ставити такі запитання, які викликали б роздуми співрозмовника. Натомість багато запитань банальних, ординарних, наприклад: "Як ви живете?", "Як працюєте?", "Розкажіть свою біографію". Вони викликають таку ж загальну і банальну відповідь. Якщо ніхто не може без врахування конкретної обстановки порадити, які саме запитання ставити, то величезний досвід підказує журналістам, яких питань варто уникати. Початкуючому журналістові можуть бути корисними "заборони", які наводить у згадуваній книзі "Десять заповідей журналістики" Ерік Фіхтеліус. Він наводить десять "смертних гріхів" журналіста в роботі з інтерв'ю, запропоновані Джоном Савотскі: Питання, які допускають односкладові відповіді ("так", "ні"): Стверджувальне речення замість запитального; Два питання в одному; Перевантажені питання; Питання, які наводять на відповідь; Коментарі і власні оцінки в питанні; Припущення і домисли у питанні; Навішування ярликів у питанні; Перебільшування у питанні; Надто складні для розуміння питання1. На основі досвіду можна сформулювати кілька найзагальні-ших порад. По-перше, як уже зазначалось, слід чітко усвідомлювати, що саме ти хочеш дізнатися. Це допомагає запитувати про те, що потрібно для написання матеріалу: факти, думки, прізвища, реальні епізоди. Хоч би приблизна концепція майбутнього твору, бачення його ще до того, як журналіст сідає за стіл, допоможуть віднайти деталі і подробиці, яких потім так не вистачає. По-друге, діє психологічна закономірність, згідно з якою знаюча людина менше соромиться незнання, ніж незнаюча. Звідси порада досвідчених журналістів молодим: не соромитись незнання. Ліпше виявитися профаном у розмові (хоч це соромно і неприємно), ніж наплутати у виступі. По-третє, треба постійно дошукуватись істини, допитуватися, сперечатися, не спішити записувати загальні фрази, не вдовольнитись непідтвердженими конкретними фактами, епітетами, наприклад, рішучий, добрий, працелюбний. Ці епітети доведеться аргументувати. Тому аргументи треба брати з життя, а не придумувати. 1 Фихіпежус 3. Десять заповедей журналиста. С.67. 104 По-четверте, слід твердо усвідомлювати, що ти є представником громадськості і береш інформацію для читачів, слухачів чи глядачів. Скромність, тактовність у поведінці, вміння дати зрозуміти всім, що ти розмовляєш не як приватна особа, а як представник відповідної аудиторії - ось що найперше повинно характеризувати журналіста. Нарешті, на успіх проведення розмови -частково впливає техніка запису. Сьогодні майже всі журналісти користуються сучасними технічними засобами фіксації інформації - диктофонами, магнітофонами, телекамерами. Але не тільки професіонали, але й пересічні телеглядачі, які спостерігають за проведенням прес-конференцій, знають, що частина репортерів, особливо газетярів, представників інформаційних агентств, не цурається і традиційного блокнота. Все залежить від мети розмови, особистості і навичок журналіста, характеру співрозмовника. Та прес-конференція, коли не тільки можна, а й треба все якомога точніше записати - це одне, а довірлива розмова з приватною особою - зовсім інше. Без магнітофона, телекамери не може обійтись радіо і тележурналіст. Диктофон для газетяра має безсумнівні переваги тоді, коли слова співрозмовника, найчастіше офіційної особи, треба відтворити з абсолютною точністю. У таких випадках співрозмовник може навіть вимагати дослівно записати те, що він говорить. Але навряд чи є потреба дослівно записувати на плівку довготривалу нараду, конференцію, коли про них треба дати у газету чи на радіо стислу інформацію. > І про соціологічні методи збору інформації. Соціологія послуговується тими, що й журналістика, методами збору інформації: спостереження, вивчення документів, опитування. Оскільки журналістика з'явилась на світ раніше від соціології, можна твердити, що остання запозичила ці методи у працівників преси. Але вони модифіковані, трансформовані, ґрунтовніші, науково вмотивовані, а головне системніші, масштабніш!. Вони, як правило, ґрунтуються на значно більшому обсязі відповідним чином впорядкованої емпіричної інформації, а тому висновки й рекомендації соціологічної науки універсальніш!, достовірніші, об'єктивніші, авторитетніші. Крім спостереження, опитування, вивчення документів, соціологія значно частіше вдається до таких методів, як контент-аналіз та експеримент, які, особливо експеримент, перекочували у журналістику, використовуються у практиці ЗМІ як допоміжний (згадаймо "Епіцентр" з формалізованим телефонним опитуванням глядачів) чи як головний спосіб дослідження проблем. Найбільшої популярності набули, наприклад, експерименти, проведені в 105 "Литературной газете" Анатолієм Рубіновим ще у 70-х роках і детально описані ним у книзі "Операції без секретів"1. До соціологічних експериментів журналісти, хоч і зрідка, вдаються сьогодні. Про один з таких експериментів, пов'язаний зі збором підписів на підтримку міфічного кандидата у президенти України, який провела газета "Високий Замок", ми вже розповідали у розділі про задум твору. Дуже важливо, щоб журналіст сьогодні вмів скористатися методами соціологічного дослідження, був соціологічне грамотним. Це теж одна із ознак професіоналізму сучасного працівника ЗМІ. Збір і систематизація матеріалу, як видно, є важливою частиною процесу журналістської праці. Від нього теж залежить кінцевий результат творчості. Допущені помилки на цьому етапі праці нелегко, а часто й неможливо виправити за робочим столом. Якщо людині без відповідних здібностей важко навчитись добре писати чи говорити перед мікрофоном, то навчитись сумлінно, за певною системою добирати матеріал може майже кожен. Питання для контролю 1. Вміння шукати й опрацьовувати інформацію - складова частина професіоналізму журналіста. 2. Загальне поняття про джерела і методи збору інформації. 3. Метод спостереження в журналістиці. 4. Документ як джерело інформації і способи його вивчення. 5. Інтерв'ю як метод збору оперативної та аналітичної інформації. 6. Соціологічні методи збору інформації. Список літератури Методьі журналистского творчества. М., 1982. Зубанич Ф. Діалоги серед літа. К., 1982. Лизанчук В., Кузнецова О. Методи збирання і фіксації інформації в журналістиці. К.,1991. Прилюк Д. Теорія і практика журналістської творчості. К., 1983. Шумилина Т. Не могли бьі вьі рассказать... М., 1976. 9. КОМПОЗИЦІЯ, КОНФЛІКТ, СЮЖЕТ ТВОРУ Уже у процесі збору інформації, її систематизації і первинного осмислення журналіст, як і будь-який літератор, думає над структурою, будовою майбутнього твору. Залежно від задуму, кількості зібраної'інформації, обсягу виступу та багатьох інших об'єктивних причин і архітектоніка виступу буде різною. Зібраний різноманітний і часто суперечливий фактаж треба вмістити у кількох сторінках літературного тексту чи хвилинах ефірного часу. Який факт, який епізод відібрати, яку деталь використати, який сюжетний хід застосувати, а що залишити у пам'яті чи записнику? Як компонувати і у якій послідовності викласти, який прийом застосувати, як розкрити життєві суперечності і підвести читача до певних висновків, а можливо й вчинків? Ці та інші питання постають перед досвідченим журналістом ще до того, як він сяде за стіл. "Правда, - слушно зазначав Дмитро Прилюк, - вже на стадії задуму, коли майбутній твір народжується в свідомості автора як ще далекий і невизначений обрис, певний порядок викладу вже намічається, бо впорядковується спостережений фактичний матеріал і враження від нього, зароджується намір по-своєму їх викласти і донести аудиторії. Але в подальших творчих зусиллях та пошуках той первинний обрис може змінюватись або й зникнути зовсім, натомість народжується новий, більш продуманий і обгрунтований"1. Отже, ще на стадії виношування задуму, створення концепції, збору інформації, формування публіцистичної ідеї неодмінно постає питання про компонування майбутнього твору. З теорії відомо, що композиція (від лат. сотрозНіо - складати, створювати, поєднувати, компонувати) - це зумовлена задумом, змістом побудова літературного твору, поєднання частин, компонентів, їх гармонія, співвідношення. Але розуміння того, що таке композиція твору, ще не означає вміння практично втілювати задум у відповідну форму, об'єднувати епізоди, факти, події у єдине ціле. Мабуть, ніколи так не відчуваються єдності змісту і форми, думки і структури твору, задуму і жанру виступу, як у процесі компонування твору. Справді, аналізуючи твір, незалежно від того, новела це чи стаття, повість чи репортаж, - цієї органічної єдності не відчуваєш. Нерідко виникає ілюзія незалежності, автономності форми стосовно змісту. А ось під час написання власного твору, коли на журналіста навалю- 1 Див.: Рубипов А. Операции без секретов. М.. 1980. 106 1 Прилюк Д. Теорія і практика журналістської творчості. С. 159. 107 ється велика кількість зібраної інформації, таке відчуття відсутнє. Не випадково на запитання про те, що найважче в процесі написання аналітичного виступу, багато хто. не задумуючись, відповідає: "Організація життєвого матеріалу". Матеріал чинить опір, не піддається систематизації, не вкладається ні у визначений розмір, ні у вибрану форму викладу. Тут автор переживає чи не найбільші труднощі. Трапляється, що журналіст так і не може здолати цих труднощів, залишається на поверхні фактів і подій, вдаючись до опису за принципом: "Був там - побачив те і те..., розмовляв з тим-то і почув таке..." Недовершений у композиційному плані твір - це, як правило, недоношений, недодуманий до кінця журналістський виступ, коли окремі факти, враження, цифри, епізоди не уклались у композиційне довершений текст, до якого важко щось додати і з якого важко щось викинути. Найпершою передумовою довершеності журналістського твору є таке входження у зібраний фактаж, коли автор здатний охопити всі факти, що відносяться до теми, піднятись над ними, тримати їх всіх у голові, без жодних записів. Мабуть, не випадково один з досвідчених журналістів жартома радить перед тим, як сідати писати. . . загубити блокнот. У цьому жарті - частка істини: коли факти, цифри, думки стануть надбанням пам'яті, глибоко увійдуть у свідомість, блокнот буде зайвим. Твір буде струнким, якщо він матиме серцевину, те головне, довкола чого групується похідне, часткове, менш важливе. У творах різних жанрів різними за характером є і цементуючі вузли. Зокрема, у замітці - це факт. З нього, як звичайно, замітка починається. Факт є композиційним центром замітки. Довкола нього групуються подробиці, частковості, загальний фон. Візьмемо пер-шу-ліпшу замітку - і ми переконаємось у цьому. "22 охтирські офіцери дослужились... до квартир"1 - повідомляється у заголовку однієї з інформацій традиційної для газети рубрики. У тексті говориться, що напередодні Дня Перемоги, 8 травня, у місті Охтирка Сумської області відбулося вручення ключів від квартир офіцерам Міністерства оборони, які служать у місцевому гарнізоні. І далі з'ясовуються подробиці: присутність на церемонії заступника міністра оборони, оцінюється подія, говориться про те, що в тому ж Охтирському гарнізоні без квартир залишається понад 400 родин військовослужбовців, а всього по Україні поліпшення житлових умов потребує 56,5 тисяч родин офіцерів і прапорщиків тощо. В основі звіту - важлива розмова. Своєрідним стержнем є перебіг розмови - збори це чи сесія, конференція чи нарада. Тут бага- 1 День. 1999. 15 трав. 108 то важить вміння відібрати головне, найсуттєвіше і зробити його центром розповіді. Прикладом може бути невеликий звіт газети "Україна і світ сьогодні", надрукований під назвою "Чого чекає Україна від Європейського Союзу: Президент Кучма на зустрічі з "трійкою міністрів країн ЄС обговорив шляхи активізації відносин України з Євросоюзом"1. У звіті стисло викладені заяви учасників зустрічі, повідомляється про те, де і коли відбудеться наступний саміт." Композиційною основою репортажу є подія. Хід події, її перебіг становить своєрідний хребет твору, що надає йому відповідної динаміки. У газетному репортажі про подію розповідається, у телевізійному репортажі вона наочно відтворюється. Глядач стає ніби її співучасником, очевидцем. Мистецтво тележурналістів - відзняти і продемонструвати найсуттєвіші моменти події, вдало їх пояснити, прокоментувати. В основі кореспонденції лежить конкретне явище, система однорідних фактів. У статті має бути- наявний розвиток думки на основі, як правило, різнопланових фактів і явищ. Ще по-іншому компонується оглядовий матеріал. У його композиційній основі - система взаємозв'язаних-подій, які не так аналізуються, як встановлюється тенденція їх розвитку за певний відрізок часу. Такими бувають тижневі, місячні чи навіть річні огляди політичних, економічних, літературно-мистецьких явищ. Цементуючою ланкою в них є відповідним чином підібрана система фактів, скріплених авторською думкою у відповідному просторі і часі. Це добре видно на прикладі тижневих радіо- і телеоглядових передач, скажімо, "Тиждень", "Сім днів", "Подробиці тижня". Не говорячи про зміст, політичне спрямування цих і подібних оглядових передач, зазначимо, що їх автори не завжди дотримуються оглядового принципу композиції, коли головний акцент робиться саме на встановленні певних тенденцій розвитку. Натомість нерідко маємо просто серію репортажів чи коментарів, не зв'язаних між собою змістовно і композиційне. У періодиці помітні тенденції відродити ревю - оперативні огляди поточних подій, які об'єднані спільною, переважно злободенною темою. Тривалий час на українській "Свободі" такі, досить небанальні й дотепні ревю робив Сергій Набока. Львівська газета "Поступ", скориставшись традиціями галицької преси, відродила своєрідні гумористичні ревю, аналізуючи "плин часу". Композиція таких оглядів асоціативна, широко використовується мовний галицький колорит1. 1 Україна і світ сьогодні. 1999. 16-22 квіт. 1 Поступ. 1999. 12 серп. 109 Ще складнішою є композиція творів, які можна віднести до художньо-публіцистичних жанрів - есе, нарису, фейлетону. Крім аналізу фактів і явищ, проблеми розкриваються через людей, шляхом образного відтворення і узагальнення дійсності. А це неможливо без розгляду життєвих суперечностей, без відображення конфліктів. Конфлікт у журналістському творі - це відображення, як правило, документованих, реальних суперечностей життя. На відміну від художнього твору, для якого характерне узагальнене відтворення, у журналістському суперечності об'єктивної дійсності відтворюються безпосередньо. Завдання журналістики полягає в тому, щоб оперативно підмітити реальні суперечності на конкретних життєвих прикладах, сформулювати практичну проблему, що вимагає розв'язання, вивчення, дослідження, обговорення. Журналіст не видумує суперечностей, він знаходить їх у реальному житті. І чим швидше вони будуть помічені і чим точніше і чесніше відтворені ЗМІ, тим більша надія на їх розв'язання й уникнення соціальних, економічних, політичних катаклізмів. У цьому прогностична, "лікувальна" функція мас-медіа. Інше питання, чи суспільство хоче прислухатися до цих сигналів преси. ЗМІ переповнені матеріалами, які повідомляють, описують, а нерідко й аналізують ті життєві суперечності та невідповідності, які породжує життя. Часто в одному номері часопису, у випуску інформаційних вісників називається стільки життєвих конфліктів, що їх вистачило б на кілька романів. І якщо подієва інформація про них повідомляє, якщо у відповідних звітах вони описуються, то в інтерв'ю, статтях і оглядах робиться спроба їх аналізу, шукаються можливі шляхи розв'язання суперечностей. Така вже людська натура, що, прагнучи уникати конфліктів у власному бутті, людина цікавиться творами журналістики, літератури, в яких зображуються гострі суперечності. Про це переконливо свідчить редакційна пошта, дані конкретно-соціологічних досліджень. Зрештою, кожен з нас як читач чи слухач може переконатись на власному досвіді. Цю людську слабість так чи інакше "експлуатують" ЗМІ. Та нас цікавить у цьому випадку механізм народження структури аналітичного журналістського твору, вибудуваного на суперечності, на конфлікті, те, що відбувається неусвідомлено, за дивовижними законами творчості. Ось лише два публіцистичні роздуми Мирослава Мариновича з його книги "Україна: дорога через пустелю". Перший називається "Не заблукати в стереотипах" і в ньому розглядається один з багатьох "тугих вузлів" історії: українсько-єврейські взаємини. Граматика цих взаємин завжди знала найвищі 110 ступені порівняння. Два народи, на думку автора, завжди жили за неспівмірними моделями виживання: євреї виживали у розсіянні поміж чужими народами, українці - в умовах бездержавності. Щоб вижити, євреї мусили орієнтуватися на сильнішу націю. Українська такою не була. "Досі реакція української сторони на нелояльну щодо неї орієнтацію євреїв не встигала піднятися вище рівня умовних суспільних рефлексів: сумні обставини національних поразок змушували нас відповідати на ворожість не аналізом її причин, а зустрічною ворожістю. Однак ця задавнена проблема має своє несподіване розв'язання. Найкращий спосіб іїе ворогувати з євреями, які відмовляються стати на бік слабосилого, - це стати сильним самому"1. Не вникаючи у суть протиріччя, не беручись оцінювати саме таку позицію автора, необхідно наголосити на суто публіцистичному розгортанні конфлікту: його логічному аналізу. Розгляд суперечностей веде до формулювання проблеми. "Це ілюзія, - пише автор, - що позбутися власної анемії можна тільки вигнавши з України всіх чужинців, з-поміж них і євреїв, або силоміць змусивши їх діяти за схемами логічними для українців. Імунітет виробляється не стерилізацією середовища, в якому живе організм, а відновленням його власних опорних сил. Коли йдеться про народ, то це сили духовні, бо військова потуга вторинна. . . "2 Ще один приклад втілення конфлікту в полотно публіцистичного твору дещо іншої жанрової модифікації. Ідеться про "Відкритий листГ. Померанцу". Тут теж суперечність, висловлена в логічно-образній формі. Однак у цьому випадку - діалог, внутрішнє заочне спілкування. Це вже полеміка, суперечка двох у чомусь близьких, але не у всьому, людей. Публіцист не може погодитись із думкою відомого правозахисника про те, що "особа вища од держави, вища од народу". Він вважає й обгрунтовано відстоює ідею: "Не можна забезпечити права особи, не захистивши » національні почуття"3. Хід авторської думки породжує неповторний композиційний візерунок твору. Аналіз найрізноманітніших журналістських творів, при всій їх неповторності, виявляє одну спільну закономірність: та чи інша життєва суперечність реалізується як певне зіставлення, зіткнення. Конфлікт, у свою чергу, викликає запитання, проблему, якщо це не елементарне повідомлення про факт, подію. Пошук відповіді на питання, поставлене самим життям, змушують журналіста до роздумів, щоб переконати читача у правильності своєї позиції- 1 Маринович М. Україна: дорога через пустелю. X.. 1993. 2 Там же. С.34. ' Там же. С.42. 111 І тут виявляється суттєва відмінність між структурою художнього і публіцистичного твору. Якщо у художньому творі конфлікт реалізується у сюжеті, тобто у системі подій, взаємин між персонажами, розкритті їх характерів у дії та вчинках, то у журналістському творі реальна життєва суперечність розкривається переважно за допомогою логіки понять. У цю систему понять, логічних умовиводів можуть органічно включатися сцени, зіткнення конкретних позицій живих, невидуманих людей. Головним у публіцистичному творі є авторська думка, яка це* ментує увесь життєвий матеріал. Дія, яка розгортається у журналістському творі, не завжди завершена. Суперечність між реальним і бажаним потребує вирішення насамперед у самому житті. ; Конфлікт журналістського твору - це нерідко суперечність між тим чи іншим життєвим явищем і позицією автора. Такий конфлікт лежить в основі статті, огляду, навіть рецензії. Автор може заперечувати відтворювані явища як негативні. Це характерно майже для всіх критичних виступів, а їх сьогодні немало. Розповідь тримається саме на такому протиставленні. Воно ж є засобом зацікавлення читача, акцентує його увагу, хоч у традиційний літературний сюжет не виливається. Що ж таке сюжет у трактуванні теорії літератури? Сюжет (від франц. зіцеї - предмет) - це система відтворених чи створених уявою художника подій, взаємин між персонажами, розкриття їх характерів у вчинках, поведінці. Паралельно вживається термін фабула (від лат. ГаЬиІа - розповідь, казка, байка) - поданий у причинно-часовій послідовності ланцюг подій, пригод, випадків. Фабулу ще визначають як хронологічне розгортання подій і думок. Іноді навіть говорять про фабулу статті чи рецензії, маючи на увазі об'єднання в нерозривне ціле подій і думок. "Цей літературний термін, - зазначає Дмитро Прилюк, - найбільш точно виражає смисл формотворчих процесів, які мають місце в журналістиці. Якщо факт - це фабула, то розкриття його і є розгортання фабули в просторі й часі з метою повнішої передачі змісту"1. І все ж термін "сюжет" досить міцно увійшов у журналістську практику. Пояснюється це декількома причинами. По-перше, у частині журналістських творів наявний сюжет або елементи сюжету в його традиційному розумінні, тобто як зв'язки і суперечності, і взагалі взаємовідносини людей. Такий сюжет характерний насамперед для художньо-публіцистичних жанрів - нарису, фейлетону, памфлету. Основою такого сюжету є, як правило, реальні життєві події, які журналіст відтворює з документальною точністю або вдаючись 1 Прилюк Д. Теорія і практика журналістської творчості. С. 179. 112 до зміни прізвищ, не називаючи точного місця події. Іноді, як у сатиричних жанрах, ці імена і місце події настільки прозорі, що всім зрозуміло, про що і кого йде мова. Але судового позову за образу честі й гідності подати не можна. Питання делікатне як з моральної, так і з правової точки зору. ,Досить згадати серію публікацій Сергія Рахманіна в тижневику "Зеркало недели" у 1999 році, побудованих у формі драматичних діалогів, вигаданих, але недвозначно вгадуваних політичних діячів найвищого рангу. Такі сюжети - одне з можливих композиційних рішень публіцистичного задуму/ Українська журналістика, гумористика і сатирична публіцистика мають солідний творчий досвід у розробці таких сюжетів, починаючи від Володимира Самійленка, Остапа Вишні, Костя Котка і продовжуючись у творчості нашого сучасника Євгена Дударя. В останнього є власний сюжетно-сатиричний арсенал з постійним місцем дії - хутором Мозамбік - і традиційними персонажами. Ще з більшою підставою маємо право говорити про використання у журналістських творах певних елементів сюжету. Навіть у побудованих на розгортанні певної думки, ідеї чи асоціативних за структурою творах цілком реальні певні елементи сюжету. Адже автор публіцистичного виступу, на відміну від наукового трактату, не цурається опису певних епізодів, картин, життєвих пригод та історій, це своєрідні сюжетно-фабульні відгалуження, які в особливий образний спосіб поглиблюють основну думку твору. Характерна в цьому відношенні уже згадувана серія публікацій "Голосу України" під загальною назвою "XX століття: українські акценти...", що її ведуть Віталій Абліцов, Віталій Жежера, Володимир Краснодемський. В основі розповідей - історична доля України передвоєнного та повоєнних десятиліть. Цей своєрідний історичний зріз, опис подій і фактів особливо доповнюється певними сюжетними відгалуженнями - розповіддями про життя людей, драматичних персонажів епохи. Йдеться, наприклад, про масові репресії, коли заарештовані під тиском фізичних і моральних тортур визнавали себе агентами декількох іноземних розвідок водночас. Матеріал так і називається "Аж 170 мільйонів подвійних агентів"1. Розповідь драматична, трагічна, доповнюється життєвими історіями. Насамперед про маловідоме широкій публіці психічне захворювання Володимира Сосюри при втручанні самого Сталіна. А також історія з геніальним українським поетом Тодосем Осьмачкою, який, вирвавшись з пекла, до смерті страждав манією переслідування. Кажуть, не лягав спати, поки не переконався, що Голос України. 1999. 14 серп. 113 десь під ліжком чи в іншій шпарині не заховався агент КДБ. Нар&.| шті, історія арешту Максима Рильського, який зводив наклепи н; самого себе. Без цих вставних документальних новел матеріал гато б втратив. І По-друге, термін "сюжет" міцно закріпився у практиці телеба*| чення. Тут під сюжетом прийнято розуміти короткі подієві репер-1 тажі. Власне інформаційні передачі, крім монологів ведучого,! складаються із низки фабульних фрагментів, побудованих на від-1 знятих документальних кадрах за законами драматургії. Якщо спробувати розкласти типовий, так би мовити, журна*-, лістський твір на структурні компоненти, то тут виявлено характерні елементи. Насамперед це повідомлення про факти, події. Та-; кож їх описи, словесні чи телевізійні відтворення баченого, почуто-ї го. Це можуть бути цифри, статистичні дані, а також епізоди, сце-, ни. В журналістському творі органічно поєднуються певні описи; подій, екскурси в минуле, а також відтворення картин природи, обстановки. Сюди ж можна віднести образи людей чи їх груп, роз-і криття людської, національної, соціальної сутності персонажів через їх характеристику, діалоги, монологи. У цілому домінує авторська думка. Всі структурні елементи підпорядковані художній, доцільності. Досконалий композиційне твір матимемо тоді, коли з І нього без шкоди для змісту не можна буде вилучити жодного епі- І зоду, жодного факту, думки. Композиція твору визріває, формується у процесі виношування задуму, збору і систематизації матеріалу. Робота над композицією потребує серйозних творчих зусиль і тісно пов'язана з визрівай-ням змісту твору. Можна з певністю сказати: коли вдалось осмислити матеріал, добре його продумати, твір буде композиційне струнким. І, навпаки, непродуманий виступ буде композиційне недовершеним. У структурному відношенні аналітичний твір значно складніший від інформаційно-описового. Він повинен мати своєрідний смисловий чи образний стержень, довкола якого групуються окремі судження, епізоди, факти, образи. Роль сюжету в публіцистичному творі значно менша, ніж у.творі белетристичному чи драматургічному. Публіцистичний твір композиційне найближчий до лірики з ,її законами асоціативної будови, хоч природа лірики і журналістики суттєво відрізняються між собою. У більшості журналістських творів можна говорити про фабулу як про послідовне розгортання епізодів, описів, думок, подій. Прагнення досконалості - це, крім всього іншого, прагнення структурної досконалості твору.