нові шпори

1.       Суть сентименталізму як напрямку в літературі. Представники сентименталізму в Європі та слов’янському світі зокрема.

Виник як реакція проти просвітницького раціоналізму і літературних традицій класицизму. Письменники-сентименталісти надавали перевагу людським почуттям, захоплювалися природою і виводили як героїв простих людей. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Лорен­са Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії». Характерні ознаки: почуття як основна людська цінність і вимір, меланхолійна мрійність, песимізм, почуттєвість, особистіс-ність переживань тощо.

Сентиментальний культ почуття зумовлює більш широ­кий, ніж у класицизмі, інтерес до внутрішнього світу люди­ни, до її психології. Сенти­менталістові важливо саморозкриття, оголення складного психічного життя, що відбувається в ньому, а не об'єк­тивна користь його творів. Письменник-сентименталіст обирає з низки життєвих явищ і подій саме такі, які здатні розчулити читача, зворушити його, примусити хвилюватися. Автори сентименталістських творів звертаються до тем, які неодмінно приводять до глибокого переживання як свого, так і читача: вони опи­сують страждання самотньої людини, нещасливе кохан­ня, а нерідко й смерть героїв: у сентименталістів уже немає жанрів «високих» і «низьких», усі вони є рівноправними.. Зміни відбуваються в усіх родах літератури. В епосі панують жанри подорожніх нота­ток («Сентиментальна подорож» Л. Стерна, «Подорож з Петербурга в Москву» О. Радищева), епістолярного роману («Страждання юного Вертера» Гете, романи Річардсона), з'являється сімейно-побутова повість («Бідна Ліза» М. Карамзіна). В епічних творах сентименталізму важливу роль відіграють елементи сповіді («Сповідь» Ж.-Ж. Руссо) та споминів («Черниця» Д. Дідро), що надає можливості глибшого розкриття внутрішнього світу персонажів, їхніх почуттів і переживань. Жанри лірики,— елегії, ідилії, мадри­гали, послання, — мають на меті психологічний аналіз, розкриття суб'єктивного світу ліричного героя. Янка Купала (Іван Луцевич) – представник трагічного сентименталізму «Розкидане гніздо», «Тарасова доля», Жуковський «Людмила», «Світлана».

2.       Суть романтизму як напрямку в літературі. Представники романтизму в Європі та слов’янському світі зокрема.

Романтизм – народність, захоплення фольклором і мистецьокою творчістю. Найбільша свобода творчості художника та повна самодостатність літератури. ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. Представники: Жуковський , Пушкін, Лермонтов, ПАІСІЙ ХІЛЕНДАРСЬКИЙ - фундатор романтичного напрямку, чернець, написав працю "Історія слов'яноболгарська", Петко Славейков, перекладач творів ТГШ, Франциск Богулевич «Білоруська дудка», Юліуш Словацький  «Марія Стюарт», поема «Ангеллі», Міцкевич «Кримські сонети», «Пані Твардовська», «Конрад Валленрод», «Пан Тадеуш», «Дзяди». Європа: Брати Грім, Гофман, Гейне. Озерна школа: Водсворд, Кольрідж, Гюго, Меріме, Жорж Санд, Стендаль.

3.       Суть символізму як напрямку в літературі і публіцистиці. Представники символізму в Європі та слов’янському світі зокрема.

Літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку ХХ ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера і поглядах Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Основоположниками його були Поль Верлен і Стефан Малларме. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.Песимістичний, апокаліптичний зміст текстів.  Представники: Блок, Іванов, Бєлий, Мережковський, його дружина Зінаїда Гіппіус, Філософов, Бальмонт.

Карл Гаврічек Боровський, антиавстрійського спрямування, ЯН Неруда, цикл віршів «Цвинтарні квіти», Ярослав Врхліцький поема «Бар-кохба» - провідник єврейського повстання.

Символізм — літературний напрям кінця XIX — початку XX століття, основною рисою якого є те, шо конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. Символізм народжується у Франції і поширюється в інших європейських країнах (Англія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Норвегія, Росія). Втім, конкретні й буденні предмети та явища не відкидаються символістами цілком. Крізь них символісти завжди бачать дещо незвичайне, містичне, непізнаванне. Єдиною метою літератури, за словами Стефана Малларме, є не називати предмет, а «натякнути» на нього. Саме таке мистецтво натяку, «абсолютне володіння цим таїнством», і створює символ.

Представники: в Європі – Бодлер, Рембо, ранній Маларме, в словсвіті – Росія - Д. Мережковсь-кий, 3. Гіппіус, К. Бальмонт, Φ. О. Блок, Україна – Тичина, Рильський, Кобилянська. «Як літературна течія, - писав Ф.Сологуб, – символізм можна охарактеризувати в прагненні відобразити життя в цілому, не із зовнішньої тільки його сторони, не з боку приватних його явищ, а образним шляхом символів, зобразити по суті те, що, криючись за випадковими, розрізненими явищами, утворює зв'язок з Вічністю, із вселенським, світовим процесом

4.       Літературна алегорія – визначення, публіцистичні ознаки, приклади.

Спосіб двопланового художнього зображення, що грунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями з характерними ознаками приховуваного. Алегоричні образи переважно є втіленням абстрактних понять, які завжди можна розкрити аналітично, вони найяскравіші у літературних байках і сатиричних творах. На А. грунтуються притчі, апологи, параболи, які здавна вико-ристовувалися у релігійних проповідях, полемічних творах, шкільній релігійній драмі. Приклад:  «Лабіринт світу і рай серця».

5.       Спільне та відмінне між літературою і публіцистикою (ілюстрація відповіді прикладами).

Спільні ознаки: єдиний виражальний засіб – слово; мають суспільно значиму мету і завдання; наявність шкіл та найкращих представників (у літературі – шокла італійського сонету (Петрарка), школа російського роману; християнська публіцистика).

Відмінні ознаки: Публіцистика базується на конкретних категоріях (поняттійний апарат), література – здебільшого на сюжетних лініях; П. Тяжіє до ж-ки і є вищим її щаблем; П. Стисла за формою, однак насичена за ідеєю; у П. Присутня позиція авторського Я; у Л. Автор використовує здебільшого вигадані образи; Л. – образ, зміст, творчий вимисел, П. – злободенність і раціоналізм; публіцист пропонує вихід із ситуації.

6.       Тематика публіцистичних дискурсів слов’янського світу.

Війна і мир; більшовизм як суспільне зло; вегетаріанство як крок до християнізації; заборона смертної кари; визволення з-під колоніального гніту; реформа церкви; реформа освіти;

Трагедії Чорнобиля, Афганістану; неминучий розпад імперії, зокрема СРСР; занепад європейської цивілізації; демографічна криза;расова дискримінація.

7.       Ціннісні та вартісні завдання курсу «Слов’янський світ: література і публіцистика».

Ціннісна орієнтація – ставлення людини до фактів, явищ навколишньої дійсності з огляду на їх важливість, значимість; ставлення людини до матеріальних та духовних цінностей, система її установок, переконань, переваг, що виражаються в її поведінці. Публіцистика – площина-зазначення людських вартостей, всеохопний засіб формування особистості, вияв динамізмі людського духу, система світоглядних орієнтацій людства, глибинний пласт його духовної культури.

8.       Літературні утопія та антиутопія – визначення, ознаки та зразки.

Фантазія, вимисел, мрія, що не збувається. Термін «утопія» вперше з'явився у творі Томаса Мора (так в його творі називався острів, на якому було створено ідеальне суспільство). На даний момент «утопія» виступає в якості літературного жанра, наближеного до наукової фантастики. Зазвичай автор має непохитну віру в бездоганність проголошеної ним ідеї.

Як реакція на популярність утопій, в літературі з'явився і новий жанр з протилежним спрямуванням - антиутопія ( « 451 за Фаренгейтом  » ,1953, Рей Бредбері та інші.)

«Утопія» ( Томас Мор , 1516 ),«Місто Сонця» ( Томмазо Кампанелла, 1602 ),«Христіанополь» (« Фортеця Христа або опис республіки Христіанополь», Йоган Валентин Андрее, 1619 )

Зазвичай характеризується пригноблюючим суспільним контролем, здійснюваним авторитарним або тоталітарним урядом. Вперше термін «антиутопія» (англ. dystopia, anti-utopia) вжив англійський філософ і економіст Джон Стюарт Мілл в 1868 році. Франсуа Рабле, «Гаргантюа й Пантагрюель», Джонатан Свіфт, «Подорожі Гулівера», Жуль Верн, «П'ятсот Мільйонів Бегуми»

ПОЛЬЩА

1.       Позиція Єжи Єнджеєвича щодо слов’янського братерства у науковій повісті «Українські ночі або родовід генія».

Адвокат України у Європі. Преші роки життя – Катеринослав. «Українські ночі або родовід генія» - найкраща белетрестична біографія (Шевченка). Перекладач творів Ліни Костенко, Коцюбинського, Шевченка на польську мову. Є.Єнджеєвич показав геніального поета національним пророком і вождем, полум`яним борцем за державну самостійність. У творі відображено перебування поета 1846 на Волині. о влітку 1843 року Т.Шевченко разом із Пантелеймоном Кулішем приїздив у містечко Олександрівка, де мешкав автор кількох історичних повістей, критик і фольклорист, представник «української школи» в польській літературі Міхал Грабовський. «Вони поїхали до Олександрівки. Автор «Коліївщини і степів» прийняв їх гостинно. Був приємно здивований тим, що Шевченко так добре говорить польською. Обіцяв йому допомогти…» (щодо розповсюдження альбому «Мальовнича Україна». — В.П. ). Єнджеєвич оповідає про зустріч із Міхалом Грабовским із подробицями, які начебто мають означати, що користувався він надійним джерелом. Проте жодного іншого джерела, яке б підтверджувало факт поїздки Шевченка до Олександрівки, не зафіксовано. Сам П.Куліш у спогадах «Майже півстоліття тому» детально описав свою подорож 1843 року до олександрівського «Абботсфорду», проте в них жодним словом не згадується, що його супутником був Шевченко.

2.       Природа панславізмів у науковій есеїстиці Єжи Єнджеєвича. культурна і політична течія серед слов'янських народів, в основі якої лежать уявлення про етнічну і мовну спорідненість слов'ян, необхідність їх політичного об'єднання.

Панславістська концепція за умови скасування імперських претензій Москви;

Шевченко – революціонер (Мадзіні в Італії, Ортега-і-Гассет в Іспанії);

Балканська федерація

Концепція УБЛ: незалежність України, Білорусі, Литви з відмовою польських претензій на Львів і Вільнюс – як основа майбутніх дружніх відносин Польщі і Росії.

3.       Європейські революції і постать Тараса Шевченка у науковій есеїстиці Єжи Єнджеєвича. Див. пит.1.

4.       Особливості релігійно-містичної творчості Адама Міцкевича.

Народився на хуторі Заоссє, біля Новогрудка, нині Білорусь, в сім'ї адвоката та збіднілого білоруського шляхтича Миколи Міцкевича. Мати поета походила з сімї хрещених євреїв-франкістів. За організацію і участь у підпільних товариствах у 1824 р. був висланий у віддалені губернії Польщі, а згодом у листопаді прибув до Петербурга, звідки потрапив у Одесу, де працював учителем в Ришельєвському ліцеї. В Україні він залишався понад дев'ять місяців, постійно цікавлячись суспільним і культурним життям, фольклором та історією. написано більшість його сонетів, в тому числі «Кримських», балади: «Воєвода», «Дозор». Подібно до багатьох інших своїх побратимів по Алоллону, Міцкевич також закінчив свій шлях у пристановищі безплідної реліґійної містики, і це був не тільки лоґічний кінець ідейного напряму, а й одночасно банкротство поезії як такої. Незабаром після поразки повстання співець польського націоналізму замовк

5.       Месіанізм польської нації у літературно-публіцистичній творчості польських мислителів («Дзяди», «Ангеллі»).

 Коли на початку 1847 року царські жандарми влаштували розгром Кирило-Мефодіївського товариства (яке в заведеній ними справі проходило як «Украйно-Славянское общество»), то серед вилучених у молодих київських «братчиків» матеріалів виявилися й твори політемігранта Адама Міцкевича — заборонена в Росії поема «Дзяди» та «Книги польського народу і польського пілігримства». Пілігрими в розумінні Міцкевича — це мандрівники мимоволі, польські емігранти, які після поразки польської «ребелії» 1830—1831 рр., жорстоко придушені Миколою I, розбрелися по світах. Проте вони, вірив поет, усе одно тримають курс на святу землю — вільну Польщу й рано чи пізно зуміють-таки досягти її. «Душа польської нації — Польське пілігримство», — цими словами починаються пройняті ідеєю національної свободи. Такий же лаконічний — у дусі Книги книг — виклад національної історії. Та ж віра в націю, яка обов’язково пробудиться.

Крамольний подих свободи, спрямований проти російського самодержавства, «експерти» третього відділення помічали й у поемі А.Міцкевича «Дзяди». Текст її теж вилучали у кирило- мефодіївців — разом із рукописами поеми Тараса Шевченка «Сон» та «Кавказ». І тут починається тема «трьох Петербургів» — трьох, оскільки поруч із іменами Міцкевича й Шевченка виринає ім’я Пушкіна з його «Мідним вершником». Цим твором російський поет, як відомо, вступив у суперечку з автором «Дзядів». Третю частину своєї поеми, яка спонукала Пушкіна до полеміки, А. Міцкевич написав у Дрездені навесні 1832 року та надрукував у Парижі в листопаді. Мине менше року, і з’явиться «Мідний вершник». Міцкевич написав політичну сатиру на російський абсолютизм, «серце» якого — Петербург. Російські дороги, прокладені навпростець, через пустелі й місця колишніх осель та поруйнованих замків (бо так звелів примхливий царський палець!); дух величезної казарми, начиненої полками, що «з царського указу ідуть зі сходу, щоб гнобити північ, а інші з півночі йдуть на Кавказ», легіони вислужливого чиновництва, звиклого до казнокрадства... І як символ самодержавної Росії — жандармська кибитка, що мчить, не вибираючи дороги, а в ній, можливо, французький чи швабський король, який раптом потрапив у неласку «жандарма Європи», чи й сам генерал Єрмолов, підкорювач Кавказу, якого у «Кавказькому бранці» славив О.Пушкін... Поему «Дзяди» писав патріот Польщі, поему про мідного вершника — патріот Росії. Чи ж дивно, що вони виявилися зовсім неоднаковими за змістом — ці два патріотизми? Один — самооборонний, другий — сповнений екзальтованої гордині...

Після повернення в Італію в 1837 p. Словацький написав поему «Ангеллі» («Anhelli», опубл. 1838). Ця філософсько-символічна поема — притча про народ і його вождя-пророка, про розпорошення польських емігрантських і революційних сил, про нову боротьбу за свободу Польщі, яку провадитиме не еміграція, а весь польський люд. Поема відзначається дуже складною стилістикою, її символізм і алегоризм близькі до барокових. Образи дантівського "Пекла" своєрідно відбилися в поемі Ю. Словацького "Ангеллі", де видіннями людських мук були наповнені дикі ліси сибірського вигнання.

6.       Літературно-публіцистичні ознаки країн слов’янського середовища.(9)

Ідея панславізму (в Росії - своя, у Польщі – на основі польського месіанізму); використання кириличного шрифту уболгар, українців, білорусів, росіян, сербів...латиницю – поляки, чехи, серби..лалала. Спільні теми: (теми див. у поперед. пит.) Літ. ознаки: спільні жанри:запозичення їх у західно-європейців, наслідування західницьхої літератури.

Протистояння католицької і православної церков(Чаадаєв, Гоголь); неспівмірне функціонування слова і діла

7.       Польські Нобелівські лауреати та їх вартісні заслуги перед батьківщиною.(10)

Генрик Сенкевич «Камо грядеши»,Чеслав Мілош «Вибрані твори», Шимборська Віслава «за поезію, яка з іронічною точністю проявляє історичні та біологічні явища в контексті реальності людства». Своє творче кредо Віслава Шимборська висловила у лекції з нагоди вручення премії: «Натхнення, чим би воно не було, народжується з невтомного „не знаю“… Тому так високо ціную [ці] два малих слова… Вони розширюють наше життя до просторів, які містяться в нас самих, і просторів пізнання нашої прекрасної Землі», Три слова найдивніших Коли вимовляю слово Майбутнє, перший склад відходить вже до минулого. Коли вимовляю слово Тиша, нищу її. Коли вимовляю слово Ніц, створюю щось, що не міститься в жоднім небутті. Юзеф Ротблат роман «Селяни», Лех Валенса «Як борець за права людини».

8.       Журналістська та видавнича діяльність Єжи Гедройца.

Найвизначніший слов»янський політик і публіцист. Заснував видавництво «Літературний інститут в Римі», У студентські роки був головою організацій «Корпорація Патрія» і «Міжкорпораційне коло», діячем студентської організації «Державницька думка», міжнародного відділу Центрального комітету Спілки студентської молоді, редактором часописів «Академічний день» і «Бунт молодих» (з 1936 року «Політика»). 1947 року — видавець та головний редактор часопису Kultura. У жовтні 1947 року переїздить до Мезон Ляффіт під Парижем, де розгортає широку видавничу діяльність, співпрацює з видатними польськими еміграційними публіцистами та письменниками: Юзефом Чапським, Єжи Стемповським, Константином А. Єленським, Юліушем Мерошевським, Чеславом Мілошем, Вітольдом Ґомбровичем, Ґуставом Герлінгом-Ґрудзінським. З 1953 року — ініціатор видання «Бібліотеки Культури», з 1962 року видає «Історичні Зошити», присвячені новітній історії Польщі та країн Центрально-Східної Європи. До вересня 2000 року вийшло 511 томів «Бібліотеки Культури», серед яких — 132 числа «Історичних зошитів» і 636 видань «Культури».

Входив до складу редакційної колегії російського дисидентського часопису «Континент», був членом редакційної ради українського квартальника «Віднова», брав активну участь у акціях на захист свободи творчості і вільного культурного розвитку.

1982 — за його ініціативою був заснований Фонд допомоги незалежній польській літературі і культурі.

Протягом 50 років прагнув до формування добросусідських взаємин Польщі з її східними сусідами: Литвою, Білоруссю, Україною, у чию перспективу здобуття державної незалежності він завжди вірив.

9.       Фундатори польського літературного романтизму.

Юліуш Словацький, найвідоміший у Європі представник польського романтизму. Перекладач англ. драматургії. Юліуш Словацький народився 4 вересня 1809 року у місті Кременець на Волині. 1811 року сім’я Словацьких переїхала до Вільна (нині Вільнюс). Тут Еузебіуш Словацький працював на кафедрі історії польської літератури Віленського університету. 1814 року батько помер від туберкульозу. Молода вдова з п’ятирічним сином повернулася до Городенки. Вчився у Віленському університеті (1825–1829), потім жив у Варшаві, а з 1831 року — на еміграції (у Франції, Швейцарії, Італії).

Помер у Парижі, його тіло перевезене 1927 року до Кракова і поховане у Вавелі. В частині своїх творів Словацький відтворює чимало подій з історії України (драми: «Срібний сон Саломеї», «Беньовський» та «Ксьондз Марек» — з доби Коліївщини і Барської конфедерації; «Ян Казімір» — дійшла в уривках, з часів Хмельниччини), змальовує пейзаж Волині і Поділля та міста Крем'янця («Фантази», «Балладина», «Лілля Венеда») і українські мовні елементи (Duma ukraińska, Żmija); події в драмі «Мазепа» Мазепою) відбуваються в одному з подільських замків. вій улюблений твір - романтичну трагедію-казку“ Балладина” автор написав у 1834 р. В 1836 р. Ю. Словацький здійснив дворічну подорож на Схід. Він побував у Греції, Єгипті, Палестині, Сірії. Під враженням від мандрів створив велику поему “Подорож із Неаполя до святих місць”. У 1838 р. в горах Лівану створив поему “Ангеллі”. 1840 р. приступає до праці над поемою “Беньовський”, яка за жанром нагадувала “Дон Жуана” Байрона, а також пише “Лілла Венеда” (1840), драму “Фантазії”.

У 1842 р. Ю. Словацький став членом гуртка “Коло” Тов’янського, намагався створити свою філософсько-містичну систему. В ці роки поет особливо захопився мистецтвом бароко. Усе своє життя Ю. Словацький був переповнений ідеями активної революційної боротьби. Тому в 1848 р., коли стало відомо про підготовку Краківського повстання, він поспішив у Познань. Знову писав повстанські вірші (“І вийде сто робітників”). Хворий на туберкульоз, 3 квітня 1849 р. поет помер.

Міцкевич, найвеличніший поет польського романтизму.

У 1825 р. при переїзді на роботу у Москву у Харкові познайомився з відомим письменником Петром Гулаком-Артемовським, за рахунок чого вийшла балада «Пані Твардовська» українською мовою. У Москві Адам Міцкевич зайняв посаду чиновника канцелярії генерал-губернатора. Восени 1826 р. поет знайомиться з членами журналу «Московскій телеграфъ», поетами і письменниками.

Найяскравішим було знайомство з видатним російським поетом Олександром Пушкіним. Після переїзду Міцкевича у квітні 1828 р. до Петербургу вони з Пушкіним стають найкращими друзями, ходять на літературні вечори, діляться враженнями про прочитані твори. Міцкевич перекладає вірші Пушкіна польською мовою. У журналах і альманахах в період 1826—1830 роках друкувалися твори Міцкевича: балади, «Сонети», «Фарис», «Конрад Валлендор», «Дзяди». Епіграфом до циклу «Кримських сонетів» стали слова Гете: «Хто хоче зрозуміти поета, повинен відправитися в його країну».

В еміграції За поему «Конрад Валленрод» Міцкевича знову починають переслідувати. Він врятувався виїздом за кордон у травні 1829 року. Ця подія була фатальною в його житті: після цього поет вже ніколи не міг вернутися до Литви та Польщі. У 1840—1842 читає курс слов'янської літератури в Коллеж де Франс у Парижі. Там була видана поема «Пан Тадеуш» (1834). Останні роки життя Адам Міцкевич провів у великій бідності. Тільки у 1852 році йому вдалося знайти роботу бібліотекаря бібліотеки Арсенала в Парижі. У квітні 1855 року померла його дружина, осиротивши шістьох дітей, а 26 листопада того ж року раптово помирає від холери і сам поет у далекому Константинополі. Його тіло перевезли до Парижа, а через 40 років перепоховали у Вавельських підземеллях у Кракові.

10.    Періодизація польської літературно-публіцистичної думки: взаємозв’язок та принципи розмежування.11

І. Х ст. Християнізація Польщі; Вінсентій Кадлубек «Польська хроніка»; Мартін Поляк «Про 4 монархії»: Вивилонську, Римську, Македонську, Карфагенську; Башко енциклопедія польська «Великопольська хроніка». 1364р. – заснування Краківського університету.

 Агіографія: «Житіє св. Войтеха», «Житіє св. Станіслава» На той час Польща була роздробленою.

Вперше польська мова була використана у Книзі Хенрікова, літописі цистерціанського монастиря у Хенрікові, Сілезія, написаному між 1269 та 1273 роками.

ІІ. 1576р. – відкриття у-ту у Вільно

1816р. – Варшавський у-т

16 ст. У цей період, такими письменниками, як Рей Миколай та Ян Кохановский створюється фундамент польської літературної мови та сучасної польської граматики. Микола Рей «Коротка розмова між 3-ма особами», «Купець, тобто образ і подоба Суду Божого», 6000 віршів про людей минулого «Звіринець». Ян Кохановський. Перший літератор європейського зразка.  «Шахи», «Муза».  Петро Скарга . Засновник ордену єзуїтів. Кльонович – апологет українських етнічних земель. «Роксоланія». Закерзоння: Холмщина, Лемківщина, Підляшшя, Надсяння + інші польські землі.

ІІІ. Польський класицизм. Зародження жанрового поняття «роман», навернення до античної риторики у поезії. 3 поділи Польщі, створ. 1765 р. І у словсвіті театру у Варшаві, створ. І у Європі едукаційної комісії. Ігнацій Красіцький, автор першого польського роману «Пригоди Миколая Давядчинського, Юліан Нємцович – «Ян з Тренчена».

IV. Польський романтизм. Міцкевич і Словацький

V. Нова польська література і публіцистика (орієнтовно 1880-ті роки).  Генрік Сенкевич.

Найвідоміший польський романіст. «Вогнем і мечем» - Польща і Україна, «Потоп» - Польща і Швеція, «Пан Володийовський» - Польща і Османська імперія, «Куди йдеш», «Хрестоносці» - Річ посполита і Тевтонський Орден.

VІ. Сучасна польська література (певно)

11.     «Золоті» літературно-публіцистичні періоди в історії слов’янських держав: причини утвердження та особливості функціонування.

У  російській літературі – реалізм. Достоєвський, Толстой.

У болгарській літературі – це 9 ст. За часів царювання Симеона. Християнізація болгарії. Кирило і Мефодій. Стародавня болгарська література. Опісля – завоювання Османською імперією, тому розвиток літератури був практично неможливим. У 9 ст. Папа Римський дав дозвіл на друк книг слов»янською мовою, у кінці 9 ст. Папа забороняє слов»янську писемність.

У білоруській літературі – можливо, 18 ст., коли білоруси почали перейматись проблемами власної ідентичності. Янка Купала, Франциск Богулевич.

У чеській літературі – Середній період розвитку – Петр Хельчицький «Невід віри», маніфест християнського пацифізму та анархії.А також представники Богемського періоду (Богемія, територія, вільна для Божого вчення).Ян Амос Коменський. Працював з словником чеської мови.

У польській літературі – Ренесанс  називають «золотим віком» польської історії і культури, належить творчість поета Яна Кохановського (1530—1584 pp.), який підніс на новий рівень розвиток національної мови. Серед його ліричних творів — «Елегії», «Пісні», «Фрашки», «Трени». Кохановський — автор кількох поем, драматичних творів. + Петро Скарга, Себастіан Кльонович.

12.    Особливості функціонування російського та південнослов’янського літературного символізму. 16

Свою діяльність поети-символісти порівнювали з теургією (жрецтвом), а своїм віршам часто намагалися надати ознак ритуально-магічного тексту, схожого на заклинання. Зміст символічних образів у першу чергу розрахований на те, щоб збуджувати в уяві слухача складну гру асоціацій, пов'язаних з відповідним емоційним настроєм і позбавлених чітко окресленої предметної основи. Особливого значення символісти надавали звучанню вірша, його мелодиці та звукопису, а також маловживаній поетичній лексиці. Звукопис вірша вони порівнювали з музикою, а ця остання асоціювалася для них із вершиною мистецтва і оптимальним засобом для вираження певного символічного змісту. Оформлення російського символізму в самостійну течію, в «школу творчості» і «лабораторію шукань» (А. Білий) відбувалося в епоху небачених суспільств, потрясінь, коли змінювалася соціальна структура суспільства, а класові зіткнення приймали відкритий характер, в епоху гострих суперечностей і напружених шукань у всіх сферах ідеології і мистецтва. Мотивам безвиході, страху перед життям, тривоги і відчаю, характерним для ідеології декадансу, полярно протистояло активне, насичене соціально-історичним оптимізмом життєсприйняття, яскраво виражене, наприклад, в творчості М. Горького. Дія полярних умонастроїв в їх різному заломленні позначалася на російському символізмі на  протязі усієї його історії.  Мотиви занепаду характерні, наприклад, для поезії Мережковського, 3. Гиппіус, Сологуба, тоді як для  Д. Бальмонта, A. Білого, А. Блоку, Вячеслава Іванова, В. Брюсова характерні інші тенденції. Для багатьох із них улюбленим є  образ сонця («Будемо як сонце», «Золото в лазурі» і ін.). Істотна для «молодших символістів» і тема «зірок» як ознаки прийдешніх світлих змін. Російський символізм в цілому не зводиться до декадентства, як не зводиться творчий шлях окремих його представників до подолання декадентства. Історично, конкретніше було б говорити про наявність в російському символізмі декадентських тенденцій, в різні періоди його еволюції що проявляли себе з неоднаковою інтенсивністю.

13.    Тема України в прозово-поетичній спадщині польських мислителів.

Див. Попередні пит.

14.    Тема України на сторінках журналу «Культура» (Париж).

Kultura — польский літературно-політичний часопис, який видавався з 1947 по 2000 рік спочатку в Римі, а потім в Парижі. Єжи Ґедройць заснував журнал та був його редактором. Часопис відігравав важливу роль у польсьому літературному житті. Часопис публікував полемічні статті Нобелівських лауреатів Чеслава Мілоша та Віслави Шимборської, а також інших польських інтелектуалів таких, як Вітольд Ґомбрович, Марек Гласко та інших. Часопис відіграв важливу роль у примиренні поляків з українцями, білорусами та литовцями тим, що був першим польським інтелектуальним колом, що в 1950-ті роки захищало ідею визнання повоєнних східних кордонів Польщі. Концепція підтримки незалежності східних сусідів Польщі вироблена Юліушем Мірошевським, мала великий вплив на зовнішню політику Польщі після 1989 року.

Це сьогодні, ставши після 1989 року альфою та омегою польської зовнішньополітичної доктрини і прикладної політики, ці засновки виглядають так струнко й самоочевидно: для свого ж добра Польща мусить зректися решток великодержавних рефлексів і претензій на повернення «Східних Кресів» у межах передвоєнних кордонів; для свого ж пожитку польське суспільство повинно не просто змиритися з утратою Львова та Вільна, але й по-справжньому захотіти правдивої державної незалежности на «просторі УЛБ»

“Польсько-українські відносини за останнє п'ятдесятиліття багаті на похмурі, часто криваві сторінки... Треба нарешті покінчити з цією атмосферою, що отруює Східну Європу”, – писав Єжи Гедройц на сторінках паризької “Культури”. Ніхто не сприяв зведенню мостів дружби між обома народами так, як він.

В цьому тисячосторінковому виданні вміщено листування з такими видатними постатями української еміграції, як публіцист та історик Богдан Осадчук, совєтолог Борис Левицький, історик та есеїст Іван Лисяк-Рудницкий, блискучий журналіст Іван Кедрин-Рудницький, мовознавець та неперевершений майстер есеїстики Юрій Шерех-Шевельов і редактор «Сучасності» Іван Кошелівець. У цьому листуванні знаходимо не тільки відлуння політичного життя, не тільки живе відображення цих яскравих особистостей, а й щоденні зусилля Редактора, спрямовані на налагодження діалогу.

«...право участі в майбутній федеративній європейській спільноті мають не тільки ті держави, які існували до 1939 року, а й також українці та білоруси». Це в «Культурі» з’явилися тексти, автори яких поборювали стереотипи. Чільне місце серед них посідає стаття Юзефа Лободовського «Проти почвар минулого» («Культура», 1952, ч. 2—3). У самому заголовку читається ідея цього тексту та головна настанова журналу: минуле, хоч би яке воно було трагічне, не може перекривати шляху в майбутнє. Минуле має бути для сучасників застереженням — не більше. Але й не менше. Згодом, опинившись разом із Армією Андерса на Близькому Сході, Ґєдройць видав молитовник українською мовою для вояків цієї армії українського походження. Чи не з ним на грудях загинули ті люди в боротьбі за визволення Італії під Монте-Касіно? З’являлися й блискучі переклади Лободовського та Вінценза-молодшого, переважно поезії. Однак найбільшою заслугою Ґєдройця перед українською літературою була поява антології Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження». Зініціював це видання Редактор, оскільки вважав, що польську відлигу 1956 року підготувала література і що подібне зрушення може статися й в Україні. Саме тому він спонукав Лавріненка підготувати антологію радянської літератури і наполягав на тому, щоб не вміщувати в ній творів емігрантів. Ґєдройць сподівався, що в такий спосіб видання справить сильніше враження на читача в Україні. І не помилився. Маємо чимало свідчень читачів в Україні, зокрема шістдесятників, до яких потрапила ця книжка: вона змінила їхнє уявлення про українську літературу двадцятих-тридцятих років. Відтоді її вже не партія вела, лиш сонячні кларнети.

15.    Світоглядна інтерпретація «трьох найдивніших слів» за Віславою Шимборською.

Три слова найдивніших. Коли вимовляю слово Майбутнє, перший склад відходить вже до минулого. Коли вимовляю слово Тиша, нищу її. Коли вимовляю слово Ніц, створюю щось, що не міститься в жоднім небутті.

16.    Есеїстка Віслави Шимборської.26

Загалом творчість Віслави Шимборської характеризується ясністю слова і стислістю виразу. Письменниця часто з метою виопуклення глибини змісту використовує засоби іронії та парадоксу, тримається безкомпромісно або зберігає жартівливу дистанцію від предмета поетичного осмислення.

17.    Критика «глорифікації зради» Адамом Міцкевичем в праці Івана Франка «Поет зради». 29

Цікавий морально-етичний контекст появи статті „Поет зради” (1897). І. Франко не був прихильником філістерської моралі, він не був „моралістом”. На зламі ХІХ-ХХ століть увага до морально-етичного аспекту політичної діяльності, способів досягнення політичної мети зросла і була очевидним фактом. У цій статті І. Франко поетом зради називав А. Міцкевича, оскільки той у поемі „Конрад Валенрод” виправдовував зраду, зламання присяги в ім’я вищих цілей (І. Франко лише повторив думку Г. Брандеса, що головним мотивом у творчості А. Міцкевича і Ю. Словацького була глорифікація зради і підступної несподіванки). Зрештою, зміст поеми відомий, наслідки появи статті І. Франка для нього особисто — теж. І. Франко гостро і категорично осудив концепцію поеми. Через сто років наш сучасник, відомий український письменник Р. Іваничук, напише, що ця стаття несправедлива і висловить переконаність у доцільності тих методів боротьби, що їх осуджував І. Франко. Але, здається, що Р. Іваничук не погоджується з І. Франком лише тому, що він намагається виправдати поведінку української інтелігенції в радянські часи „валенродизмом” (насправді, амплітуда типів поведінки була ширшою — свідоме, ідейне служіння режимові; пристосовництво для власної вигоди; протистосовництво, але із збереженням внутрішньої свободи; був рух „шістдесятників” і було відверте політичне протистояння; і була, зрештою, і поведінка, яку можна ототожнити із „валенродизмом” — це моя класифікація).

Але І. Франко, справді, не мав рації, критикуючи А. Міцкевича і заперечуючи „валенродизм”. Так, він був проти нечесності, підлості, брехні, але ж він не міг не знати, що А. Міцкевич у своїй творчості теж змальовував образи беззастережної, безкомпромісної моралі, висловлював такі моральні оцінки, що їх цілком можна визначити як моральний риторизм (притаманний і йому ж самому). Він не задумувався над тим, чому морально-етична система балад А. Міцкевича інша, ніж поеми „Конрад Валенрод”, чому її герой відмовився від рицарського кодексу честі. Очевидно, є історичні ситуації, є такі суперечливі питання, які не можна розглядати в якійсь одній системі вартостей (скажімо, в моральній), потрібен системний підхід, потрібно зважати, зрештою, на ієрархію вартостей, бо самі вони не рівнозначні. А. Міцкевич не заперечує традиційних моральних норм, але гору бере інша ідея. А. Міцкевич був людиною, яка боролася за визволення своєї батьківщини, був одним із лідерів польського визвольного руху. Ідея незалежної Польщі була для нього тією політичною і духовною вартістю, перед якою відступали всі інші. Безкомпромісний патріотизм, крім політичного значення, набував особливого, навіть морального, а радше, релігійного чи містичного характеру. Усе, що сприяло визволенню Польщі, було для нього перемогою добра над злом. Щоправда, А. Міцкевич не був послідовний — його герой віддає себе в руки ворогів. По суті, це самогубство, покликане спокутувати зламання присяги. Отже, А. Міцкевич сумнівався в моральності вчинку свого героя? І. Франко не зауважив цих сумнівів А. Міцкевича, як і не добачив того, якої ваги польський поет надавав ідеї незалежності вітчизни.

18.    Еволюція свідомості Марка Вініція в романі Генріка Сенкевича «Куди йдеш».30

З контексту. Спершу хотів просто поставити хрест в саду, але цього не було достатньо, потрібна була віра. «Тоді я говорив багато слів, але вони були голосними і пустими»

19.    Дієві парадокси християнського смирення в романі Генріка Сенкевича «Куди йдеш». 31

З контексту

20.    Філософсько-християнські ідеї роману Генріка Сенкевича «Куди йдеш».32

Правитель не може бути прирівняним до Бога; вбивство – гріх; не може одна людина правити світом;

Християнське смирення. «Він звір! – Ні , серед людей не може бути звірів. Він просто хворий»; християн спалювали на хрестах, та ті все одно продовжували співати, їх розтерзували бики, а ті все одно співали.

21.    «Пан Тадеуш» - енциклопедія польського життя (проблематика та світоглядні ідеї).

Поему поета-романтика А. Міцкевича “Пан Тадеуш” (1834) справедливо називають національною епопеєю. Під пером геніального поляка історія суперечки старопольських сімей через напівзруйнований замок, дещо безглузда і сумна, розгорнулася в цілу енциклопедію шляхетських звичаїв і побуту межі ХVІІ–ХVIII століть. Перед читачем з'являється польське життя у всьому його розмаїтті: його природа, картини побуту, битви, незабутні типажі проминулої Польщі й молоде покоління. Поема пронизана глибоко патріотичною ідеєю: необхідністю національної єдності перед лихом, що посіло країну,- втратою національної незалежності. боротьба двох шляхетських пологів за спадкоємний замок, що завершується збройним наїздом; боротьба Польщі за національну незалежність, історія Яцека Сопліци, долі Тадеуша і Зосі та ін Поему справедливо називають «Енциклопедією польської життя »

22.    Національні периферії польської цивілізації (теорія Єжи Єдліцького). ПЕРИФЕРІЙНІСТь – тобто, на околицях. В даному випадку Польща на околиці Європи.

Європейська цивілізація почала  народжуватися з хаосу після падіння Римської імперії. Однак їй не бракує папської влади, єдиної латинської мови. Церковний розкол залиж собі відмінність поміж її типами(європ. цивілізації).Західна цивілізація ніколи не зупинялась у своєму розвитку. Їй не бракувало схильності до вивчення, пізнання через нові технології. Хрещення Польщі стало початком сприйняття західних впливів. Проте все ж вона відставала у своєму розвитку через війну з шведами, росіянами, турками, козацтвом і вже через це стала залежною від прогресивніших єфропейських технологій. Польща майже у всьому наслідувала європейців. У 19 і 20 ст. черпали все: засоби медицини і гігієни, водогін, методи освітлення вулиць, приклади капіталістичного підприємництва, ідеї жіночої емансипації, принципи педагогіки, модель сучасного університету. БОРОТЬБА ІЗ ІНОЗЕМНИМИ ЗАПОЗИЧЕННЯМИ стала провідним мотивом у творчості романтиків та класиків.  Отож, польща вже тисячу років перебуває під впливом західноєвропейської цивілізації. Жодні інші цивілізації так на неї не впливають, навіть Росія. Відсутність вищих шкіл , поділи польщі, національне гноблення стали виною того, що самі польські генії стали популярними на батьківщині тільки після того, як здобули популярність у Європі (Марія Кюрі, Фредерик Шопен, Кароль Войтила).

ЧЕХІЯ

1.       Ґенеза чесько-українських культурних взаємозв’язків.34

Павло шафарик чеський філолог, який обґрунтував окремість укр. Мови від рос.

У празі вперше вийшов нецензуровиний *Кобзар*

Приклади чес-укр співпраці:

-постановка драми *Украдене щастя* у Празі.

-М.Грушевський член празької АН

-переклади Шевченка,Франка на чес мову

Томаш Масарик—1 президент Чех-Слов, засновник вільного укр. Унів-ту у Празі

2.       Публіцистика богемського культурного періоду в історії Чехії.35

Богемія – територія, вільна для Божого вчення. Представники: Дачицький з Глесова «Просто правда», Карл Жеротин «Справи з сенату», Адам Велеславин «Календар історичний», Вацлав Вратислав «Хроніка московська», Криштоф Гаранж «Подорож до святих земель».

3.       Фундатори панславізму у Чехії та їх головні праці.36

Панславізм—культурно-пол течія серед слов народів кінця 18-19 ст., в основі якої ідея етичної, мовної єдності слов народів.

Представники: Христо Ботєв—фундатор ідеї Балканської федерації (2 течії):

-проросійська Йосиф Добровський|Й. Добровський]]

-антиросійська

Термін уперше вжито в Чехії Й. Геркелем у 1826

Йосиф Добровський|Й. Добровський]] (чех), П. Шафарик

Інші прихильники П., головним представником яких був чех Ф. Палацький виступали за збереження Австрійської імперії і за перетворення її на федерацію слов'ян, австрійців та угорців. Після перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорщину (1867) Палацький переглянув свою концепцію і взяв участь у організованому російськими панславістами Слов'янському з'їзді 1867 у Москві. Коллар Ян (Kollar, 1793 — 1852 рр.) — знаменитий чесько-слов'янський поет, родоначальник панславізму в поезії. Basne Jana Kollara", з 76 сонетами150 сонетів під новим заголовком: "Slavy Dcera" у трьох піснях, а в 1832 р. більше 600 сонетів, з'єднаних в 5 пісень. Тут поруч із відзвуками особистих радостей і сумів автора йдуть і його спогади про минуле слов'янства, міркування про його сьогодення, мрії про майбутнє. Поема зробилася як би євангелієм всеслов'янства. Враження, зроблене її появою в пресі на сучасників, було надзвичайне. Важливу роль у чеському національному русі зіграла ідея "слов'янської взаємності", сформульована Я. Колларом. В 40-х р. ХІХ ст. національні рухи починають приймати політичний характер, у них втягуються народні маси, створюються наукові й національно-просвітницькі товариства (в 1831р. — Матиця чеська й ін.).

У чеському національному русі зароджуються радикально-демократична (К. Сабіна й ін.) і національно-ліберальна (Ф. Л. Ригер, Ф. Палацький і ін.) течія. В основі національно-політичної програми лібералів лежала концепція австрославізму.

4.       Тарас Шевченко про Шафарика та Гуса.37

Виявом шани до чеського народу та його національних героїв є звернення Т.Г. Шевченка у своїх поемах "Єретик" (1845 р.) та "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні..." (1845 р.) до діянь славних лицарів чеської історії. Окремо слід сказати про значимість поеми "Єретик", що присвячена чеському культурному діячеві П.-Й. Шафарику. Головним героєм твору є Ян Гус (1369-1415) – релігійний чеський письменник, професор і ректор Празького університету, який за вироком інквізиції був спалений на вогнищі в 1415 р. Спалення Гуса викликало в Чехії народні заворушення, які дали початок тривалим гусистським війнам на чолі з талановитим полководцем Яном Жижкою (1360-1424). До нього звучать також найкращі симпатії у поезіях великого Кобзаря. До речі, цю поему переклав чеською мовою відомий письменник Франтішек Тіхий у 1919 році, а передмову написав український професор-емігрант С. Смаль-Стоцький.

5.       Системоутворюючі чинники національної ідентичності за Іваном Франком («З гостювання у Празі»).

У статті "З гостювання у Празі" (1895 р.) І. Франко зазначає неабиякий уплив на національне відродження меценатів. Він ставить за приклад чехів, котрі знайшли з-поміж себе спонсорів, щоби піднести свою культуру, духовність, впорядкувавши етнографічну виставку. Франкові-туристу в Празі "впадає в очі виразно підкреслений, домінуючий чеський характер", що проявляється скрізь: і в чеських написах, і в чеських газетах, що читають як службовці, так і візники, і в повсюдній чеській мові – "перед нами постає незвичайна картина, яка окрилює розум і серце, картина народу, що відроджується з попелу", зрештою такий "національно чеський характер Праги не поверховий, не обмежується написами і плакатами, а сягає вглиб, випливає, так би мовити, із самої суті празьких мешканців" [12, 229].

6.       Ян Амос Коменський про три складові розвитку людського пізнання та шкільну систему.38

Коменский говорив про 3 складові: емпіричну, наукову і практичну. «Дидактика» - теорія навчання. Перший у світі підручник материнського виховання «Материнська школа»: 1. Материнська школа – до 6 років, 2. Школа рідної мови 6-10 років. 3. Латинська школа або гімназія – 11-18 років. 4. Академія – 18-24. 5. Школа зрілого віку: викладач – життя. Характерною для педагогічної філософії Коменського є побудова його теорії пізнання за принципом тріади. Він називає таку тріаду трьома ступенями мудрості.

Перша з них - теорія. Вслід за Декартом він висуває правила пізнання, що складаються з декількох етапів: представлення предмету з усіх боків, розкладання проблеми на декілька складових частин, і автопсія (природна схильність людини самостійно розглядати і споглядати матеріальні предмети зовнішнього світу).

На другому ступені - практиці так само три рівні. Спочатку учень повинен одержати зразок речі, з'ясувати собі значення діяльності. Потім індуктивним методом людина з'ясовує як з частин вивчається може вийти ціла річ. І, нарешті, мудро наслідуючи умілим, повторюючи їх дії скоювати автопраксію (самоутвердження).

Завершенням тріади діяльності, по Коменському, виступає хресис (застосування). В першу чергу воно починається із з'ясування функціональної суті речі, потім знаходження правильного способу застосування речі. І, головне, «застосовувати вже здобуте знання тільки на добре» [5, с. 86].

. Визнаючи три джерела пізнання - почуття, розум і віру, Коменський головне значення надавав органам почуттів. У розвитку пізнання він розрізняв 3 ступеня - емпіричну, наукову і практичну.

7.       «Лабіринт світу та рай серця»: характеристика жанру.39

Літературна алегорія. Показ ідеї тексту засобами художньої образності.  Алегорії:Доля – контролер жебраків, Східні ворота – ворота життя, ворота розподілу, Вулиці – перетинаються (Батьки, діти, майстри, ремісники, вчені, церковники...). Вулиці заскакували одна на одну. Базар – люди усіх народів, які носять маски, тільки насамоті їх знімають, Фортуна, її подаунки – багатим – в»язниця. Веселий, Обережний, Дбайливий – П»янько, Ненажера, Обдирач. Вікрнця у темній вежу – Добророзуміння, Смиренність, Справедливість.

8.       Педагогічні ідеї Яна Амоса Коменського та їх девальвація у постмодерному суспільстві.8

1627-1632 «Дидактика» (теорія навчання), де виклав ідеї:

-       Перехід від індивідуального навчання до класно-урочного (45хв) і не може бути два однакових предмети підряд;

-       5-ти бальна система оцінювання;

-       Розробив шкільну систему:

1.     Материнська школа (до 6 р.)

2.     Школа рідної мови (6-10)

3.     Латинська школа(гімназія)(11-18)

4.     Академія (18-24)

5.     Школа зрілого віку, де викладачем є життя.

Коменський вважав, що починати навчання треба якомога раніше, що навчальний матеріал повинен обов'язково відповідати вікові учнів і був переконаний у тому, що розум людини спроможний охопити все, що завгодно. Тільки для цього потрібно дотримуватися в навчанні послідовного і поступового просування вперед, слідуючи безсмертним та універсальним дидактичним правилам: «від близького до далекого», «від цілого до окремого», «від знайомого до незнайомого» для того, щоб учні засвоювали систему знань, а не уривчасті відомості.

Дослідження і відкриття методу, при якому ті, хто вчить, менше б учили, учні більше б училися; у школах було б менше одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості та ґрунтовного успіху

«Світ чуттєвих речей в картинках», яка стала справжньою революцією в навчальній справі — це був перший в історії підручник, в якому ілюстрації використовувалися як дидактичний засіб, що полегшує дітям засвоєння навчального матеріалу

його метою було створення «школи-майстерні мудрості та людяності».

9.       Слов’янська взаємність у розумінні Яна Коллара. 24

Ідея Всеслов»янщини – країни, в якій кожен міг би чути себе вдома  в кожнім слов»янськім краю, міг сказати: я слов»янин і ніщо слов»янське мені не чуже.

Поділ слов»ян на 3 ступні: 1 – кожен повинен знати бодай чотири головні слов»янські наріччя, щоб розумів мову кожного слов»янина. На 2 – знати також менші слов»янські наріччя і піднаріччя, а на 3 – бути правдивим порівнюючим лінгвістом, знати усі слов»янські наріччя, а також вимерлі, усі слов пам»ятки, а також мови латишів, литовців, румунів, албанців, новогреків і т.д.

Слов»янство Коллара складалося з 4 головних віток: чеської, польської, руської і сербської, а дрібніші слов»янські народності повинні горнутися, єднатися із цими головними.

В літературі і науці повинні слов»яни з»єднатись в одну цілість і сказати своє нове слово ц європейському духовному концерті.

10.    Слов’янська взаємність у розумінні Івана Франка.25

Церковнослов*янський язик невідомо, де народився. Кирило і Мефодій не тільки прші слов*янські, а всеслов*янські списателі (їх читали і серби болгари, чехи, поляки ітд.)

На ниві церковнослов  постала величезна і багата література. Літ та замалим тільки ретушуваннями язиковими читалася і переписув зарівно у всіх народів того кругу; твір, зладжений на сій мові де-небудь у сербії або в болгарії вже швидко був популярним в русі.

Письменники рівночасно були і руськими і сербськими. Та й тісні взаємини між южнорусами і великорусами 17-18 ст. всі ті факти були, бо був спільний церковнослов язик. Тому-то література написана тим язиком не може вважатися виключно власністю нікотрого слов народу—це літ всеслов*янська.

Зріст партикуляризмі був зростом любові до свого рідного і близького.

Кажім, що хочемо, а те общеслов письменство не було вповні народним, не виражало вповні потреб народу, ба навіть інтелігентним силам кожного народу не давало досить полля до самостійного розвою. В 9/10 була се писанина перекладна, візантійщина.

Не кажу вже про румунів, котрі зовсім не розумулі церковнослов язика, але ж і серби, і болгари, і русини так само чули, що се не їх жива мова, і при всій підмальвці церковщини на лад своїх діалектів не переставали бачити в ній спеціальну мову церкви і книг церковних, так само як се було в польщі, угорщині, німеччині і др. З латиною, навіть кухонною та макаронічною. Жалувати нині за розривом історичної єдності православного слов*янства виходить на те саме, як коли б поляк почав бідкатись на Рея та Кохановського за те, що вони, заводячи польський партикуляризм, розірвали єдність історичну Польщі з Угорщиною (на основі латині), котра історично могла мати далеко більшу вагу, ніж фіктивна єдність сербів з румунією.

Почуття свояцтва між слов*янами в давніх часах було живе, а взаємні зв*язки часто різнорідні. Взаємини слов*ян з 18ст почали різко мінятись. Західний демократизм у слов*янщині значив зріст слов партикуляризмі.

Мовчання про політичний бік слов*янського діла треба вважати великою хибою Колларової програми і головною причиною того, що при всіх здорових і вірних поглядах, у ній зложених, вона лишається туманною і фантастичною.

Говорячи нині про взаємність слов*янську ніхто не поважився б ограничити ту взаємність на саму літерат і філологічну, а виключити політичну.

Розвій національний без розвою політичного немислимий.

*перелічує війни, повстання ітд між слов*янами*--ті факти вказують, що розвій життя політичного між слов*янами за тих 50 літ і не думав іти в напрямі якогось панславізму, а тим менше політичного пан русизму. Слов*яни, як і слід дітям одної «великої матері Слави», губилися між собою, платили одні одним чорною невдякою і робили, що могли, щоб заявити, що їм дуже-дуже далеко до того, щоб статися колосом грізним для решти Європи.

Та на дні цього всеслов*янського хаосу є щось відмінне, суцільніше (повстання і розвій т.зв. москвофільських тенденцій і партій майже у всіх слов племенах)

Загал укр. Інтелігенції помосковлений.

Сербія (слаба) хитається між австрією і росією

Чорногорці теж до росії  (дорікає чому ж не до італії, австрії)

Болгари-росія(вдячність за вивільнення)

Тут не справжня любов, а ненормальні відносини (про росію)

Факт загального нахилу до росії існує в більшій чи меншій мірі у всіх племен слов*янських.

11.    «Пупковість» націй: обґрунтування теорії Ернеста Гелнера.

Саме перехід від суто генетичної спадковості до культурної уможливлює існування вражаючого розмаїття культур за єдиної генетичної основи і здатності цих культур швидко змінюватися. Отже, немає єдиної узагальнюючої відповіді: культури існують незмінно або культури змінюються. Емпіричні дані свідчать на користь обох суджень. З одного боку, історики і суспільствознавці, які віддають данину Винаходу Традиції ¹, переконливо довели: те, що подається як "давня", "доісторична" традиція, насправді часто є недавнім винаходом (нерідко — свідомим), і її давність, яка має слугувати засобом легітимізації чогось, насправді є сумнівною.

Етичний пафос націоналізму Масарика мав і міжнародний контекст: чеський національний рух за незалежність узаконювався тим, що був складовою загальної історичної тенденції до свободи й демократії. Це не був егоїстичний, самодостатній націоналізм — якраз навпаки.

При цьому слід пам’ятати, що Масарик не вважав чехів пасажирами, які спізнилися на всесвітній потяг демократії. Він зараховував гуситів і різноманітні секти їхніх послідовників до лав попередників демократії та егалітаризму. Чеські цінності завжди мали таку спрямованість, і лише трагічна поразка 1620 р.¹ і три наступні століття завадили цій тенденції.

Отже, Масарик не лише привів чеський націоналізм до перемоги 1918 р. та її закріплення у Версальській системі, а й подарував своїй нації пупок. Перед нами, які досліджують дискусію між примордіалістами та модерністами, постає питання: був цей пупок справжнім, історичним чи вигаданим?

З погляду Масарика, звісно, пупок був справжнім. Масарик був свідомий щодо заперечень повномасштабної тяглості між чехами XV ст. і його сучасниками. Він з прикрістю констатував активну участь у подальшому поневолюванні селян тих, хто, згідно з його власною тезою, мав би бути передвісниками сучасної демократії. З їхнього боку це було прикрим упущенням.

Паточка відкидає ідею Масарика про наявність у чехів історичного пупка. В найзагальнішому вигляді ця позиція є такою: не існує тяглості між гуситами та егалітарною і ліберальною сучасною чеською нацією. Гусити належать середнім вікам і навряд чи вони стали б добрими сучасними соціал-демократами. Справжнє коріння сучасної чеської культури слід шукати в реакції католицького селянства на просвітницьку бюрократичну централізацію, яку впроваджували Габсбурги наприкінці XVIII ст., — ці настрої збереглися під час міграції селянства до міст. Відповідно, коли виникла потреба в теоретичному обгрунтуванні, звернулися до гуситів, егалітаризм яких служив чудовим виправданням плебейських тенденцій нової доби (Паточка із застереженням ставився до обох). Отже, пупок, знайдений Масариком, був досить сумнівним. З’являвся інший — хоч і не такий давній, але справжній. Його додатковим

Отже, одні нації мають пупки, інші знаходять їх, деяким їх імплантують. Скоріш за все ті, що мають справжні пупки, перебувають у меншості, але це не важливо. Важливим є те, що існує потреба в пупках, зумовлена вимогами сучасної доби.

12.    Томаш Гарріг Масарик і Україна.

Право кожної нації на самовизначення. Метою кожного з нас є незалежність, але в єдності нашій – одна ціль: людяність.Гуманності треба досягти світлим розумом і гарячим серцем. Україна не входила до сфери наукових спеціальних інтересів Масарика, проте була цікавою як постійним джерелом російсько-польського конфлікту. У праці «Росія і Європа» вчений присвятив Україні окремий розділ. Він визнавав суттєві відмінності між великоросами і малоросам , не розділяв розділених кордоном малоросів і русинів, а також вважав українців найпригнобленішою нацією в Європі. Вирішення Українського питання Масарик бачив у союзі з росією в якості федерації чи автономії, проте тільки після здобуття народом незалежності, оскільки «лише вільні народи можуть вирішувати, хочуть вони федералізуватися чи ні». Масарик був у дружніх стосунках з Франком та деякими депутатами парламенту. У Віденському парламенті він двічі виступав з промовою на захист галичан і русинів. «Гуманістичні ідеали», «Вибрані думки», «Світова революція» вперше виходять укрмовою у Львові. Завдяки переговорам Масарика із емігрантами русинів у  США у 1919 році Закарпаття було приєднане до Чехо-Словацької республіки. Завдяки Масарику ЧСР підтримувала дружні зв»язки із ЗУНР, надавала допомогу біженцям та допомагала під час Голодомору 1921-1922рр. Прага довгий час залишалась активним центром української еміграції.

БОЛГАРІЯ

1.       Кирило і Мефодій – основоположники слов’янських писемності та словесності (ретроспективний аспект).40

болгарські слов'янські просвітителі та проповідники християнства, творціслов'янської азбуки, перші перекладачі богослужбових книг на слов'янську мову, брати.

З 843 Кирило вчився у Константинополі при дворі візантійського імператора Михайла III, де одним з його вчителів був Фотій. Добре знав слов'янську, грецьку, латинську, єврейську і арабську мови. Був патріаршим бібліотекарем, викладав філософію. В 40-60-х рр. 9 століття брав участь у диспутах зіконоборцями і мусульманами в Сирії. Близько 860року їздив з дипломатичною місією до хозарів.

Мефодій рано вступив на військову службу. Протягом 10 років керував заселеною слов'янами областю Македонії. Постригшись у ченці, став ігуменом монастиря Поліхрон на березіМармурового моря. Влітку 863 року Кирило і Мефодій на запрошення князя Ростиславапереселились до Моравії, щоб проповідувати християнство.

Перед від'їздом Кирило створив один з перших слов'янських алфавітів (у науці немає єдиного погляду з питання, яку азбуку створив Кирило —кирилицю чи глаголицю). Кирило і Мефодій перекладали на старослов'янську мову церковні книги — вибрані місця з Євангелія, Псалтир, Апостольські послання.

За запровадження слов'янської мови в богослужінні були звинувачені в єресі. В 866 на виклик Папи Римського Адріана II їздили до Риму. Отримали від нього спеціальне послання, в якому їм дозволялося розповсюджувати слов'янські церковні книги і проводити богослужіння слов'янською мовою.

Творами Кири­ла учені вважають «Азбучну молитву», «Пролог до Євангелія» та ін. Мефодія називають автором гімну на честь Дмитра Солунського.

2.       Класифікація рукописних текстів стародавньої та середньовічної болгарської літератури.41

Апокрифи (заборонені церквою) і богумильна література

3.       Головні мотиви публіцистики Христо Ботєва.42

Христо Ботєв Політична зима, Смішний плач (прихильність до соціалізму), Свято кирила і мефодія, Обов»язки письменників та журналістів.

4.       Причини та мотиви неспівмірного існування слова та діла в болгарській революційній думці.

5.       Вартісні здобутки охрідського та преславського болгарських культурних центрів.44

Преславська школа – перша книжкова школа у світі. Її створив Наум, один із учнів Кирила та Мефодія за наказом Бориса І. Найстарші у світі зразки кирилицею знайдено у Преславі. У ній перекладали Біблію та інші християнські книги. У ній була створена Азбучна молитва.

Орхидська школа створена Климентом Орхидським. У ній користувались кирилицею і глаголицею. Очолював її згодом Святий Наум. У школі навчали священників та книжників. На основі Орхидської школи було засновано перший університет на тер. словсвіту.

6.       Давні зразки апокрифічної болгарської літератури та її концептуальні завдання. 45

Апокрифи – таємні твори з обмеженим доступом. Різновиди: традиційні біблійні сюжети, трактування яких є неканонічним: «Слово про Адама і Єву»; канонічні тексти: прийняті або освячені церквою, куди згодом проникали небажані молитви «Ходіння Богородиці по муках»; тексти, заборонені церквою: «Колядник», «Лунник», «Громник». Сюди може й богомильство....(бо ж не для вільного доступу)

7.       Ісіхазм як літературний та світоглядний напрямки.

Езотерика – сфера специфічних поглядів на містичний центр життя, складена з концепцій, вчень, доктрин, практики самопізнання. Гілки: суфізм в ісламі, чань у буддизмі, його у індуїзмі, ісіхазм у православ»ї. Суттю цієї доктрини є обоження людини — її повне єднання з Богом ще під час земного життя — аж до реального ставання «богом за благодаттю, а не за сутністю». Засобом, що дозволяв досягнути такого стану, визнавалась молитва — умна (від ума — екзистенційного центру людини, інстанції, відмінної від розуму і тіла) або ж Ісусова молитва — «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного». Така молитва, що її аскет повторював без перерви протягом всього життя, а також за умови сходження на нього благодаті Божої, була знаряддям об'єднання у синергії всіх його інтенцій-енергій, повним преображенням його суті. АСКЕТИЗМ, СМИРЕННЯ І ТЕРПІННЯ. Євфимій Тарнавський, останній патріарх незалежної Болгарії; Кипріян, священик, Московський патріарх, автор «Індексу книг» із 1414 – Київський митрополит. Головна праця: «Житіє Стефана Сербського», ідеалізація священиків словсвіту.

8.       Революційна журналістика в Болгарії: аналіз постатей.47

Левек- апостол болгарської волі, Каравелов- публіцист-революціонер, ред.. газети «Вітчизна, свобода, незалежність, керівник революційного центру у Софії (1870)

9.       Роман-епопея «Під ігом»: обґрунтування жанру.

 Вазов Іван (9.07.1850 - 22.09.1921), болгарський письменник і громадський діяч. Вчився в Пловдівській гімназії. У 1875 в Сопоті брав участь в таємному революційному комітеті, що ставив за мету національне звільнення Болгарії. У 1876-1877 знаходився в еміграції в Бухаресті, де був членом Болгарського Центрального добродійного суспільства.

«Під ігом» (1889-1890) - реалістична епопея про повстання болгарського народу 1876. Переведений на багато європейських мов, роман увійшов до світової літератури. З початку 90-х рр. історіко-героїчна тематика заміняється соціально-викривальною  (Огнянов)  Роман «Під ігом» є віддзеркаленням бурхливої визвольної епохи боротьби болгарського народу проти турецького владицтва. Сюжет романа - розгром средногорського повстання 1876 років. Вазову в цьому творі вдалося намалювати яскраву картину життя Болгарії в довизволительную епоху; він тут змалював як представників революційного і еволюційного крила в революційному русі, так і взаємини різних класових груп. 

10.    Емігрантські мотиви творчості Христо Ботєва.

Редактор газ. « Слово болгарських емігрантів» У 1869 брав участь в об'єднаннях болгарської еміграції в Бухаресті, познайомився і подружився з Васил Левскі, увійшов в Болгарський центральний революційний комітет. Брав участь у створенні в Болгарії мережі комітету на місцях. З 1871 року видавав газету «Слово болгарських емігрантів»

11.    Особливості становлення літературознавчої болгаристики в Україні.

Літературознавча болгаристика хронологічно окресленого в дисертації періоду розвивалась у різноманітних формах. Найпродуктивнішими спершу були інформативні огляди культурно-мистецького життя Болгарії та розробки лекційних університетських курсів із проблем болгарської літератури, які згодом переростали у перші аналітичні дослідження й теоретичні праці у галузі порівняльного вивчення українсько-болгарського літературного процесу. У доробку цих учених – численні дослідження давньоболгарських текстів, народнопоетичних творів, переклади художньої літератури епохи болгарського національного Відродження. Вивчаючи специфіку болгарської літератури, українські вчені водночас створювали цілісне уявлення про культуру Болгарії, виявляли роль культури у боротьбі за народні ідеали.

12.    Болгарська публіцистика як форма протидії трьом Болгарським царствам.

Перше Булгарське царство — слов'яно-болгарська держава на півночі Балканського півострова, що існувало у період з 681 до1018 р. (Симеон, Борис, Петро)

Почалася епоха Другого Болгарського царства (1187—1396 рр.), яка тривала до втрати державності. У цей період розбудова Болгарії як одної із міцних держав у Ватіканському регіоні супроводжується зростанням значення і впливу на творення культури міста, формуванням власних художніх шкіл. Цитадель була визначальним архітектурним осередком в умовах збереження безпеки й захисту, укріплення болгарських міст.

( 6ст. під Османською імперією)

Третє Болгарське царство (болг. Трета българска държава) - колишня Болгарська держава, існувавша від проголошення незалежності в 1908 році до скасування монархії в 1946 році. Конституційна монархія(Тирновська конституція 1879 з поправками). Глава держави - ​​цар. Царююча династія -Саксен-Кобург-Готська. Передбачалося колективне регентство у разі недієздатності царя.

13.    Мотиви написання статті Христо Ботєва «Смішний плач» та її суспільні наслідки.

мученики є

і в  р е в о люц і ї,  я ка  х о че «зробити з бродяги  громадянина »;

вони є і  б у д у ть у  с о ц і а л і з м у, що  п р а г не «зробити з людини

б і л ьш  а н іж  с и на  б о ж о го й  громадянина, — не ідеалом, а

с п р а в ж н ь ою  люд и н ою, і  с аме  : а к, щоб мі с то  з а л е ж а ло

від неї, а не людина від міста».  Х р и с т и я н с т в о, революція

і  с о ц і а л і зм —  м о н а р х і я,  к о н с т и т у ц ія і  р е с п у б л і к а, — це

ті факти й  е п о хи  і с торичні, які  з аперечува тиме  х і ба  л ише

той  р о з ум, що не визнає прогре су людс тва.

К о м у н і с ти — му ч е н и к и, бо не  з а соби важливі в їх

боротьбі за  с в о б о д у, а  ідеї цієї боротьби

14.    Болгарія та єврейське питання: феномен століття.

Опір Голокосту здійснювали і болгари. Болгарія у той час була союзником Німеччини. Незважаючи на це, комуністи, громадські діячі, члени парламенту, священники православної церкви на чолі з патріархом встали на захист євреїв—громадян Болгарії. Цар Борис II неодноразово противився відправленню євреїв до таборів. В результаті вдалося врятувати біля 50 000 євреїв, які були вислані зі столиці у провінцію, де їх переховували.

15.    Болгарська етноцентризм: ненадійна толерантність.

етноцентризму, — страхом "забруднення" "чистої" нації і культурного середовища, іноземної "змови" проти країни. Наприклад, вихідці з південної та східної Європи можуть називати себе “європейцями”, щоб якось “урятуватися” від репутації походження з бідних країн-невдах, яку вони мають на Заході.  Так, за дослідженням NewDemocracyBarometer, у 1998 році, коли респондентів запитали, ким вони себе передусім вважають, на перше або друге місце “європейську ідентичність” поставили 24% болгар 

Білорусія

1.Особливості документальної публіцистики Світлани Алексієвич. Теорія позитивного негативізму (на основі світоглядного аналізу повісті «Цинкові хлопчики»). «позитивним негативізмом»: про що б С. Алексієвич не писала (а це – переважно факти зі знаком «мінус»), кожний рядок променує муку, біль, прагнення розтривожити серце й розум читача, спонукати його до неприйняття зла, а не хвацькі літературні наскоки на опонента чи людину на посаді. Ось промовистий витяг з цього інтерв’ю. Кореспондент Леонід Свиридов запитує: «Ви завжди пишете про те, що болить. І коли сталася катастрофа у Чорнобилі, ваш покромсаний цензурою матеріал був одним зперших...» Відповідь: «Чорнобиль – катастрофа такого рівня, що я не могла обійтися журналістським наскоком. Напевно, тому спочатку написала «Цинкових хлопчиків». Після Чорнобиля нам всім потрібно дуже багато думати, зрозуміти. Перед людством постало багато нових проблем. Треба йти далі. Заглянути у глибини. Релігійні, філософські, космічні. Я вже дуже багато прочитала, переглянула. І побачила, що люди вже звикли до Чорнобиля! Зараз моє завдання – пробитися до людей через оте звикання. Розумієте, космічна трагедія якось запобутована. Ми такі маленькі порівняно з нею. Хоча я впевнена, що ми будемо таким же чином відповідати за Чорнобиль, як зараз висловлюють претензії до старшого покоління за трагедію 1937 року. Бо 1937-й рік був так само запобутований, як і Чорнобиль. Люди поблизу не можуть піднятися над ситуацією».

«Журналістика  - мій спосіб жити, пізнавати, а література – мій спосіб зрозуміти»

2.       Тематичне різноманіття публіцистики Світлани Алексієвич.

1985 — У війни не жіноче обличчя (У войны не женское лицо)

1985 — Останні свідки (сто недитячих розповідей) (Последние свидетели (сто недетских рассказов)

1989 — Цинкові хлопчики (Цинковые мальчики)

1993 — Зачаровані смертю (Зачарованные смертью)

1999 — Чорнобильська молитва (Чернобыльская молитва) Сім років вона жила чужим болем, котрий став її власним. 700 записів, 700 гірких сповідей... Відтак – висновок: «У всіх нас повинно бути відчуття провини, сорому за те, що творилося на наших очах... Сьогодні, як висловився Альбер Кам’ю, не любити – нещастя, ми усі помираємо від цього нещастя». Як жінка і глибоко ранима людина вона відчуває, що журналістиці бракує «інтонацій сповідальних», що «зникнення бодай одного почуття з гуманістичного потенціалу людства – найнебезпечніше».

3.       Знакові постаті білоруської літератури і публіцистики.

Давня література

Білоруська література бере початок в літературі Київської Русі. Перші твори білоруської літератури з'являються в 13—14 ст. В 14—15 ст. написані литовські літописи («Літопис Авраамки», 1495), житія, білоруська редакція повісті «Про Мамаєве побоїще», астрологічні книги та ін. Видатним громадським і культурним діячем білорус. народу першої половини 16 ст. був просвітитель і першодрукар Георгій Скорина. Діяльність Г. Скорини та його продовжувачів Симона Будного і Василя Тяпинського позначалась і на розвитку укр. літератури. В 16 ст., для якого характерне посилення ррлігійної та соціально-політич. боротьби, розпивається полемічна та сатирична література. Одна із значних пам'яток 16— поч. 17ст.— нолітич. памфлет «Промова Івана Мелешки»—викриває порочні нрави феод. знаті. Передові діячі білорус. культури 16—17 ст. — А. Філіппович, Л. Карпович, С. Полоцький.

Діяльність Стефана і Лаврентія Зизаніїв, Мелетія Смотрицького, вихідців з України, в основному проходила в Білорусі. В Білорусі широко були відомі твори І. Вишенського, а також «Львівський апостол» (1574) і «Острозька біблія» (1581). В Україні популярними були твори білоруса Л. Карповича та ін. В учбових закладах України вчились білоруси Л. Карпович, С. Полоцький та ін. В період наступу католицької реакції, в 2-й половині 17 і у 18 ст., друкування книг рідною мовою було заборонено, а тому не було умов для розвитку писемної білорус. літератури. В цей час поширюється фольклор. Під впливом укр. літератури розвивається шкільна драма та віршування.

Нова література

На початку 19 ст., після приєднання Білорусії до Росії, відроджується нова білоруська література. Пам'ятки її — антикріпосницькі вірші («Розмова Данила з Степаном», «Розмова пана з селянином»), пародійні поеми («Енеїда навиворіт» і «Тарас на Парнасі»), які виникли під безпосереднім впливом «Енеїди навиворіт» Осипова та «Енеїди» Котляревського, творчість селянського поета Павла Багрима. Один з видатних представників літератури цього періоду — поет і драматург В. Дунін-Марцинкевич (1807—84), твори якого сприяли розвиткові літератури й нац. театру.

У 2-й половині 19 ст. склався критично-реалістичний напрям у білорус. літературі. Великий вплив на розвиток нової білорус. літератури мали рос. революціонери-демократи, а також укр. письменники Шевченко, Франко та ін. Основоположником критичного реалізму в білорус. літературі був поет-демократ Ф. Богушевич (1840—1900). У 80-х рр. виступили поети-демократи А. Лучина, А. Гуринович та А. Абухович. Початок демократичній білорус. публіцистиці поклали революційні відозви Кастуся Калиновського. Після революції 1905 почався новий етап в розвитку нац. літератури. Виразниками дум білорус. народу в його боротьбі за соціальне і національне визволення стали Янка Купала (1882—1942) і Якуб Колас (1882—1956), продовжувачі традицій Богушевича, Некрасова, Шевченка. їхні соратники й послідовники — Цьотка (Пашкевич, 1876—1916), М. Богданович (1891 — 1917), 3. Бядуля (1886—1941), Ц. Гартний (1887—1937).

Радянський період

Велика Жовтн. соціалістична революція створила всі умови для розквіту білорус. літератури. Органічний зв'язок з народом і комуністичні ідеї наснажували творчість Купали, Коласа, Бядулі, Гартного, які стали провідними рад. письменниками Б. Набувають популярності твори М. Чарота, К. Чорного, К. Крапиви, П. Головача, В. Дубовки, М. Зарецького, Я. Мавра, П. Труса, А. Александровича та ін. Тематика їхніх творів: героїка революції та громад. війни, будівництво нового, рад. життя. Особливо розвивається в цей час білорус. проза, якої майже не було в дожовтневий період. В 30-х рр. білоруська рад. література, основана на принципах соціалістичного реалізму, ще більше зміцніла. Видатні твори написали Я. Купала, Я. Колас, творчої зрілості досягають К. Крапива, П. Бровка, П. Глєбка, А. Кулєшов, М Линьков, М. Лужанін, Е. Самуйльонок. Увійшли в літературу П. Панченко, Е. Агняцвєт, А. Астрейка. Після возз'єднання Зх. Білорусії з БРСР в літературу прийшли М. Танк, Ф. Пестрак, М. Машара, В. Тавлай. В роки Великої Вітчизн. війни білорус. письменники у творах, пройнятих патріотизмом, показали героїчну боротьбу народу, віру в перемогу. В цей час розвивалися публіцистика, сатира, пісенна лірика.

В післявоєнний період значно зростає ідейно-художній рівень білорус. літератури, з'являються твори різних жанрів. Широкі епічні полотна створюють М. Линьков, Я. Колас, Ф. Пестрак, прозаїчні твори пишуть Т. Хадкевич, М. Паслядович, І. Грамович. З новими поезіями виступають А. Кулєшов, М. Танк, П. Бровка, П. Панченко. П'єси К. Крапиви, А. Мовзона та ін. ставляться на сценах багатьох театрів Рад. Союзу. В літературу прийшли І. Шамякін, І. Мележ, Я. Бриль, К. Кирієнко та ін. Розвиваються білоруська критика й літературознавство, створюється історія білорус. літератури. Науково розробляються питання білорусько-українських літ. зв'язків у працях білорус. та укр. літературознавців.

Перекладацькі доробки

Перебуваючи по-між кількох літературних світів-впливів (російського, польського та європейського) білоруські писменники та перекладачі успішно їх відображали в своїх перекладах. Ще більшим поштовхом в перекладацькій літературі стали часи після здобуття незалежності Білорусі, виникли числені перекладацькі студії, як університетських так й письменницьких колах. Хоча, починаючи 2000 років, коли почалася незначна реакція владних чинників на уживання й популяризацію білоруської мови, літератори та перекладачі знайшли себе в перекладацькій стезі. Наразі було створено кілька літературнио-перекладацьких проектів, які базувалися на основі періодичних журналів чи «On-line бібліотек»: «ПрайдзіСвєт», «Бєларуські калегіум», «ЛітРадіо», «ARCHE Пачатак».

4.                   Особливості інтернаціональної дружби в публіцистиці білоруських авторів.

5.                   Воєнна тематика у творчості Василя Бикова. Василь Биков - сімнадцятирічний учасник війни, письменник, розмірковуютьу своїх творах про людину, про його поведінку на війні, про борг ічесті.

 У творах Бикова мало батальних сцен, ефектних історичнихподій, але зате йому вдається з приголомшливою глибиною передати відчуттярядового солдата на великій війні. На прикладі найбільш стратегічнонезначних ситуацій автор дає відповіді на складні питання війни.

 Проблема морального вибору героя на війні характерна для всьоготворчості В. Бикова. Ця проблема ставиться практично у всіх йогоповістях: "Альпійська балада", "Обеліск", "Сотников" та інших. У повісті

Бикова "Сотников" підкреслено, загострена проблема справжнього і уявногогероїзму, яка становить суть сюжетної колізії твору. Письменникдає художнє дослідження моральних основ людської поведінки вїх соціальної та ідеологічної зумовленості.

 Василь Биков будує сюжети тільки на драматичних моментах війнимісцевого, як кажуть, значення за участю простих солдатів. Крок за кроком,аналізуючи мотиви поведінки солдатів в екстремальних ситуаціях, письменникдокопуватися до глибин психологічних станів і переживань своїхгероїв. Ця риса прози Бикова вирізняє і його ранні роботи: «Третяракета »,« Пастка »,« Мертвим не боляче »та інші.

6.                   Тема війни в літературній спадщині народів слов’янського світу.

7.                   Специфіка літературного постмодернізму: ціннісний та вартісний аспекти. Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. культ незалежної особистості;потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;

іронічність та пародійність.

8.                   Світоглядний білоруський маргіналізм: особливості функціонування та перспективи. Марґінали – це люди, які живуть осторонь від громадської, культурної, національної та політичної свідомости. Вони існують у будь-якому суспільстві, однак значне збільшення кількости марґіналів та марґінальних груп є особливою ознакою перехідних суспільств. Для всіх марґінальних груп, що виникли в таких умовах, природнім процесом є рух назад – до звичних традиційних стереотипів недалекого минулого, до зручних способів мислення й мітологем. Соціальний глухий кут – це справжнє майбутнє марґінальної свідомости, яка базується на цінностях хоч і несправжнього, але “світлого” чи раптом “посвітлілого” минулого.  Совєцьке минуле – “втрачений рай” для “білорусів” Для постсовєцького або постслов’янського простору поява марґінальности є досить типовою, однак ми насмілимося стверджувати, що з усіх постсовєцьких країн саме для Білорусі вивчення цього явища є найлегшим. По-перше, через велику кількість марґіналів та марґінальних груп, а по-друге, через те, що деякі чинники совєцького трибу життя діяли в Білорусі у найбільш чистому вигляді, а наслідки суспільних реформ виявилися мінімальними.

9.                   Янка Купала та Україна.  Я́нка Купа́ла (справжнє ім'я Іва́н Доміні́кович Луце́вич) (7 липня 1882 — 28 червня 1942) — класик білоруської літератури, поет, драматург, публіцист, видатний діяч білоруського Відродження початку XX століття. Академік Національної академії наук України (1929), Академії наук Білоруської РСР (1928).

Вплив України на творчість поета

Янка Купала неодноразово висловлював захоплення українською літературою і зокрема Тарасом Шевченком. У 1928 він писав у автобіографії: «Українську літературу я люблю… З українських поетів більше за всіх, безумовно, люблю Шевченка». До кращих творів Янки Купали належать вірші: «Пам'яті Т.Шевченка» (25 лютого 1909) та «Пам'яті Шевченка» (1909), й поема «Тарасова доля» (1939).

Янка Купала був активним популяризатором творчості Шевченка серед білоруського народу. Він переклав білоруською мовою кілька його віршів. 1911 у Вільно опублікований (до 50-річчя з дня смерті Тараса Шевченка) окремою книгою за редакцією Янки Купали зроблений Ф.Чернишевичем переклад поеми «Катерина».

У травні 1939 року Янка Купала та Якуб Колас беруть участь в ювілейному Пленумі Спілки письменників СРСР, присвяченому 125-річчю від дня народження Тараса Шевченка, виступають із доповідями. 7 травня 1939 року Янка Купала відвідує могилу Тараса Шевченка. Під час виступу у Каневі, Янка Купала прочитав свій переклад «Заповіту». Цього року під редакцією Янки Купали і Якуба Коласа виходить «Кобзар» у перекладі білоруською мовою.

РОСІЯ

1.     Тематика публіцистичних дискурсів російських літератури та публіцистики.

Небо і земля - Москва і СПб - Людина і Бог - Життя і смерть -  Кінець світу - Місце Росії у світовій історії

2.     Представники, літературні надбання та вартісні ідеї центрів ранньої християнської публіцистики.

Західний цетр: Григорій Богослов – «Полювання проти єретиків», Василій Великий -

«Дев»ять персів», Іван Златоустий – богослужебні тексти. Перші церковні публіцистичні тексти перекладали Кирило і Мефодій.

Східний центр:

Амвросій Медіоланський – цикл листів «Провівтар перемог», Ієронім Стридонський – перекладач Біблії на латинську мову, Августин Блаженний – «Сповідь»

3.     Мотиви творчості російських декабристів.

Боротба проти самодержавства і кріпосництва, прав народу про вільне життя,на своє мистецтво, на звільнення. боротьба за национально-самобытную, героико-патриотическую, революционно-освободительную русскую литературу. идею поэта-гражданина, которая стала характерной для передовой русской эстетики. Эта идея была сформулирована в известном признании  Рылеева: «Я не поэт, а гражданин». Идея поэта-пророка, обладающего «силой воздвигать народы» на борьбу за свободу, свойственна и Кюхельбекеру. Висока місія поезії., народність, національна самостійність літератури, збаг. нац. традиціями., вільна від впливу іноземних тенденцій,патріотизм, громадянське почуття пробудити. Історична достовірність, нац.,гром.,патр. тематика.Нове в дек.поемах-розчарований герой. Патриотическое чувство ответственности за судьбу родной страны рождало у них страстное желание видеть родину свободной и готовность отдать свою жизнь делу ее освобождения Неотъемлемым свойством героя-гражданина Рылеев считает «любовь к общественному благу», бороться революционным путем. Оди, дружні послання, думи, поеми, громадянського подвигу. Рилеев, Безстужев, Кюхельбекер

4.     Національна ідентифікація Миколи Гоголя: публіцистичні точки зору. Пахаренко. Український Гоголь.Трагедія загубленої вітчизни. Ще щось Маланюка (про те, що Гоголь – явище типово місячне). Андрій Воронцов. Гоголь, Україна і Росія.

5.     Російські Нобелівські лауреати та їх вартісні заслуги перед батьківщиною.

Шолохов «за художественную силу и цельность эпоса о донском казачестве в переломное для России время», Пастернак «за значительные достижения в современной лирической поэзии, а также за продолжение традиций великого русского эпического романа», Солженіцина «моральну силу, почерпнуту в традиції великої російської літератури», Бунін «за строгое мастерство, с которым он развивает традиции русской классической прозы», Бродський  «Менше одного»          «за всеобъемлющее творчество, пропитанное ясностью мысли и страстностью поэзии»

6.           Поняття свободи у творчості Федора Достоєвського.

Достоєвський в своїх романах зображає людину, відпущену на свободу, і досліджує долю її в свободі.  Дорога людини на волі починається з крайнього індивідуалізму і бунту проти зовнішнього світопорядку. З'ясовується, що природа людини полярна і ірраціональна. Людина зовсім не прагне саме до вигоди, в своєму свавіллі він часто-густо віддає перевагу стражданню. Свобода вища за благополуччя. Ця безмірна свобода мучить людину, вабить її до загибелі. І для людини  дорога ця мука і ця загибель. (Брати карамазіни, Бідні люди)

7.           Формування напрямків в російській літературі: причини відсутності чітких меж.

Романтизм (ранній, високий, пізній: Жукосвький, Пушкін)

Реалізм: школа рос.романтизму ( Толстой, Достоєвський), натуральна школа ( Гоголь , білінський), школа малих прозових форм (Чехов, Бунін, Крилов)

Символізм- багатоманітне значення слів ( Мережковський)

Модернізм

Срібний вік (Мерижковський, Блок)

18 ст. романтизм – народність, захоплення фольклором і нар.тв. повна свобода дій художника і самодостатн. л-ри.

8.           Суть «матеріалістичної духовності» у розумінні Льва Толстого.

1. церква і віра не мають нічого спільного із істиним християнством 2. церква вмістилище сатани 3. Ісус- звичайна людина із великою силою духу, 4. не було воскресіння, вознесіння, чуд 5. будеш благочестивим, то й автоматично виконуєш засовіді ( Первая ступень)

9.                       Публіцистичність творчості Дмитра Мережковського: прогностичний аспект.

Мережковський – представник глибинного і прогресивного типу мислення, фундатор «нової релігійної свідомості». Твори містять елементи позачасової актуальності, системного авторського світогляду, публіцистичного гіпертексту. Будував свої світоглядні ідеї на християнстві. намагався філософськи осмислити та оновити агонізуюче православне християнство, прагнув зрозуміти причини неприйняття ідей публіцистів російським народом, закликав до вільного, релігійно насиченого суспільного та індивідуального життя. (більшовицькій) основі, Мережковський, відчуваючи можливість розколу усередині нової релігійної свідомості, ще у 1906 році застеріг від можливого запанування в Росії (а, можливо, і Європі) Грядущого Хама — істоти, що понад

усе на світі ненавидить справжню культуру, сп’янілого від нахабства, крові та вседозволеності. ПРОГНОСТИЧНІСТЬ: раб, який запанував (замість обіцяної свободи та суспільства світлого майбутнього), виявив себе в історичній практиці тоталітарного ХХ сторіччя дуже наочно, зримо й конкретно. В еміграції писав: Я люблю свободу більше, ніж батьківщину: адже раби не мають батьківщини; і якщо бути росіянином — значить бути рабом, то я не хочу бути росіянином… Нині соромлюся й жахаюся я не так банальних речей, які можуть виявитися великими, як великих, які можуть виявитися банальними. Побоювання великого мислителя справдилися.

10.                    «Грядущий Хам» у розумінні Дмитра Мережковського і тепер: порівняльний аспект.

В образі вид. 3 компоненти: грядущий міщанин, гр. китаєць і гр. босяк. Перемога гр. міщанина(європ.) – неминуча, він в Росії переможе так само впевнено, як і в Європі. мовному середовищі зразок специфічного публіцистичного макросу, де головний сюжет — не більше, аніж початок шляху. Всередині ідеї настільки розгалужуються, несуть в собі таку кількість додаткової інформації (або ж спонукують до її самостійного пізнання), що мимоволі напрошується логічний умовивід — Мережковський дивиться ≪в корінь≫ поставленої проблеми та робить її розуміння цілком прийнятним для тих, хто на з’ясувальному шляху зробить кілька контекстуальних відступів й ознайомиться із тематично спорідненими працями Леонтьєва, Соловйова, Меншикова, Кармазіна, Гете та ін.Осягнути гіпертекст могла справді освічена людина.

Поглиблення кризи культури, занепад традиційного гуманізму, втрата вартісних орієнтирів в середовищі інтелігенції – актуальні проблеми і сьогодні.

11.                    Натуральна школа Гоголя-Белінського: літературні здобутки та причини розколу.

Натуральна школа, умовна назва початкового етапу розвитку критичного реалізму в російській літературі 40-х рр. 19 ст Термін «Н. ш.», вперше спожитий Ф. Ст Булгаріним в зверхній характеристиці творчості молодих послідовників Н. В. Гоголя (див. газету «Північна бджола» від 26 січня 1846), був затверджений в літературно-критичному ужитку Ст Р. Белінським, який полемічеськи переосмислив його значення: «натуральне», тобто просте, строго правдиве зображення дійсності. Думка про існування літературної «школи» Гоголя, що виражала рух російської літератури до реалізму, Белінський розвинув раніше. Розпад: Білінський- матеріалізм, Гоголь- християнство.

12.                    Книга Миколи Гоголя «Вибрані місця із листування з друзями» та полеміка навколо неї: ціннісний і вартісний аспекти. Розум, звичайно, найвища властивість, але її не досягнеш, не переборовши пристрастей. Тінь християнського смирення не може доторкнутись до людини через гордість її розуму. Що означає, що світом правлять швеї, ремісники, а божі помазаники залишились обік?

Чи кращі ми за інші народи? Чи ближче ми до Христа? «Ми гірші за всіх інших»,  - маємо казати. І є в нашій природі те, що не соромить нас: ми ще нерозплавлений метал, то ж можемо вилити з себе національну форму.. Тільки скинувши з себе все зайве, усі недоліки, які соромлять людську природу, можна свткувати Світле Воскрисіння Христове.

13.                    Християнські ідеї Федора Достоєвського та Льва Толстого: порівняльний аспект.    

Пит.8 Толстой

Християнська проблематика перебуває у центрі творчих пошуків Ф.М.Достоєвського протягом усього його літературного шляху. Релігійні теми класика надзвичайно широкі й різноманітні. Питання про буття Бога і сенс людського життя, проблеми світового зла, безсмертя, первородного гріха, спокути і віддяки, апокаліптичні пророцтва знаходять своє відображення на сторінках романів великого письменника. Звертаючись до вічних загадок буття, Достоєвський неминуче апелює до Святого Письма.

14.                    «П’яте Євангеліє» від Льва Толстого: ціннісний та вартісний мотиви.

Церковна віра не має нічого спільного з істинним християнством; церква – містилище  сатани; Ісус- не Син Божий, а звичайна людина з великою силою духа, він не першопочаток віри, а її джерело; Воскресіння з мертвих, зцілення і Вознесіння ніколи не було; будь благочестивим і тим ти виконаєш усі заповіді Христового Декалогу.

15.       «Війна і мир» - імперський тип роману.

Російська культурна пам’ять позначена пам’ятниками воїнам, які боролися за славу Росії, і написи, викарбувані на постаментах цих пам’ятників, складеш письменниками. Особливо значну роль відіграли твори Льва Толстого, які виражали імперську могутність у такий спосіб, що це справляло величезний вплив на формування у росіян їхнього власного образу. Такі твори ще більше посилили маскулінний аспект цього образу та його зв’язок із колишніми воєнними перемогами Росії.

Протягом правління Олександра II (1855 — 1881) російська еліта була готова до появи творів літератури, які представляли б упевнену в собі, європеїзовану Росію, яка чітко формулювала свої погляди і мала серйозні цілі, але вони ще не були повною мірою озвучені

16.       Осягнення змісту російського історії О.Пушкіним та К.Рилєєвим.

Зв'язок зі своєю природою, осягнення себе в ній і через неї висловлюють не тільки і не стільки випадкові умонастрої поета, а є глибинним осмисленням духовної атмосфери, російської національного менталітету, який Пушкін зміг оформити, матеріалізувати в своїй творчості, довести до кожного. Тема історичного минулого батьківщини завжди хвилювала Пушкіна, як поета, так і прозаїка. Їм були створені такий добутки, як «Пісня про віщого Олега», «Бородінська річниця», «Полтава», «Мідний вершник», «Борис Годунов», «Історія Пугачевского бунту» і, звичайно ж, «Капітанська дочка». Всі ці добутки описують різні історичні події, різні історичні епохи: починаючи з напівлегендарних подій, описаних у давньоруському пам’ятнику «Повість минулих літ», закінчуючи зовсім ще свіжими в пам’яті поета і його сучасників подіями Вітчизняної війни 1812 року.

Поэт і у суспільстві у творчості Пушкіна та Рилєєва План Російська література ХІХ століття і його зв'язку з громадським рухом. Народність і патріотизм – характерні риси російської літератури. Вплив війни 1812 року в російську літературу. Цивільний романтизм – одне з чільних напрямів русскойлитературы першої чверті ХІХ століття. Освіта таємних товариств та літературний процес. Громадянськість поезії Рилєєва. Доля Рилєєва. Погляди Рилєєва на завдання мистецтва (поет як борець, мистецтво як трибуна агітатора).

17.       Еволюція світогляду Віссаріона Белінського (аналіз літературних та критичних праць).

18.       Концепт «зло – добро» у прозовій спадщині Федора Достоєвського.

Добро не віддільне від зла, життя – від смерті, як світло не відокремимо від тіні, що він відкидає. Філософська свідомість є не що тільки пізнає, але й інтимно-особистісне, співпереживаюча і співчуваюча свідомість. Головний філософське питання роману Достоєвського “Злочин і кара” – межі добра і зла. Письменник прагне визначити ці поняття й показати їхню взаємодію в суспільстві і в окрему людину. Але всі злочини Раскольников здійснює заради добра. Виникає парадоксальна ідея: в основу покладено зла добро. Добро і зло борються в душі Раскольникова. Зло, доведене до краю, зближує його з Свідрігайловим, добро, доведене до самопожертви, ріднить його з Сонею Мармеладової.

19. Російська національна ідея та Україна.

Третій Рим-політ.-релігійна конц. 16 ст., яка мала на меті підкріпити легітимність претензій Москви на Візантію і її спадщину. Ідеолог поняття – Філософей. Феофан Прокопович – перший укр. мислитель, який вибудував для Росії імперську міфологію.

20. Дискурс віри в російській імперії.

Церковні угрупування: грекофільське(старомосковське) – засновник Епіофаній Славенецький: Тільки віра як джерело існування. Західницьке – (латинське) – засн. білорус. Симон Потоцький: «поєднання віри з розумом».Протопоп Аввакум – ідеолог розколу у рос. прав.ц-ві

21. Петровська епоха та її вплив на російське просвітництво.

перша чверть 18 ст. – епоха, яка намаг. встановити відносини з Європою. початком єпохи рос. просв. послужили реформи Петра І. 1702 – постановка п»єси «Действие о семи великих науках» 7 осн.наук стародавнього світу: геометрія, арифметика, риторика, граматика, астрономія музика, діалектика. Ознаки: відмова від середньов. церк. ідеології – відмова від сліпої віри, панування наївного раціоналізму, пропагування тотального просвітництва, зародження гуманістичної віри в людину – людина є героєм.

22. Російський та європейський класицизм: головні ознаки та принципи розмежування.

Жанри в класицизмі поділялися на «високі» й «низькі». До високих належали трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема, до низьких — комедія, сатира, епіграма, авантюрний роман, бурлескна пародійна поема, байка. Встановлювались міжжанрові межі, а будь-які різножанрові поєднання, наприклад трагікомедія, вважались неприпустимими. Високі жанри відтворювали історичні події, життя царів, полководців, знатних вельмож, міфологічних або біблійних героїв. Низькі жанри зображали повсякденне життя простих людей, міщан, селян, слуг. Для кожного жанру визначався мовний стиль, відповідно високий або низький. У високих жанрах використовувалась піднесена патетична мова, в низьких, навпаки, — проста, повсякденна мова. У високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадянського служіння, а в низьких жанрах викривалися вади суспільства і характерів. (Руссо, Вольтер

23. Російські мотиви публіцистичної творчості Астольфа де Кюстіна.

24. Гаврило Державін та єврейське питання.

Навчання у Казанській гімназії, губернатор Тамбова, секретар Катюші ІІ, сатирична ода «Висміювання з  пафосом», «Вельможа» - критика оточення Катюші ІІ. Сатирична ода «Водоспад», присвячена Потьомкіну.  1802 – 1803 – Міністр юстиції Рос. імперії. Був присутній на випускному Пушкіна і був зачарований його поезією. Павло І доручив Державіну дослідити єврейське питання у мастечку Шкло. Результати дослідження пішли в рух тільки при Олександрі І. 1804 – перший закон про євреїв при Олександрі І (де вони мали поселятись не мали права торгувати вином). Через кілька років у місті Сенна було вбито і обезкровлену жінку, ця справа була «повішана» на євреїв. У зв»язку з цим Державіна було відсторонено від справи. Державін-євреєненависник.

25. Сентименталізм творчості Василя Жуковського. Сентименталі́зм (фр. sentimentalisme , від фр. sentiment - почуття) — мистецький напрям в європейській літературі другої пол. 18 ст.

Виник, як реакція проти просвітницького раціоналізму і літературних традицій класицизму. Письменники-сентименталісти надавали перевагу людським почуттям, захоплювалися природою і виводили, як героїв, простих людей. Початки сентиметналізму пов'язані з творчістю англійських письменників першої половини 18 ст. С. Річардсона, Д. Томпсона, Т. Ґрея й ін. Сентименталізм вплинув на виникнення нових жанрів прози, а також на посилення уваги до елегії, ідилії, байки в поезії. ліричний вірш «Травневий ранок» (1797) — сполучить традиційні образи похвальної оди «із сентиментально-меланхолійними» мотивами в дусі поезії І.Дмитрієва, якого Ж. називав згодом своїм першим вчителем у поезії. Ж. сприймає і нові літературно-естетичні віяння, зв'язані із сентименталізмом і перед романтизмом карамзінистської користі, випробує вплив поезії росіянина оссіанізма. Особисте знайомство з Дмитрієвим, а потім і з Карамзіним закріплює зв'язки починаючого літератора із сентименталізмом і сприяє поступовому відходу від жанрів класицизму й остаточному твердженню в його поезії нових естетичних принципів. сприяло як заглиблене знайомство Ж. з добутками європейських просвітителів і близьких ним англійських сентименталістів, так і його тісне спілкування з вождями російського сентименталізму (травень 1803 , Ж. провів у Снірлове під Москвою в Карамзіна, а 1 нач. 1802 р. особисто познайомився з І.І.Дмитрієв).

26. Пріоритети західної цивілізації в оцінці Петра Чаадаєва. Ідея про євразійської,особливої сутності Росії присутній в суспільній свідомості і втеоретичних розробках давно, кілька століть. П. Я. Чаадаєв у першомуфілософського листі в 1836 р. писав: "Одна із самих сумнихособливостей нашої своєрідної цивілізації полягає в тому, що ми все щевідкриваємо істини, що стали побитими в інших країнах ... Справа в тому, що миніколи не йшли разом з іншими народами, ми не належимо до жодного звідомих сімейств людського роду, ні до Заходу, ні до Сходу, і немаємо традицій ні того, ні іншого " Західна цивілізація на відміну від російської характеризуєтьсяприземлена, позбавлена духовності, споживча і навіть пасивного -споживча.

27. Романтизм Олександра Пушкіна: контроверсійний аспект. Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. У його ранній ліриці поєдналися традиції французької та російського класицизму. Вчителями Пушкіна-поета стали Батюшков визнаний майстер «легкої поезії», і Жуковський, глава вітчизняного романтизму. Пушкінська лірика періоду 1813—1815 років пронизана мотивами швидкоплинність життя, яка диктувала спрагу насолоди радощами буття. З 1816 року, услід за Жуковським, він звертається до елегії, де розвиває характерні для цього жанру мотиви: нерозділеного кохання, догляду молодості, згасання душі.

Журналістська та видавнича діяльність Олександра Герцена. Герцен, котрий заснував вільну російську пресу в Лондоні, виступав проти “кривавих методів боротьби”. У журналі “Полярная звезда” (1855 – 1862) і газеті “Колокол” (1857 – 1867) він закликав Олександра ІІ ступити на шлях реформ, звільнити селян із землею, викупленою державою, здійснити демократичні свободи. Він критикував некрасівський “Современник” за непримиренне ставлення до лібералів, які пропонували шлях мирного вирішення селянського питання та активно брали участь у журналі періоду “похмурого семиріччя”.

28. Головні риси творчості Федора Достоєвського.

1)зацік.документ.фактом;2)безстрашні дослідж.таємниці людської душі;3)ущільненість романів у просторі і часі;4)граничне насичення драматичними елементами;5)дослідження проблеми морального і соц.зла,його перемоги над людською душею і серцем.

29. Головні риси творчості Федора Достоєвського.

1)зацік.документ.фактом;2)безстрашні дослідж.таємниці людської душі;3)ущільненість романів у просторі і часі;4)граничне насичення драматичними елементами;5)дослідження проблеми морального і соц.зла,його перемоги над людською душею і серцем.

29. Роман-епопея: характеристика жанру.

Роман, за винятком історичного, художньо досліджує життя окремої людини, перипетії її долі, її щоденні турботи й духовні пошуки. В епопеї ж ідеться про якусь видатну історичну подію, що справила вирішальний вплив на життя народу, нації. Отже, головна відмінність між двома жанрами — у предметі зображення.Поступово епопеєю стали називати великі і складні епічні твори (романи, цикли романів). Вони з'явилися у другій половині 19 ст.

30. Дієвість християнського смирення у творчості Федора Достоєвського. У творчості Достоєвського, на мій погляд, протиріч і парадоксальних моментів більше, ніж в інших російських письменників того часу. Він, наприклад, боровся проти будь-якої соціальної несправедливості, гноблення людини людиною, проти влади грошей, а з іншого боку, проповідував християнське смирення, вірив, що всі людські питання може вирішити тільки Бог. Ці протиріччя читач знайде майже у усіх творах Достоєвського, починаючи з його першого роману "Бідні люди" і кінчаючи "Братами Карамазовими".

31. Роман «Біси» - провісник соціалістичної революції (перевороту): ознаки публіцистичного пророцтва. виявилося, що його «Біси» – то сценарій ХХ століття…» – пояснює В.Панченко. Сценарій, але далеко не глобальний: Достоєвський тільки передчував те, що Булгакову довелося побачити. Достоєвський дав філософську концепцію, розписану в особах, а Булгаков прямо вказав на джерела загрози («Собаче серце», «Фатальні яйця», «Майстер і Маргарита») Д. задумував тоді ж написати великий роман про атеїзм, що в рахунку привело його до визначення “Бісів”. Сюжетна історія цього роману полягає в реальну подію: 21 листопада 1869 у Москві члени революційного гуртка Нечаєва вбили свого товариша, студента Іванова.

32. Повість «Бідні люди» та її проекція на російське суспільство.

33. Ознаки літературно-критичного дискурсу у творчості Віссаріона Белінського.

34. «Площинний» і «глибинний» типи свідомості у журналістиці.

Мережкоський висунув гіпотезу на осн. 2 типів модерністського світогляду: одні орієнтувалися на зміни завдяки релігійному мисл.,трасформувати свідомість, інші – оцінка сукупності фактів та подій, змінювати ситуацію засобами педагогіки та високоморальної філософії. Оплощинення, зміління духу писав Герцен. Маси добре розуміють зміст такі тексти.

Площинні тексти – цінні, але не на часі. Площинність – оперування фактами, вказування площ., буденних недоліків суспільства, не заглиблюючись в суть проблеми. Реформаторів з площинн. типом свід. в Україні значно більше, ніж мудрих і поміркованих. Площинні мають великі переваги у будь-якій боротьбі. Повільно і важко рухаються Глибокі, оскільки долають багато перешкод — сходять на гори, падають у провалля і тисячі разів можуть поламати собі кістки; а Площинні рухаються швидко й легко, ковзаючи гладкими поверхнями чи повзучи ними, ніби плазуни… Надто часто Глибокі роз’єднані, бо різноманітні і прагнуть свободи, а Площинні завжди разом, оскільки байдужі й хочуть рівності…

Глибинні – далекоглядність, заглядання в корінь проблеми, можл. використ. символізму, помірковане публ. проповідництво, глибинне осягнення ідей релігії і філософії, політики та історії, застереження, попередження майб. проблем, вказавши на їх можливі причини. Тільки спр. інтелігенції дозволено осягати такі тексти, гіпертекст – посилання на праці. Зміст – спочатку в головах представників вищих інтелектуальних кіл, потім сягає свід. мас у спрощеному вигляді.

Предст. у Росії: Мережковський, Бальмонт, Розанов, Гіппіус.

Боротися за єднання особистостей з поміркованим, глибинним типом свідомості сьогодні — означає обстоювати ідеали суверенного суспільства, яке може і має право вдосконалюватися духовно та інтелектуально.

35. Трагедія життя Анни Ахматової та Марини Цвєтаєвої:

порівняльний аспект. Трагедія життя Анни Ахматової та Марини Цвєтаєвої: порівняльний аспект. Вірші Цвєтаєва почала писати із шести років (не тільки по-російськи, але і по-французьки, по-німецьки), друкуватися — із шістнадцяти. Герої і події оселилися в душі Цвєтаєвої, продовжували в ній свою «роботу». Маленька, вона хотіла, як усяка дитина, «зробити це сама». Тільки ж тепер «це» було не гра, не малювання, не спів, а написання слів. Самій знайти риму, самій записати що-небудь. Звідси перші наївні вірші з шести-семи років, а потім — щоденники і листи. Марина була дуже життєстійкою людиною («Мене вистачить ще на 150 мільйонів життів!»). Вона жадібно любила життя і, як поет-романтик, пред'являла йому вимоги величезні, часто — непомірні. Спочатку біла еміграція прийняла Цвєтаєва як свою, її охоче друкували і хвалили. Однак незабаром картина істотно змінилася. Насамперед для Цвєтаєвої настало протверезіння. Білоемігрантське середовище, з метушнею і лютою гризнею всіляких «фракцій» і «партій», відразу ж розкрилося перед поетесою у всій своїй жалюгідній і огидній наготі. Поступово її зв'язки з білою еміграцією рвуться. її друкують дедалі менше, деякі вірші і твори роками не потрапляють до друку чи взагалі залишаються в столі автора. Ось що вражає: не зрозумівши і не прийнявши революції, утікши від неї, саме там, за кордоном, Марина Іванівна, мабуть, уперше знайшла тверезе знання про соціальну нерівність, побачила світ без будь-яких романтичних покривів. Марина Цветаева — великий поет, і внесок її в культуру російської поезії XX століття значний. Спадщина Марини Цвєтаєвої велика. Серед створеного Цвєтаєвою, крім лірики — сімнадцять поем, вісім віршованих драм, автобіографічна, мемуарна, історико-літературна і філософсько-критична проза.

Анна Ахматова — російська поетеса, творчість якої узагальнила шлях, пройдений російською культурою від «срібної доби» до періоду хрущовської «відлиги». Дебютувавши у межах акмеїстської течії, А. Ахматова упродовж своєї мистецької еволюції сягнула вершин модерністської лірики.

На долю А. Ахматової у російській літературі випала особлива місія. Вустами Ахматової заговорила, розправивши могутні крила, російська жіноча поезія. Видатні сучасниці поетеси зазначали, що у своїй творчості вона дала «цілу книгу жіночій душі», висловила головні її суперечності, «яким стільки років не було виходу...» В особі Ахматової російська «жіноча» поезія дорівнялася до «чоловічої», скасувавши давні упередження, згідно з якими аналогічні явища у російській літературі XIX ст. здебільшого зверхньо оцінювалися, хіба що як розваги освічених дам.

Критика майже відразу відвела Ахматовій місце поруч з О. Блоком. Та й сам Блок з великою повагою вирізняв її на тлі багатої творчими особистостями «срібної доби». Він і книжки свої надписував їй як рівний — рівній: «Блок — Ахматовій». Порівнюючи себе, жінку зі зламаною долею, і ту «царськосільську веселу грішницю», якою вона була за часів юності, Ахматова сумно жартувала, що їй «підмінили життя». Утім, цей трагічний поворот долі зробив з неї великого поета.

До останніх днів А. Ахматова зберігала дивовижну творчу працездатність. Творчість А. Ахматової продовжувала й розвивала традиції російської класики XIX ст. — О. Пушкіна, І. Гончарова, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. Значну роль у становленні її поетики відіграла естетична програма акмеїзму.

Головним принципом ахматівської лірики є настанова на «пізнання світу через біль», що перегукувалася з художнім світом І. Анненського. На ранньому етапі творчість Ахматової була «любовним щоденником», у якому тема кохання розроблялася під кутом зображення драматичних надламів і розривів взаємин. У процесі творчого розвитку поетеси її лірика поступово набувала форми своєрідного «літопису» трагічної епохи. Однією з центральних категорій художньої філософії Ахматової стала категорія пам'яті.

У художньому світі А. Ахматової відбувається «матеріалізація» складних і тонких душевних порухів. Поетеса широко використовує психологічну деталь. Ахматівській ліриці притаманні емоційна стриманість, лаконізм і аскетичність у доборі художніх засобів, настанова на відтворення буденної мови.

36. Поема «Реквієм» - пам’ятник жертвам сталінського терору.

Уся поема пронизана болісною логікою чекання - арешту, вироку, чекання сина з в'язниці. Що робить звичайна людина, коли життя нестерпне, але і вмерти неможливо? Намагається забутися - у молитві, у праці, у дрібних побутових турботах. Що робить поет? Намагається перелити своє страждання у вірші. І не тільки своє. Ахматова пише в передмові про жінку, що випадково впізнала її в тюремній черзі. Вона запитала: "А це Ви можете описати?" І Ахматова відповіла: "Можу". 

37. Інтернаціональні мотиви творчості Михайла Лермонтова.

Особливості романтичного мистецтва відповідали

індивідуальному складу Лермонтова - поета, допомогли йому виразити

волелюбні й бунтівливі ідеали, утвердити ідею свободи особистості. Трагізм Мцирі не тільки в тому, що він не знаходить конкретного шляху,

який веде на батьківщину, до вільного, «природного» життя, але й у тому,

що такого шляху немає взагалі, бо немає повернення до історичного

минулого. У поемі «Мцирі» відбито «вечный ропот человека», його одвічний

пошук, невпинну боротьбу за творення й утвердження в собі та у світі

найвищих людських цінностей, що історично нагромаджуються і передаються

від людини до людини, від покоління до покоління, від епохи до епохи.

38.    Класифікація російського літературного процесу ХХ сторіччя.

Значним явищем літературного процесу середини XX ст. стала також і так звана «література відлиги» в Росії— це непідцензурні літературні твори, які виходи­ли за межі канонів офіційної літератури, наслідували кращі традиції російської літератури XIX - початку XX ст. (це був немовби місток, перекинутий від «срібного століття» російської літератури), відрізнялись воле­любним духом і піддавали безкомпромісній критиці не­гативні явища епохи сталінізму. До цього покоління належать такі поети, як Роберт Рождественський, Борис Слуцький, Володимир Соко­лов, Олег Чухонцев, Белла Ахмадуліна, Юрій Казаков, Юнна Моріц, Олександр Городницький, Олександр Кушнер та інші, з числа яких найбільш резонансними і яскравими особистостями є Андрій Вознесенський та Євгеній Євтушенко.

39. Ісус Христос як вчитель морального закону в інтерпретації Льва Толстого.

(Первая ступень, Війна і мир) Ісус не син Божий, а проста людина із сильним духом. Сучасному релігійній свідомості потрібно і зрозуміло тільки Христове вчення, але не потрібен Христос-Богочоловік, і нове життя, принесена Їм на землю і що зберігається в єдиному благодатному організмі Церкви. Христос з прістола праворуч Бога Отця в сучасному релігійному свідомості зведений на кафедру проповідника.

40. Причини стражденного становища християнських народів за Львов Толстим.

Християнські цінності: самозречення, стриманість, добрі вчинки. Взагалі життя людське може бути без страждань. Питання у цьому, коли цих страждань більше, тоді чи, коли людина живе в ім'я Бога, чи тоді, що він живе заради миру. Відповідь Толстого однозначний: тоді, що він живе заради миру. Розглянута з погляду бідності та багатства, хвороби та здоров'я, неминучості смерті життя християнина не краще життя язичника, але він проти останньої має той перевагу, що ні поглинається повністю порожнім заняттям мнимого забезпечення життя, гонитвою за владою, багатством, здоров'ям. У житті прибічників вчення Христа менше страждань вже хоча би за тій причині, що вільні від страждань, що з заздрістю, розчаруваннями від невдач у боротьбі, суперництвом. Досвід, каже Толстой, також підтверджує, що переважно страждають не через їх християнського всепрощення, а через їх мирського егоїзму. Вчення Христа як більш морально, але так воно більш розсудливо. Воно застерігає від здобуття права де вони робили глупостей.

41. Микола Карамзін про значення та джерела московського деспотизму.

Засуджував історик деспотизм Петра, його жорстокість, старанність Преображенського наказу, в застінках якого гинули люди за бороду і російські каптани. Карамзін проаналізував історичні причини деспотизму московських царів (и не только Ивана IV, но и его предков — Василия III, Ивана III). 9 том «Изобличение мучителя россиян» - про деспотизм Грозного, терор якого назр. роками.

42. «Історія держави Російської» Миколи Карамзіна: ціннісний та вартісний аспекти.

Ставив мету - вивчення досвіду минулого, щоб не повторювати помилок і наслідувати всього доброго. Основна ідея "Історії держави Російської" полягала в тому, що рушійною силою руського історичного процесу завжди виступало самодержавство; без самодержавства немає Росії; Росія не зникла з історичної арени, політичної картини світу тому, що її рятувало самодержавство. В цьому і полягає смисл філософії руської історії Карамзіна. "Росія влаштувалася перемогами і єдиноначальністю, гинула від разновластія, а рятувалася мудрим самодержавством". Карамзін підкріпив цю тезу стисненим екскурс в минуле країни. Історія" Карамзіна була кроком вперед щодо розробки окремих методологічних проблем, зокрема та створення цілісної концепції руської історії в цілому. Велике значення мав той факт, що Карамзін шукав і віднаходив в історії Росії те, що пов'язувало її з історією Західної Європи і часто наводив докази, приклади з історії Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Данії.

43. Російський імперський менталітет: ґенеза та сучасний стан.

імперському світогляді працює єдине правило: «усе, що суперечить нашій думці, треба винищити», або в кращому випадку послабити. Раніше, за панування комуністичної ідеології, намагалися створити єдиний «радянський народ», а тепер комусь захотілось з усіх православних на пострадянському просторі, під омофором святої Православної Церкви, зробити єдиний «Руський мир», в основі якого повинна панувати російська культура, і російська церковна та політична думка. 

44. Російська дисидентська думка ХХ сторіччя: постаті, концепції, результат.

рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини.

Правозахисний, демократичний ( представники- інтелігенція: письм. Солженіцин, фізик Сахаров)

Релігійний , громадянські та національні права вимагали.

Виникло із послаблення «паралічу стрху», десталінізації..

45. Трагедія поколінь у творчості Олександра Блока.

Чувством любви и сострадания к ближнему исполнено стихотворение "На железной дороге". Тема страданий личности, раздавленной "железной действительностью", навеяна поэту толстовским "Воскресением". Трагедия одинокой, отвергнутой души, история оскорбленной девушки приобретает обобщенное социальное содержание, превращаясь в трагедию поколения, народа. В стихотворении "На железной дороге", сочувствуя униженному и оскорбленному человеку, поэт утверждает свою любовь к России. Блок создал особенный поэтический образ Родины. Это образ красавицы женщины, возлюбленной, невесты.

46. Трансформація світоглядних орієнтацій Олександра Солженіцина.

Виховувався у православній родині, але шкільне виховання вплинуло на трансформаці. Світосприйняття. Захопився марксистською ідеологією. Був членом комсомолу. Вступає до Ростовського університету, фіз-мат. Пааралельно навчався у Московському університеті в унституті філософії, літератури, історії, проте його не закінчив.  Був на фронті, у званні капітана служив командиром батареї. Нагороджений орденами ВВВ 2-го ступеня. За критику дій Сталіна у переписці з другом 1945 року заарештований і засуджений на 8 років таборів. 1953 року звільнений, позбавлений права жити у Європейській частині СРСР. Живе у Казахстані. 1956 року рішенням суду реабілітований. 1965р. Архів Солженіцина потрапив в КДБ, після чого випуск його творів став неможливим.  Його виключили із Союзу письменників, а вже через рік став Лауреатом Нобелівської премії з літератури. Після публікацій за кордоном твору «Архіпелаг ГУЛАГ» його знову заарештували. Його було визнано винним в державній зраді і літаком депортовано до ФРН.  Жив у Швейцарії, США. З приходом Горбачова письм. був реабілітований. 1997 року повернувся до Росії, 1997 року став дійсним членом Академії наук.

Солженіцин критикувався за різкі суперечності між цифрами репресованих, що він наводив, та архівними даними, які стали доступними в період перебудови [1]. Гостро критикувалась за недостовірність «тюремні» твори Солженіцина в тій їх частини, де мовиться про побут таборів, смертності увязнених, їхньої чисельності.[2] [3]. Критика з комуністичного флангу підкріплювалася посиланням на дослідження учених, що працювали в російських архівах[4].

З радянсько-комуністичного табору Солженіцина також неодноразово критикували за виправдання колабораціонізму в ході Великої Вітчизняної війни і пов'язані з цим фальсифікації щодо радянських військовополонених[5][6]. Стверджувалося, що матеріал для своїх викриттів Солженіцин запозичував з геббельської пропаганди. Подібний відгук виходить від Л. А. Самутіна, як стверджується, дисидента, колишнього власівця, що особисто працював в ідеологічному апараті геббельського міністерства пропаганди і прихильника Солженіцина, що приховував у себе рукопис «Архіпелагу» від КДБ[7].

Солженіцина активно критикували і «справа» — перш за все інші дисиденти і емігранти, що заперечували його християнські і антиліберальні погляди (дисиденти-націоналісти, навпаки, вбачали зайвий лібералізм). «Лист вождям Радянського Союзу» піддався критиці А. Д. Сахарова.

47. Особливості символізму у поетичній спадщині Олександра Блока.

Серед ознак символізму: принцип вічної жіночності. Среди символистов присутствовало ожидание новой Богоматери, которая являлась синтезом Марии, матери Христа, и обычной, скромной девушки. Вторым утверждением было то, что “земная жизнь несовершенна”, из чего проистекало вечное подсознательное стремление к Небесному, ирреальному. Напрямую связано с ним и следующее утверждение символистов: в реальности подавлена любовь, а Вечная Женственность есть олицетворение любви.

А. Блок очень многое из теории В. Соловьева использовал и сделал основой своего творчества. Однако также многое было переосмыслено поэтом. Вот почему лирический герой Блока не столько типичный герой символизма, сколько синтез его с личностью самого Блока. Если рассматривать этого героя в общем, не разделяя его образ на различные сборники поэта, можно с легкостью определить черты, которые не изменяются на протяжении всего блоковского творчества. Лирический герой интеллигентен, чист душой, ему противны пошлость и обыденность реальности: “Я не люблю пустого словаря любовных слов...”; его понимание земного несовершенства и вера (а он верит) поднимают его на высокий уровень нравственного и духовного развития — это от самого Блока. Естественно, что, обладая всеми вышеперечисленными качествами, герой автора ярко выделяется из толпы, понимает всю правду об окружающем мире и замечает то, чего не видят другие. Лирический герой Блока — во многом сам Блок. Но обладающий возможностью после пережитой трагедии, а зачастую и духовной смерти вновь возродиться для того, чтобы “безумно жить”.

“Жизнь” лирического героя напрямую связана с жизнью самого поэта, и сам он (лирический герой) с каждым новым сборником автора становится все более и более трагичным и сложным образом.

Краківський університет — заснований 1364 року Казимиром III, реорганізований 1400 року Володиславом Ягайлом (назва була надана університетові у 19 столітті щоб підкреслити зв'язок з династією Ягеллонів) Найвідоміші випускники

Микола Коперник — астроном, математик, автор геліоцентричної теорії побудови Сонячної системи

Станіслав Лем — письменник-фантаст

Кароль Войтила — Папа Римський Іван Павло II

Антоній Реман — географ, геоботанік, дослідник рослинності Карпат, Поділля й Криму.

Карловий університет (також: Карлів університет, Празький університет, чеськ. Univerzita Karlova v Praze, лат. Universitas Carolina, нім. Karls-Universität zu Prag) — університет у столиці Чехії місті Празі. Це — найстаріший університет у Чехії (заснований у 1347 році), був першим університетом у Священній Римській імперії, на слов'янських землях (у слов'ян) і в Центральній Європі загалом, один з найстаріших університетів у світі.

Вільнюський університет Заснований 1579 року Королем Стефаном Баторієм на базі єзуїтської колегії. Початково викладання велося латинською мовою, в університеті вивчали теологію, філософію та право. Серед випускників академії ранніх років — митрополит Рафаїл Корсак. Під владою Російської імперії заклад діяв під офіційною назвою «Імператорський Віленьский університет». Серед видатних випускників університету того часу — поети Адам Міцкевич та Юліуш Словацький. Після польського повстання 1830–1831 років університет був ліквідований, більша частина активів була передана Київському університету. 1919 року університет був відроджений, але не функціонував як литовський: внаслідок авантюри Желіговського Вільнюс разом з великою частиною литовської території опинився у володіннях Польщі. Університет отримав офіційну назву «Університет Стефана Баторія»; викладання в ньому велося польською мовою. Із захопленням східних територій Польщі Радянським Союзом 1939 року університет призупинив діяльність. В 1944 діяльність університету (вже як литовського) була відновлена, у закладі навчалося до 5000 студентів, викладання велося російською (переважно) та литовською мовами.

Белградський університет (серб. Универзитет у Београду) — найбільший вищий навчальний заклад Сербії, заснований в 1808 році в Белграді. Випускники

Зоран Джинджич — прем'єр-міністр Сербії

Кіро Глігоров — перший президент Республіки Македонія

Данило Кіш — відомий сербський письменник

Меша Селімович — югославський боснійський письменник

Борис Тадич — президент Сербії

Мірко Цветкович — прем'єр-міністр Сербії

Патріарх Сербської православної церкви Іриней

університет Загребський, один з найбільших вищих учбових закладів Югославії. На початку 17 ст в Загребе єзуїтами був заснований теологічний факультет, в 1662 — філософський факультет. У 1669—74 в р. Лепоглаве було засновано філософсько-теологічний вищий учбовий заклад, який потім переведений до Загреб (1669 вважається роком створення З. в., хоча у той час він ще не отримав права університету). У 1772—76 в Загребе створюється академія.

Університет Коменського в Братиславі (словац. Univerzita Komenského v Bratislave) — класичний університет у столиці Словаччини місті Братиславі, найбільший і найстаріший університет у країні.Названий на честь видатного чеського мислителя-просвітника Яна Амоса Коменського.Історичним попередником Університету Коменського була Істрополітанська Академія (лат. Academia Istropolitana), яка існувала у Пресбургу (сучасна Братислава) у 2-й половині XV століття. Університет у Братиславі був заснований незабаром після утворення незалежної Чехословаччини у 1919 році за безпосередньої участі колективу празького Карлового університету. З огляду на це, тривалий час значною частиною професорсько-викладацького складу вишу були етнічні чехи.

Софійський університет (болг. Софийски университет „Св. Климент Охридски“), що носить ім'я святого Климента Охридського, одного з основоположників слов'янської писемності, — найстаріший вищий навчальний заклад Болгарії. Заснований у 1888 році. Сучасна будівля споруджена в 1924—1934 роках.

Санкт-Петербу́рзький держа́вний університе́т (рос. Санкт-Петербургский государственный университет) — один із найбільших і найстаріших університетів Росії, заснований в 1724 році.

Моско́вський держа́вний університе́т і́мені М. В. Ломоно́сова, МДУ (Московский государственный университет имени М. В. Ломоносова, МГУ) — найбільший та найстаріший університет Росії. Заснований в 1755 р., в 1940 р. одержав ім'я М. В. Ломоносова. Університет має в своєму розпорядженні більше 600 будівель і споруд, включаючи Головну Будівлю на Ленінських (Воробйових) горах. Їх загальна площа близько 1 млн м².